У шахтарських селищах Донбасу українська держава, як така, не діє з моменту її проголошення. Край живе за неписаними правилами криміналітету та вугільної мафії, давно вже будучи фактично самостійною державою, таким собі анклавом всередині України. У Донбасі діє адат – так в ісламських країнах називають сукупність звичаїв і народної юридичної практики в різноманітних сферах відносин.

Нобелівський лауреат з економіки – Фернандо де Сото – отримав визнання завдяки своїй теорії про те, що процвітання Європи, Північної Америки і Японії ґрунтується на належним чином задокументованих правах власності на кожен метр нерухомості. Він також доводить, що країни «золотого мільярду» не придумували свої закони у парламентах, а надавали силу офіційного закону неформальним правилам, за якими жили їхні громадяни. Тепер де Сото, як визнаний гуру, їздить країнами, що розвиваються, і пропонує їхнім урядам надавати у сфері прав власності офіційний статус традиційному праву.
«Тексти» вирішили дослідити, які «неформальні правила» щодо нерухомості існують в Україні. Найбільш цікавим для дослідження нам видався феномен копанок. Проте виявилося, рекомендації де Сото, котрі підходять для більшості бідних країн, для нас не діють. «Народне право» на початку минулого сторіччя знищили комуністи, а коли люди почали налагоджувати своє життя після розвалу СРСР – кримінал.
Донецький адат також ще прийнято називати «поняттями», але це слово багато хто розуміє в занадто вузькому сенсі, співвідносячи його лише з кримінальним світом. Насправді за поняттями на пострадянському просторі живуть далеко не тільки кримінальні елементи, але і переважна більшість так званих «простих людей». І як не парадоксально це звучить – не страх перед законом, а саме поняття найчастіше стримують людей від скоєння тих чи інших злочинів.
Найпоширеніший приклад застосування донецького адату (понять) – сфера злодійства. Кримінальний кодекс наполягає, що красти не можна в принципі, не зупиняючись на специфіці та обставинах крадіжки. Такий підхід, зрозуміло, ніколи не влаштовував мешканців Донбасу.
Неупереджений суд і канцелярщина зі самого початку не сподобалися простим донецьким мужикам, тому офіційну правоохоронну систему тут завжди сприймали, як ворожий репресивний апарат. Куди справедливішими і душевнішими були «життєві» правила, які в одному випадку виправдовували злодійство, в іншому – люто його засуджували, залежно від обставин.
Приміром, красти в держави не вважалося в Донбасі злочином ніколи. За поняттями, таке злодійство не тільки не засуджувалося, але навіть всіляко віталося. Вважалося і вважається досі: людина, котра краде у держави, просто повертає собі своє. Тож донеччани виступали проти держмайна завжди єдиним фронтом.
Мабуть, саме в такому ставленні до державної правоохоронної системи і полягає скажена популярність в народі тюремної лірики. Любов до блатняка, до різних «воровайок» і «бутирок» – такий собі вид народного дисидентства, протесту проти поліцейщини, проти системи.
Досить тривалий час народні поняття конфліктували з офіційним законодавством, однак, визнавали за ним верховенство і силу.
Але після розпаду СРСР, Донбас, як і майже весь пострадянський простір, виявився фактично в умовах безвладдя. У сформованій ситуації поняття вже майже не зіштовхувалися з протидією правоохоронної системи і швидко замінили собою закони. Незалежна Україна зажила по адату, в шахтарських містах на перший план вийшов диктат сили: тих, хто падає, почали із задоволенням підштовхувати, слабких – підминати.
На руїнах радянської держави деякий час панував хаос. Важелі управління взяв у свої руки місцевий криміналітет, який кинувся ділити державні заводи і фабрики, і, в той же час, мільйони громадян, залишившись без тоталітарної няньки, постали перед необхідністю виживати самостійно, без будь-якої допомоги. У Донбасі процес виживання мав свою специфіку, з поправкою на місцевий колорит.

