rss
04/29/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ У Гражді тій даремні всі слова...
Сумним Опришкам
Нас меншає. Недовге гонів поле.
Все ближче та межа.
                               Сумне аркану коло
Все вужчає, попри всю міцність
                                                    пліч.
Ми сходимо. Нас в світі майже нич.

Ми сходимо. І вже без вороття –
Лавинами. Ми мали за життя
Критичну масу злету в небуття –
Троїсту Музу – Розум, Душу й Тіло
І рано зацвіли і почорніли
У тому чорно-білім Чорнобиллі.

Нас меншає. За нами полювали
Брати, тетрархи, челядь, карнавали.
Нас зраджували – лагідно і в спину,
По-вовчому, останні і єдині.

Нам мстились. Стереглися й стерегли –
Ми спокусить й Диявола змогли,
Й коли усі за Летою пливли,
Щоб хрест Сізіфів марно не котити
Під чорним сонцем «дідового» літа, –

Ми гнали в ніч потоком Геракліта
У ті світи, де жодної Душі,
Затяті, кревні, мовчазні мужі,
Мітичних Доль сумні бокораші.

Нас меншає. Приречені довічно
За нашу не святу непересічність
На вільне іманентне заслання –
Блукати Потойбіччям навмання
Самотніми у галактичних хащах –
В цім світі ми досвітні і пропащі.

Нас меншає у світі і в собі,
Ми сходимо в самотній боротьбі,
Щоб збутися, залишити свій слід –
Крові краплину на тернах століть.

Габу в потоці, тіні світанкові
У образі, у звуці, барві, слові
На вже забутій й ще не знаній мові
Метафорою плинної Любові.

В очах не згаслих, хоч в Душі єдиній,
В мітично-символічній Україні,
Що ще не вмерла й вмерти не дає
Ми сходимо. Нас майже вже не є,

Сумних опришків, Долі сміхованців.
Ми вже палаємо в своїм останнім танці,
Останнім сабаші у відчаї трембіт,
Кати і жертви тих троїстих міт,
Останні Дики на межі тисячоліть.


                             ***
Я знову тут, на Буковому Берді,
Залізний «Рен», а серце, наче птах.
Я з вами знов, мої живі і мертві
Брати, забуті на усіх світах.

З ким ви зійшлись у повоєннім герці?
Де вас розкидав той шалений вир?
Я б, як синів, вас пригорнув до серця,
Орест, Смерека, Дорош, Драгомир.

Карпати в щемній білій круговерті
Гойдають тугу на усіх вітрах.
Я знову тут, на Буковому Берді.
Вертайте, хлопці, з мандрів по світах.

Найвужча стежка в горах нам знайома,
Найменший кущик вірно захистить.
Ми просто неба в цьому лісі вдома,
Що пам’ятає кожну нашу мить.

Ваш курінний на стійці вас зустріне,
І крізь роки та кличка пролуна –
Запит єдиний – «Слава Україні!»
«Навіки слава!» – відповідь одна.

Я бачу вас, засніжених і гордих
На марші в вічність, в мерехтіння зір,
В руках міцних тремтить найвищий орден –
Смереки гілка з рідних синіх гір.

Сніги зійдуть, зазеленіють буки.
Не марні жертви, слава ще жива.
Те знамено переймуть юні руки,
Малий Орест вже кличку назива.

Я знову тут, на Буковому Берді,
Залізний «Рен», лем гірко на устах.
Карпати плачуть «Реквіємом» Верді
По своїх дітях на усіх світах.
                             ***
У Гражді тій даремні всі слова.
Летить крізь вічність смерекова глиця,
Дух Молока здіймається з дійниці
І Паски Дух за зливою сплива.

Те Молоко ще тепле. Припади
До глека Долі зшерхлими вустами
Малим дроб’єтом, Вуйком у нестямі,
Шукаючи минулого сліди.

Та Паска ще гаряча. Відломи
  Title
  

Окраєць щастя спраглими руками
У тій колибці, під тими свічками,
Вслухаючись в минулого громи.

Та жінка... і донька її жива...
До болю рідні, невпізнанні лиця...
Й вже ні за що не хочеться молиться –
У Гражді тій даремні всі слова...

                             ***
Хай ватра догорить сама, дотла – так має бути.
І я тоді зійду униз, останнім, з сивих полонин.
Вже лем собі і ватаг, і спузар, давно всіма забутий,
Що навіть сам згадать не може, хто він за один.

