Це сталося дуже давно.

Ще тоді, коли у полях і гаях водилися русалки й мавки з розпущеним, довгим, аж до п'ят, волоссям. По берегах річок і озер, обвішані лататтям та кошуром, бродили водяники. А в лісах можна було побачити справжнього бородатого лісовика. Бувало, як гукне - наче у дзвін ударить - так довго гуде той голос у небі. Подекуди стрічалися й злі чаклуни. Якщо котрому заманеться, то й оберне людину або тварину в камінний стовп чи в колючий будяк. І нічого не вдієш: будь стовпом чи будяком, аж поки добрий ворожбит не поверне тобі власної подоби. Саме о тій порі на околиці села, у білій хатині, що потопала в кучерявому вишневому садку, жив невеликий хлопчик. Звали його Тиміш. Крім нього, у батька та матері ще росли два сини й дві дочки. Сім'я була чесна і дружна. Що надбає, оте й споживає. На роботу всі накидалися гуртом, наче вогонь на солому. Тому й не знали такого діла, щоб його не вдалося зробити. Але дивною силою природа наділила тільки найменшого хлопця - Тимоша. Як часом затисне в кулаці рубанець - так з нього вода і капотить. Коли ж візьме в кожну руку по мішку пшениці, то несе їх, наче пір'їни. А як ухопить за роги у пущі здоровенного тура, звір не вирветься, так і повалить його хлопець на землю.

Ото якось однієї погожої, сонячної днини пішов Тиміш до лісу. За поясом сокира, а в руках палиця, яку й троє дужих дядьків не піднімуть. Йде Тиміш, посвистує, птахів і звірів вилякує та гриби боровики у козуб складає.

Не боїться ні вовка, ні ведмедя, ні лютого розбійника.

- Рятуйте, рятуйте! - раптом чує тихий та жалісний голос.

Огледівся довкруж - нема нікого.

"І що воно за мара така?

Наче нікого ніде й не видно, а кличе.

Нічого не розберу",- подумав, а далі й гукає:

- Хто тут? Покажи себе, відкрийся! Або ще раз озовись.

- Я - чортеня Чапко. Мене замурував у дуплі старий чаклун, бо я не виконав своєї обіцянки.

- А де ж ти є, Чапку? - гукнув Тиміш так голосно, що аж листя затремтіло.

- У дуплі ось цього товстелезного дуба, що стоїть над стежкою,- відповів Чапко. Тиміш одразу вихопив із-за пояса сокиру, розмахнувсь і вдарив. Стовбур репнув, як гарбуз, а з нього вискочило чортеня Чапко: руде, обідране й голодне. Ще й хвіст довжелезний облізлий волочить. Сіло на пеньок, підперезалося хвостом та й каже:

- Дякую тобі, Тимоше. Повік не забуду, що ти врятував мене від наглої смерті.

Що хочеш, проси - вчиню для тебе.

- Нічого мені не треба,- байдуже відповів хлопець.- Усе в мене є. Коли чого нема, то сам добуду або в тата свого випрошу. А з вами, нечистими, не хочу ніякого діла мати.

- Як собі знаєш,- Чапко блиснув чорними, як терен, очима, але не образився.- Та якщо тобі, Тимоше, коли чогось заманеться або попадеш у скруту, удар своєю палицею по стовбуру сосни - і я з'явлюся. Тільки добре заприміть оце місце. А тепер прощавай, ходи здоровий та веселий! - Чортеня спритно стрибнуло на сосну, вхопилося рукою за гілляку і зникло у верховітті.

Двічі ліс скидав пожовкле листя. Двічі вкривався свіжими, зеленими листочками. І тільки тоді Тиміш прийшов до знайомого місця. Ударив палицею по стовбуру. Загула, затряслася сосна, як у пропасниці, захиталася - і тієї ж миті почувся знайомий голос:

- Чого ти хочеш, добрий Тимоше?

- Не багато - не мало. Хочу подивитися, який світ навколо, що в ньому діється та як люди на далеких землях живуть: чи добре, чи погано? Бо далі цього лісу та нашого села я нікуди й не ходив, ніде й не бував.