Народження вільної країни

Після економічної кризи 90-х років безліч людей у шахтарських містах і селищах залишилися без роботи. Шахти закривалися одна за одною, зупинялися заводи, і люди або залишали депресивні міста або викручувалися й знаходили нові джерела доходу. Колишні шахтарі, які залишилися без шахт, щоб прогодувати сім’ї, взялися копати вугілля самостійно, за допомогою кирки і лопати.
Знаючи місця покладів вугільних пластів, вони нашвидкуруч обладнали невеличкі кустарні шахти-копанки і потихеньку почали добувати вугілля, яким торгували і опалювали власні будинки. Обсяги видобутку були невеликі, але їх цілком вистачало, щоб прогодуватися. Кустарний видобуток – фактично грабунок надр, але за поняттями, брати у держави було не западло, тому совість нікого особливо не мучила.
Райони нелегальних розробок зосередилися в тих місцях, де вугілля залягає найближче до земної поверхні і де його найлегше добувати. У Донецькій області – це міста Шахтарськ, Торез, Єнакієве і Сніжне. В Луганській – Стаханов, Зоринськ, Красний Луч і весь Перевальський район. Цей досвід був унікальний. На пострадянському пустирі, в Донбасі, зароджувалася і міцніла нова держава, що розвивається паралельно з уже існуючою.
Таке собі донецьке Гуляй-поле, вільна шахтарська республіка, яка будується на принципах анархо-капіталізму (лібертаріанського анархізму). У республіки не було ні керівництва, ні ідейних натхненників. Вона розвивалася стихійно, знизу, як і личить справжній анархістської державі. Вугільні старателі копали все нові і нові копанки, які видавали на-гора все більше палива. Ні про які податки не йшлося.
Закони, трудовий кодекс, техніка безпеки – все було скасоване у вільній шахтарській республіці, що охоплювала вугленосні райони. На початку двохтисячних років в регіоні стрімко розвивалася ультраліберальна економіка, яку практично не стримували жодні державні інтервенції.
У ті скрутні часи шахтарі рятували себе самі, дотримуючись прихованих правил, які працювали набагато ефективніше, ніж законодавство. Видобутим вугіллям, приміром, безкоштовно допомагали злиденним замерзаючим школам та держустановам, не чекаючи державної підтримки. Підтримували самотніх людей похилого віку, які не могли дочекатися належного від держави вугілля, – такі випадки описані в документальному фільмі «Смерть робітника» німецького режисера Міхаеля Главоггера
Автономно від держави на Донбасі існувала ціла галузь економіки – справді народна галузь, а держава, не маючи можливості запропонувати шахтарям альтернативу, тимчасово закрило очі на вугільну вольницю.

Брак самоорганізації.
Владу захоплюють бандити

Але на початку двохтисячних ситуація змінилася. Бандформування до цього часу легалізувалися і злилися з владою, розділили великі та середні підприємства. Привернув увагу угруповань і незвичайний народний вугільний бізнес, про який раніше ніхто не чув.
Діяльність чорних вуглекопів досягла значних масштабів, і бандити легко підрахували, що по всьому Донбасу нелегальним чином у копанках видобуваються тисячі тонн цінного палива. Кустарний видобуток оперативно взяли в оборот. Власників «дірок» обклали даниною і змусили здавати вугілля посередницьким кримінальним структурам. Найбільш цінні вугленосні ділянки забрали собі правоохоронці і представники місцевої влади, а якщо бути точнішим – криміналітет, який став владою і привласнив собі молоду українську державу.
Скаржитися шахтарям було нікому – їхня діяльність формально була незаконною, за поняттями ж довелося поступитися силі і підкоритися.
Новоутворена держава швидко підім’яла під себе шахтарське Гуляй-поле, знизивши вільних шахтарів до більш звичного їм статусу закріпачених робітників. Керувати нелегальним видобутком почали прокуратура, міліція, СБУ, депутати міських рад, мерія та окремі наближені бізнесмени.
Їхні поняття вже дещо відрізнялися від шахтарського адату – рити «дірки» почали просто під житловими будинками, школами, кладовищами. Скрізь, де тільки виднілася перспектива грошей. Всі гілки влади почали підкорятися лише одній меті – грабунку українських надр, абсолютно наплювавши на протести громади.
У наші дні вуглевидобувні райони Донецької і Луганської областей – просто рай для соціологічних та етнографічних досліджень. Матеріалу тут вистачить явно не на одну дисертацію. Спостерігаючи за тим, як розвивалися події в Донбасі, так і тягне змоделювати ситуацію, при якій вільна шахтарська республіка розвивалася б далі і матеріалізувалася в новій якості.
Альтернативний варіант
За певних обставин такий варіант розвитку історії міг би повести по альтернативному шляху не тільки Донецький регіон, але й усю Україну, зробивши її країною приватної ініціативи.
Близько сторіччя тому поет Олександр Блок, який відвідав Донбас, назвав його «російською Америкою», зазначивши, що переселенці створюють нові фабрики і міста посеред голого степу, зовсім як у США. Схожа ситуація повторилася через сто років, коли мешканці, позбувшись джерела прожитку, знову були змушені починати практично з нуля життя на пострадянському пустирі.
Міцніюча шахтарська республіка справді цілком могла би піти шляхом північноамериканських штатів. Стихійний, дикий видобуток вугілля нагадував золоту лихоманку на Алясці, яка багато в чому сформувала цей штат.
Тут можна провести паралель із гірняками Каліфорнії. За твердженням згаданого Фернандо де Сото, з неформальних правил гірняків Каліфорнії і постало сучасне право власності у США. Аби держава визнала й імплементувала їх у законодавство, пішло понад сто років боротьби (часом із стріляниною) спільнот із тими, хто зазіхав на їхні права і ділянки.
Як би в мешканців Донбасу було трохи більше здібностей до самоорганізації, вони цілком змогли б поділити між собою багаті вугіллям земельні ділянки, сформувати касу взаємодопомоги і встановити власні правила користування надрами рідного краю.
З подібного об’єднання могла б вирости цілком самостійна міцна економіка, яка будується за ліберальним принципом рівності стартових можливостей і чесної конкуренції між собою. І як знати, чи не виявилася б вона в підсумку сильнішою і ефективнішою, ніж прогнилий з радянських часів державний бюрократичний апарат, який взяла собі на службу нова українська держава.
Як би там не було – у вільній шахтарській республіці не виявилося головного – здатності організовуватися і самооборонятися. Добуваючи вугілля, вуглекопи зовсім не думали про перспективи такого нелегального бізнесу, не припускали, що одного разу їм напевно доведеться захищати свої інтереси і робити це краще спільно, володіючи осмисленим планом.
У підсумку – роботяги втратили час і, врешті-решт, поступилися під натиском криміналу, який встиг освоїтися в країні і стати владою. Легалізувавшись, бандугрупування взяли копанки під свій контроль, поділили землі, придатні для кустарного вуглевидобутку між собою, розділили регіон на сфери впливу, утворили власну вугільну галузь, яка діяла паралельно з офіційною, державною галуззю.