Хай ватра догорить дотла, сама, як на Покрову осінь.
В зимових снах долин лем сум один – ні стогонів, ні сліз.
Дощем заплаче Руна й вітром заголосить,
І скине ліс мідяне листя для душі на перевіз.

Друга спроба сповіді


Я в Господа у пазусі сидів
В кущі терновім, щоб мене не видів.
Я вилами на Спаса по воді
Писав й косив каміння на Бескиді.

Качався в сіні серед пирогів,
Крав гарбузи у Долі й в Бога глину.
Мав трьох дітей й сім кревних ворогів –
Все, як і личить справжньому легіню.

Не божий муж не божої жони,
Я Сатані копита пряжив крадьки –
Робив денцівки з тої бузини
Й вино та пив з кумою того дядька.

Я нашим цвітом засівав світи,
На фунти краяв смаленого вовка.
Палив моря й так спалював мости,
Що торбами котилася помовка.

Я був лином і журавлем в руці,
Вовком приблудним в реп’яхах всіх щасть.
Я свято вірив: в ріднім озерці
Ще й рак не свисне – жаба цицьки дасть.

Я шився в дурні, я збігав на пси,
Я гав ловив і відпускав жар-птицю.
Я воду слів у решеті носив
До вічної, бездонної криниці.

Та хрест на людях й грудях не носив
І в вус не дув – ламав для пекла дрова.
І лиш одне в Диявола просив –
Не дати вмерти без Гріха Любови.

                             ***

Не-Доле моя, Чорна Зірка моя полинова,
Не-Щастя, украдене в себе самого моє,
Тернова, пречиста, єдина моя Не-Любове,
Чом Світ Великодній без тебе нестерпним стає?

Не-Сестро моя найрідніша поганської крови,
Самотності Жрице, пекельне знамено твоє,
Волхвине остання давно вже забутої мови,
Чом привид сумний твій в колибах усіх постає?

Не-Збутність моя, хто ж запізність всього нам наврочив?
Мольфар? Літавиця? Сумне ворожіння твоє?
Лиш вітер в смереках ім’я твоє щемне шепоче,
Лиш серце об глицю, як дзвін по приречених б’є...

                             ***

Гуцульська Ремедіос з чорним вітрилом волосся
Над морем смерек в шумовинні осінніх туманів...

Самотня Кумарі в палаці захмарнім, безмовнім
В вінках барвінкових з разками із болісних спогадів...

«Марія Cелеста» і Свічка в Колибі Різдвяної ночі
В заграві уяви в безодні розбурханій пам’яті...

                             ***

Моя Любов, зеленоока Хлоє,
Мій першоцвіт боржавської весни,
Великдень Долі, що завжди зі мною,
Мій біль, мій туск, мої купальські сни.

Молюсь тобі, нестямновуста Хлоє,
В гірських церківцях й тиші базилік:    
Відворожи, дай знову буть собою,
Дай сил кохать й забуть тебе навік.

                             ***

Кроатська врода – смак тисячоліть,
Нектар богів – від мудрості ні сліду.
Дубровник, сонце, море, вічність, мить
В очах сумних кремезного ще діда.

Як він ті перса юні милував,
На смаглі стегна оком кані кидав,
Який вогонь у ньому нуртував,
Та зимне сонце не розтопить ліду.

Суворий вікінг квантових морів,
Що плив життям відважно й знаменито,
На тлі хорватки юної згорів
На схилі літ й дубровницького літа...

                             ***

Я вітрила здійму і червоні, і чорні, і білі,
І троянду штормів кину в вир до безумців могил.
Не шукайте мене. Вам не стане ні часу, ні сили –
Бриг Кохання летить крізь віки без керма і вітрил.

Я сама повернусь, ще й не згаснуть навіки Стожари,
Я колись повернусь, хоч додому й нема вороття.
Я до Вас повернусь синім снігом над Кіліманджаро,
Тангом пам’яті й Cуму на вічному святі життя.

Я до Вас повернусь, хоч ніколи того не буває,
Я, авжеж, повернусь вже за день або тисячу літ.
Я до Вас повернусь леопардом живим з Нгайє Нгайї,
Босоногим дівчам у німому фламенко століть.

Я до Вас повернусь тихим бризом надвечір чи вранці
В пошматовані сни «Часу вишень» й Монмартрових чар.
Я навік повернусь в Вашу пам’ять «Летючим Голандцем»
В шумовинні століть над затокою Тоса де Мар...