- Як же я покажу тобі увесь світ, коли він такий великий та неозорий? - чортеня розчепірило руки, наморщило лоба і почухало за вухом.- Важку ти, хлопче, роботу вигадав! Не знаю, як тобі й помогти..

- Дуже просто,- мовив Тиміш.- Бачиш оцю хмару - білий острів, що пливе до нас?

- Аякже,- хитнув ріжками, блиснув темним оком Чапко.

- Ото тільки підсади мене на острів-хмару, а там і не турбуйся, облиш опіку. Я вже сам собі раду дам.

Чапко стрибнув високо в небо. Спритно ухопився за край підзолоченої сонцем хмари, що саме пропливала над головою, і став її тягнути до лісу. Як тільки хмарина опинилася біля сосни, Тиміш вийняв із кишені обротьку і спритно загнуздав її, мов дикого степового коня. Сів верхи й помчав над лісом, над селом, над світом - аж вітер у вухах свище.

Пливе собі Тиміш по синьому, як море, небу на білому острові-хмарі та роззирається навсебіч. А внизу виринають, мерехтять хутори, села та великі міста із золотими дзвіницями. Люди з небесної висоти мурашками здаються.

"Ось тепер,- думає Тиміш,- я знайду найкращий закуток у світі. Осяду на землі, заведу господарство, візьму за себе гарну дівчину та й буду жить, ні горя, ні біди не знаючи".

Летить. Аж бачить, як чимось стривожені люди метушаться, лізуть на дахи хат, на дерева. Бо лютий змій Водяний почав затоплювати левади, поля, села й міста. "Коли є зло на землі,- подумав Тиміш,- ніхто не може бути байдужим". Осадив хмару, вистрибнув на землю та й нумо помагати. Важка то була боротьба, але люди разом із Тимошем зрештою подужали змія Водяного. Кланяються та дякують усі хлопцеві й просять, щоб він у них зостався. Дають на вибір і місце, щоб хату поставив, сім'ю завів та господарем став.

- Не можу у вас зостатися, люди добрі, бо ще увесь світ не облетів, не побачив та не обмислив,- подякував Тиміш за гостинність, ґречні запросини й полинув далі. На небі, як і на землі, почало смеркатися. Добрий чаклун зняв старий місяць, розламав; розкришив його на друзки і розсіяв, наче сівач зерно: усюди привітно заморгали зорі. Тиміш притомився, і в нього почали злипатися очі. "Час і відпочити",- подумав хлопець, накрутив на руку обротьку, улігся на хмарі та й заснув. Цілу ніч снилися йому рідна хата, батько й мати, брати й сестри, село і ліс. А тато й кажуть: "Знай, сину, що ніде тобі так гарно не буде, як на своїй землі, серед добрих людей. Тут усе знайоме, усе в поміч: і кущ, і дерево. Тут могили твоїх далеких предків. Пам'ятай: що далі будеш від них віддалятися, то сили твої малітимуть та слабшатимуть..."

Тиміш прокинувся, коли на небі вже рум'яною квіткою зайнялося сонце. Умився небесною росою, глянув униз і занімів. То не густий пил, не вогкий туман підіймалися. То в червоній заграві горіла земля. Люди не знали, що робити та як зарадити лихові.

Побивалися, плакали. Миттю Тиміш опустився на землю, де страшенний та здоровенний змій Палій пекучим вогнем нищив усе довкруж, скільки око сягало.

Допоміг людям Тиміш подолати й цього змія. І затухли тоді згарища, і дим перестав пекти в горлі та очі виїдати.

- Лишайся в нас, славний хлопче, дамо тобі все, що захочеш,- прохали люди.

- Ні, не можу. Я ще хочу увесь світ облетіти, який він є, роздивитися... Ось у далині й синє море зблиснуло, затремтіло, заграло. А на морі зелені хвилі, як гори круті, виступають. На їхніх білих гребінцях гойдався одинокий човен. А в тому човні тридцять козаків сиділо та гірко, невтішно плакало. "І що воно за біда з добрими людьми приключилася, що так тяжко вони побиваються?" - подумав Тиміш і став хутчій підганяти хмару до човна. Кожен козак скупу та щиру сльозу із сумних очей змахує. Хто кулаком, а хто й білою хустинкою.