Феодалізм

Анархо-лібералізм в степах Донеччини так і не настав. Замість індивідуального суверенітету і свободи приватної ініціативи Донбас отримав кримінальний неофеодалізм – систему, що має всі ознаки середньовічного феодального ладу.
Сучасна «копанка». Нелегальний видобуток став добре організованим бізнесом
Після переходу кустарного вуглевидобутку під контроль криміналітету, в кожному шахтарському містечку, в кожному селищі, з’явився власний цар і бог, намісник мафії, влада якого обмежувалась тільки вищестоящими сеньйорами. Як правило, місцеві мешканці свого феодала добре знають і іноді навіть поважають, як велить їм донецький адат. Феодал, своєю чергою, може поводитися з кріпаками на свій розсуд.
Незважаючи на удаваний бєспрєдєл, така вседозволеність намісників – теж за поняттями, оскільки поняття не забороняють «кидати лохів». Життя сучасних донецьких селищ, поритих копанками, знає різні приклади взаємин кримінальних феодалів із кріпосним «лош’єм».
Для прикладу можна взяти історію селища Північне у місті Сніжне. Там, у результаті варварських розробок вугільних пластів нелегальними вуглекопами, під будинками на вулиці Козлова почав провалюватися ґрунт.
Будинки швидко руйнувалися, але власники вугільного бізнесу пішли на компроміс із мешканцями вулиці: запропонували грошові компенсації за зруйноване житло. У безлічі інших подібних випадків кріпаки не отримують навіть мінімальної компенсації і не можуть встановити правду. Як тільки держава починає з’ясовувати, що і до чого, власників у шкідливих «дірок» не виявляється.
Схожим чином вирішуються питання щодо компенсацій сім’ям загиблих і травмованих шахтарів із копанок. Зазвичай, за поняттями, у випадках травматизму і смерті домовляються про грошову винагороду і більшість випадків не потрапляє до статистики.
Але іноді і тут трапляються казуси. Так, не вдалося тіньовим вугільним ділкам домовитися зі сім’ями шахтарів, загиблих на нелегальній шахті в селищі Каютіно в лютому 2012 року. За фактом смерті проти 6 осіб було порушено кримінальну справу, і, врешті-решт, якогось цапа-відбувайла навіть посадили на 8 років. Цей випадок став унікальним у судовій практиці. Більше в Донбасі за копанки нікого по етапу не відправляли.
У що, врешті-решт, перетвориться існуючий неофеодальний лад – передбачити досить складно. Можливо, він впаде під натиском мас громадян, які почнуть захищати свої права і боротися проти кримінального засилля.
Можливо, цивілізоване життя на Донбасі зуміє організувати зміцніла і реформована українська держава під проводом чесного і рішучого уряду.
Існує і велика ймовірність консервації та узаконення нинішнього становища. На даний момент ми абсолютно точно можемо стверджувати лише те, що Донбас на довгі роки став унікальним полем експериментів, лабораторією під відкритим небом, де діяли і змінювали один одного найбільш екзотичні форми суспільного устрою.

Автор: Денис Казанський
Джерело: texty.org.ua