                             ***

Сумно дивитись в глибину віків
На чорні зграї зоряних круків
Понад шляхами до забутих храмів:
Хвостаті зорі віщували зло,
Спливали кров’ю Тиса і Дніпро,
І зачинялися земні й небесні брами,

Та попри кров і тлін серед Руїн
Ми завжди піднімалися з колін
Й знов йшли віками до нового храму
Стрічать нове тисячоліття на посту
Сліпими на висячому мосту,
Над прірвою з новими костурами...

                             ***
Світ – пересічний в Просторі і в Часі,
Де Людство – випадкова Геномаса,
Закони для якої скрізь єдині –
У Всесвіті, Душі і в Україні.
Та сумно якось жити в цьому Світі,
Що генієм Коперника відкритий,
І, може, був в чомсь правий Інквізитор.

І, може, не так зле, що наодинці,
Не в Центрі Мас –
Тож наллємо по вінця,
Сумні, непересічні українці,
Та й вип’ємо за унікальність Нас.

***
Вже мости – Гераклітові,
І річки – Рубіконові,
Нас – у жодному мітові,
Хоч часи вже доконані.

Із Окамськими «лезами»
Та Сізіфськими гулями
Ми ще й досі не Цезарі,
Хоч давно вже не Юлії.

Пахне рутою-трутою,
Снить Душа просто неба.
Жереб кинуто Брутовий,
Та ніхто проти тебе...

В темних замках етерових
Ми приречені Сталкери
Розмовляти з гетерами
Й милуватись весталками...

                             ***
Хай вже немає вороття
В забуті сни, в купальські трави –
Нам ще лишаються отави,
Ще посміхається життя.

Листком кленовим у Сваляві,
Дівчам з вусами від чорниць,
Карбами верховинських лиць,    
Горнятком рахівської кави.

П’янким, як полонинський дим,
Гуцулки поглядом сумним
В снігах пречистих на Боржаві...

                             ***
Моє ім’я фатальне з п’яти літер
Вам принесе колись зимовий вітер
Раптовим цвітом – інеєм морель.

Й заб’ється спомин, як гірська форель,
Вогнем в очах, висвічуюючи міти
Трояких Руж в ватрах майбутніх Стрітень,

Й вуста згадають п’ять забутих літер...

                             ***
Я Диком був, самотніх гонів Майстром,
Лютянським Вуйком, пстругом у Ріці.
Брат Босоркані й побратим Чугайстру,
Цімбор дідьків й лісних на Ігровці.

Я Диком був, лавиною зі Стою,
В ніч на Юру краплиною роси.
Бузьком з Боржави, цвітом звіробою
В чиїсь дощем розплетеній косі.

Я Диком був, оленем вересневим,
Вогнем купальським для покровських стріч.
З Говерли вітром, цвітом черешневим
Над світом білим у різдвяну ніч.

Я Диком був, свободи на сторожі,
Самотності і суму назирці.
Не визнаючи жодні огорожі,
Табу, кордони й різні папірці.

Я був на стійці, вічному посту,
Я сторожив ті полонини й зорі.
Я Диком був, я є, я проросту
Самотнім буком десь на Чорногорі...

                             ***
Пам’ять Телесиком плине в озерця минулого,
В мрій Синевир, в Марічейки дитячих очей,
В місячні плеса дитинства мого незаснулого,
В пахощі Паски, грибів і різдвяних ночей.

Спогади пстругами ринуть в потічки минулого,
В дим полонинський, в ранковий морелевий цвіт,
В сині пречисті сніги на вершинах незбулого,
В курбала днів барвінкових в Черемоші літ.

За перевал, за падолист,
За туск, за тужіння трембіт,
На ті шляхи, що не збулись,
У першосвіт, у першоцвіт...

                             ***
Ще крилаті всі коні
Й всі жінки, як ікони святі,
Всі вітрила червоні
Й всі обрії лиш золоті.

Ще всі трави шовкові
І купальські вогні на воді,
Всі дощі веселкові
Й всі місяці лиш молоді.

Ще на хаті лелеки
І не бив ні по кому ще дзвін,
Ще далеко-далеко
Та гірка Чорна Зірка Полин.

Ще ніч пахне ясмином
І дві Мавки живуть у садку,
Й все, здається, повинне
Бути так, як було на віку...