- І чого це ви, козаки, плачете? За ким тужите? - спитав Тиміш.

Але зостався без відповіді. Ніхто в його бік і голови не повернув.

- Ви що, оглухли, чи роти вам позашивано, чи, може, покривило від болячки?- сердито гримнув Тиміш.

- Забирайся геть звідси, хлопче, та не мозоль наших очей запечалених! Повір, нам не до тебе,- мовив керманич.

- Якщо не скажете, що скоїлось, так і знайте: перекину човен. За мить опинитесь у воді, як вирячкуваті жаби...

Отоді козаки й побачили, що з хлопцем краще не битись, а миритись, бо він свого не попустить, адже удався кремезний та дужий. Хоч-не-хоч, а довелось керманичеві знехотя

й губу прикусити:

- У нас лихо велике, хлопче. Тільки-но викинули, віддали назовсім морю козака хороброго та славного Івана Безрідного. Друга вірного та лицаря відважного в боях і походах. Узяв його Нептун і не подякував.

- А це ж чому така наруга та кара спричинилася? - спитав, дивуючись, Тиміш.

- Бо козак у морський похід узяв із собою пляшку горілки і напився. А в нас, козаків, сам знаєш, смертельна на це заборона. То й жаль великий, сердечний, що так, ні за макове сім'я загинув, пішов на дно славний козарлюга. Хоча б у бою живіт поклав, душу праведну, християнську віддав, і то б легше було... Не догледіли, не напутили. Летить далі Тиміш. Аж дивиться: на майдані людей так багато зібралося, наче великий рій бджіл вилетів. Либонь, з чотирьох-п'яти сіл. Підпливає на хмарі ближче. Придивився - аж тут козака Кирила Безверхого судять. За те, що одержав на Січі наказ відвезти листи, а сам у корчмі загуляв безтурботно, забувши про свої обов'язки. А коли схаменувсь, то зрозумів, що вже упустив дорогий час, прогайнував. "Дай,- гадає Тиміш,- і я на козацький суд одним оком накину".

Ось військовий суддя прочитав вирок: відтяти винному голову. Тим часом кат ходить на високому помості, не квапиться. Сокира тяжка лезом гострим за плечем вилискує. І тут раптом зчинилося диво дивне. Усі матері почали лупцювати своїх дітей. Плачем гучним зайнялася малеча. Отож здивований Тиміш і запитує в однієї жінки, що боляче хворостила свого хлопця:

- І за віщо ви бідну дитину так тяжко караєте? Хіба вона чим завинила?

- Це Вася у мене пам'яткового набирає,- перевела дух молодиця.- Щоб на все життя затямив, бісове створіння, цю гірку, сороміцьку хвилину! Бо не можна козацького звичаю зраджувати, громадськими порядками та знаками нехтувати. Тож вузлик на пам'яті у нього, може, й зав'яжеться... "Ти ба, який дивний звичай! - подумав Тиміш.- Певно, не знайдеш такого більше ніде, хоч усю землю облети". А Кирило-невдаха, стратенець1, стоїть собі, голову опустив, очі від людей приховав, останньої хвилини дожидається. Бо докір на душі чималий має. І його не змити, не спопелити. Як не гадай, як не крути... Тепер кожен може в тебе грудкою землі пожбурити... А тим часом виходить на поміст суддя. Коли гомін юрби на майдані затих, він і каже:

- Усі ми знаємо, що Кирило Безверхий, як не судіть, а таки тяжко зганьбив себе і свій курінь. Він зрадив громаду й вірне козацтво. Отож тепер на нього чекає смерть. Але коли знайдеться чиєсь добре дівоче серце, що простить Кирилові тяжкий гріх і зохотиться вийти за нього заміж, отоді вирок буде скасовано. І ось цьому поганцеві доведеться дарувати життя.