                             ***
Самотніх осель незбагненну принадність,
Забуті стежки, що ведуть в Нікуди,
Примарних думок таємничість і владність,
Покинутих мрій здичавілі сади.

Боржави в цвіту, непозбивані роси,
Засніжений Стій, Чорногору в журбі,
Косицю шовкову у повінь волосся
На смуток довічний дарую тобі...

                             ***
Той синій день з свічками горобин,
Коли отари сходять на Покрову...
Спускалась осінь з синіх верховин,
І все палало полум’ям кленовим.

Той синій день оманливо-хисткий
Сміявся й плакав сонцем і дощами.
Зривала осінь літа пелюстки
Цілунком тихим й вітром до нестями.

І марилось – збулися давні сни,
І знов здавалось, що підвладне слово.
І дивно: не хотілося весни,
Лиш вуст Її медово-калинових.

Від тих років – лиш попіл горобин:
Давно не сходять вівці на Покрову.
Холодний вітер з білих верховин
Приніс на згадку чорний лист кленовий...

                             ***
Ті боржавські сніги, прірви пам’яті схили...
Щемний спомин стиха, як відлуння лавин...
Знов летять крізь роки твої чорні вітрила
Над бездонням очей на тлі синіх вершин.

Ті пречисті сніги, вій-смерек візерунки,
Таємничість колиб у брунатній імлі.
Той цнотливий вогонь і цикута цілунків,
Ті одвічні скарби на прадавній Землі –

Лише трунок на мить, лише примхи Природи
У облатці спокус або сенсу буття.
Мишоловка стара для продовження роду,
Та чому ж крізь роки ті вітрила летять?

                             ***
Ще світ в снігах, в шафрану лиш весна.
Голгота справжня – шлях із перевалу,
Де кожна мить – минулого луна,
Де кожна тінь на пам’ять чатувала.

Гірська церківця в негурі сумна
На заблукалі душі полювала.
На всіх іконах марилась Вона,
І кожна жінка щось від Неї вкрала.

Молилась челядь, капали свічки,
Гріх переступний всі спокутували.
Й навіть їх доньки, янголи-чички,
На перший гріх всі щось від Неї взяли...

                             ***
Сумний колодязь зрубом похиливсь
До змерзлої, самотньої шипшини.
Вона була трояндою колись,
Що кликав він у далі журавлині...

Та їй тоді вже снилися бузьки
Й лякали темні зоряні глибини,
Й вона зронила сльози-пелюстки,
Схилившись листям до його цямрини.

Смереки й буки тінями сплелись,
Весь білий світ в снігах різдвяних злагод.
Лиш пломеніють змовчані колись
Слова сльозами вже примерзлих ягод…

                             ***
Нічні смереки чорні, як ножі.
Пекельна пам’ять знову йде на лови.
Невже я сам собі наворожив,
І всі свічки не варті і півслова?

Невже нема нікуди вороття,
І та гроза над Стоєм вже остання?
Невже ті Гори і були життям,
Де ми збулися, навіть у мовчанні?
Яка нестерпна простота буття,
Де все, що вперше, разом з тим востаннє.
Хто грає нами, словом і життям,
Віддавши Долю Долі на заклання?

                             ***
Вже третій день йде сніг, й мені вже не збагнуть,
Де згарище душі, де бовваніють гори.
Він засипає все – все, що не повернуть.
Злилися день і ніч, зчорніли сонце й зорі.

Вже в пам’яті моїй цей попіл забуття,
Космічний білий сум без простору і часу.
Боржавський синій сніг, в самотність вороття,
Пречистий білий сніг, моя tabula rasa…

                             ***
Той танок в лісах віч-на-віч
У поглядів-барток мигтінні.
В розплетену місяцем ніч
В первісному зір шепотінні...

Той танок під відчай трембіт
Й ридання потоків осінніх
В німім падолисті століть
І зір мовчазнім голосінні...

На шість годин муки без меж
Згубили всі коні підкови.
І янголи пильні зі стеж
Плели їм вінки барвінкові...

                             ***
Вже верхами біжить з Піп-Івана, мина Бребенескул,
Вже верхами сніжить через Ребра на Туркул і Брецкул,
Вже жене по верхах цвіт і сніг чорногорського літа,
Марічейку шука і кидається в Несамовите.

І схрестились, як бартки керваві, сліпі блискавиці
Й засікло чорним градом по серцю, чолу і щоках,
І зайшлася Говерла вітрами у чорному криці,
І зчорніли слова, і застигла в заклятті рука...

І знялась Чорногора, і впала на землю і небо,
І скипіли потоки й зчорніли в долинах ліси.
Захиталися гори, і кличуть громами до себе
Чорні тіні у хмарах і тихі сумні голоси.

Там, на чорних верхах, визираючи в місячні шпари,
Душі предків моїх, потойбічний торуючи шлях,
По смереках наверх до найвищої чорної хмари
Носять лід за гріхи в туманових дірявих міхах...

                             ***
В цій Маленькій Швейцарії, засипаній буковим листям,
В цім самотнім готелі над урвищем – пустка і сон.
Індіянська Кассандра в тотемнім черокськім намисті
Згаслим блиском очей сповіщає зимовий сезон.

В цій Маленькій Швейцарії, заснулій у буковім листі,
В марсіанських дощах, в апалачській досвітній імлі,
В цих зелених очах, від далеких зірок променистих,
Обірветься мій шлях і загубиться слід на Землі...

Я торкаю, горну, поринаю в це букове листя,
Я цілую його, повертаючись в вижницький сон,
Я літаю із ним у космічнім сумнім падолисті
Й ти до мене біжиш по смереках з карпатських ікон.

                             ***

Літа корба: люблю, люблю, люблю...
В знемозі ружі впали на цямрини.
Він буде мій, себе й його згублю,
Приворожу навіки, до загину.

Дзвенить корба: люблю, люблю, люблю...
Лепчиця й тирлич квітнуть коло тину,
Він лише мій, я потім відмолю,
Й купа в любистку зоряну дитину.

Мовчить корба: ненавиджу, люблю?...
Душа байстрям самотнім біля тину
Цебрами туску, болю і жалю
Переміря щасливих днів краплини...

                             ***
Я знов повернувся в чужинську мою безнадію,
В далекі світи, що й до того були не близькі.
Хоч з болем і сумом і сам вже тепер розумію,
Що дім той струхлявів і крокви давно занизькі.

Не вийшов ніхто й не зустрів та високім порозі,
Без рідної мови сумний і порожній той дім.
Омріяний дім над озерцем при тихій дорозі
В безвихідь і безвість, хай навіть веде вона в Рим.

На тім озерці ні вербички, ні рибки, ні плеса,
Не квітнуть в обійсті ні мальви, ні сон, ні бузок.
Гребе віртуальним весельцем Орестик-Телесик
Від синіх потоків своїх українських казок.


Мій синку маленький, невинний заручнику Долі,
Що голос чужий тобі – щастя, нещастя несе?
Нема гусенят у чужому, далекому полі,
Чи тая шуліка від себе самої спасе?

                             ***
Той дід коло мосту, останній в долині за Ебро,
Один, без домівки, нема ні синів, ні жони.,
Той дід коло мосту й лиш танки в пилюці, як зебри
Та гори за Ебро, як білі і чорні слони...

Той дід коло мосту похмурої, сірої днини,
Нікого не знає за Ебро з тії сторони.
Дві кізки та кицька – полишена світу родина,
Той дід біля мосту на Паску посеред війни...

Той дід коло мосту на тлі «Каталонського Саду»
З густих верболозів та диких олив у журбі.
Той дід коло мосту, щасливий, що кицька дасть раду
Собі й прожене із горища у світ голуби...

                             ***
Не руш моїх кіл – я шепочу собі, як причинна,
Не руш моїх кіл – тих, богемських, на темній воді...
Не руш моїх кіл, чорних, вранішніх попід очима
Від Місяців срібних, що скрізь залишають сліди...

Не руш моїх кіл, не торкайся Помпеїв і Трої,
Не руш моїх кіл – Час усе перетворить на Міф.
На вічний Ашер, – вже Офелія плаче совою
Й заснув під Горою на брилі щасливий Сізіф...

Не руш моїх кіл, крейдяних, вогняних, галактичних,
Не руш моїх кіл – у зловісному світлі комет
Змиває Іон всі сліди в чорну зоряну вічність,
І креслить та креслить кривавий пісок Архімед...

Поруш мої кола, ступи за всі Фройдівські межі,
Зітри світлотіні непевності злук і розлук,
Зруйнуй мої мури, обруш мої Юнгівські вежі,
Зостав лиш єдине – те коло із замкнених рук...