Натовп замовк. Між небом і землею зависла гучна тиша.

Ніхто - анічичирк. Не крикне, й не озветься, і голосу не подасть.

Тільки нетерплячі раз у раз озираються.

- Ну, то як, чи одважиться котра із дівчат на такий сміливий крок, чи ні? - перепитує суддя.- Але раджу спочатку подумати, чи варто це затівати. Бо якщо Кирило зрадив козацькій громаді, то так само він може вчинити і в подружньому житті.

- Я, я хочу взяти Кирила за чоловіка! почувся дзвінкий дівочий голос. Натовп заворушився, загомонів, і з нього вийшла наперед дівчина. Вона вже підходила до помосту, збитого із свіжих дощок. Лице в неї було закрите білою наміткою.

- Зніміть із неї покривало. Я перше подивлюсь, хто воно й що переді мною. Може, замість дівки, чорта рогатого мені підсунуто?

Бо ж, люди добрі,- обводить очима натовп Кирило,- хіба знайдеться хоч один серед вас такий, щоб купував коли кота в мішку?

- Правду мовить козак! Знімай запону! - почулися голоси з натовпу.

Ось і відкрилося дівоче лице. Але рябе і густо подзьобане віспою. Та вже таке негарне, що й страх.

Глянув Кирило, скривився та й сплюнув зі злості:

- Хіба ж я коли про таку дівку мріяв? Хіба хоч раз коли у сні вона мені привиділася? Якщо вже таку незугарну дівку брати собі за жінку, то краще вже й не жити на білому світі...

Кирило Безверхий став навколішки, поклав буйну голову на плаху. Повільно підійшов кат. Пограв у руках сокирою. Перехрестився. Дехто з натовпу закрив долонями очі, а дехто й відвів погляд, щоб не бачити, як відлетить качаном капусти козацька голова. І коли в руках у ката зблиснула занесена сокира, козак підхопився.

- Чекай! Який спритний! - мовив. -Я згоден на одруження. Бо хочу ще й громаді прислужитися та доказати, що в мене душа не з лопуцька...

Кирило пильно подивився на дівчину, в очах якої забриніла сльоза. Дівчина виструнчилась і одягла на голову вінок із калинового цвіту. Вінок зблиснув на голові, засяяв, засвітився, і від нього полетіли урізнобіч червоні й золоті іскри. І лице дівчини відразу змінилося. Зарум'янилось, зайнялося небаченою, дивною красою. Увесь люд на майдані загомонів, заохав від несподіванки. - Ну й дива! Бачив я багато чого на своєму віку, але щоб негарна дівчина і прямо на очах та обернулася красунею, такого ще не доводилось,- мовив суддя. Тут, на майдані, молодят і обвінчали.

...Тиміш облетів увесь світ, усю землю. Але підходящого місця так ніде і не знайшов. То одне не так, то щось інше не до вподоби, не до смаку. Занудьгував хлопець. "Невже я даремно облетів землю? Невже знову доведеться подорожувати? Пильнувати, придивлятися, щоб усе-таки відслонилося те, що шукаю,- думав Тиміш.- Але як не метикуй, а надто обридло по світу тинятися без діла. Аж нудьга під серце підкотилась і душу все точить. Та що поробиш? Хоч-не-хоч, а треба вертати назад",- смикнув хлопець за обротьку. Наче гривастого коня, Тиміш завернув хмару і знехотя, поволі поплив назад. Із-за лісу виринуло село.

А там, на зеленому моріжку, хата біла, чепурна привітно визирала світлими вікнами. Під хатою явір високий шелестів листям, наче кликав у холодок, до спочинку. Криничний журавель скрипів, немов зазивав тієї води напитися, що чиста як сльоза, що аж зуби виламує від студеності... Зупинив Тиміш хмару, знизився, стрибнув та прямісінько у двір і втрапив. Серце його затремтіло, затрепетало... - Оце увесь світ облетів, а кращого місця над мою домівку ніде й не примітив, ніде й не знайшов,- сказав Тиміш і переступив поріг батьківської хати.