                             ***
Очима тост прошепочи –
І забринить мій погляд.
Вустами келиха торкнись –
І я сп’янію миттю…
(Бен Джонсон, «До Селії»)

                             ***
Згадати прагну я той сон,
Коли стрункий, чорнявий
Зеленоокий капітан
Із третьої планети

Сказав мені, що красна я.
Й не зможе він забути
Волосся кольору очей
І марсіанських ранків.

І я не хочу, щоб зникав
Той вранішній неспокій
Й боюсь, на завтра все мине,
Й забуду я ту пісню...

                             ***
...На завтра все мине –
Як попіл, туск розвіють
Вітри земних турбот
Й приборкають Моря.

Так, завтра все мине,
Та серце не зігріють
Вогні чужих широт,
Згасаюча зоря...


Фотія, 1745

…Безглузда смерть. В щілину. Із єлею
Свячена куля – зостаюсь в боргу,
Кервавий, гейби вцілили оленя
На першому, пречистому снігу…

…Вас обійму востаннє, як в аркані...
Вони женуть скаженими вовками
На кров мою... Залиште бартку й кріс,
Пістолі й піпу... та вертайте в Ліс,

Я вже прийшов, бо далі тільки вниз –
В потоки, в тіні, в голоси, у осінь,
В отави снів, в холодні чорні роси,
На ті плаї, в тумани полонин...

Я повертаюсь в них малим і босим
Хлоп’ям безвусим, знову сам-один.
На чорнім світі туску верховин
У перший сніг на льодяних покосах.

Я вже прийшов... Весь світ, як на долоні –
Смереки, буки, вівці, гори, коні,
Колиби й Гражда – та, яку не збудував
Ні в горах, ні в душі, попри усі слова.
На Спаса і Різдво – зимарку лише, й то останньої зими
На Джерджі, де потік й були щасливі ми.
Хто нині просто зір, – вже не збудує Гражд,
Він – самоти своєї грізний страж.

Довічний Дик, приречений в безлюдді
Блукати Лісом, де й вовки не блудять,
Самітником щоночі і щоднини –
Опришок чи плазун – немає середини.

І вибору нема для жодної людини –
Ні шляху, ні мети, ані мети, ні шляху.
Хоч вільний всюди йти – на цісаря чи ляхи.
У нас була мета, але не мали шляху...
А те, що звали ним, лиш сумнів був...

Ген Чорногора й Стіг, опришківська столиця,
Різьблені, грізні верховинські лиця.
Карби життя і пам’яті скарби,
Різьба скорботи, туску й боротьби.

З самим собою й світом – вічні лови,
Й ніколи не набутися любови
До жінки, батька, матері й діток
Й до світу предків – все забрав Поток...

Вже Фотія... А мій вогонь згасає
І нутрощі пече, і Погляд проникає
Крізь мене і роки,
І всюдибіч вовки,
Їх пазури та ікла
Шматують темряву, і шкрябають у вікна,
Напитися вогню, допоки не погас
Із ватр моїх, й крізь їх шалений сказ
Вирує чорне полонинське світло
Й скипа холодна кров...
Немов...
Вже їхнє свято...
У раннім падолисті горілиць...
З вогненним пеклом пізніх блискавиць...

…Дванадцять паль свічками стоять
На дев’ять днів, на сорок і п’ять...

                             ***
Гони наші недовгі, як кленове багаття,
Як дараба до Тиси – жиймо, Сестри і Браття.

Поцілуймось востаннє, плечі стиснем до болю,
Сестри мої кохані, Браття мої суворі.

Доле наша людськая, невблаганная Доле,
Доле моя жадана, вже об скелі б’ють керма...

                             ***
Обриваються гони, днів лишилося мало,
Виноградовим гроном осінь серце зірвала.
В’януть мальви червоні, кров’ю цвіт опадає.
Як холонуть долоні, вороття вже немає.
І як чорні лелеки, ненароджені діти
Наші мрії далекі сумно линуть над світом...

                             ***
На тлі Базиліки непевною тінню
У Кракові вічнім на святі життя
Чорняве дівчисько на збитих колінах
Вже дивиться в світ, де нема вороття.

Врятуй мене, Боже, я в цьому не винна,
Я так хочу жити, я в світі одна...
Чому помирати я, Боже, повинна,
Коли в цілім світі вирує весна?

В п’янкій прохолоді травневого ранку
Стихає маленького серця биття.
І протяг ворушить доляри і франки,
Листки індульгенцій за свято життя...

                             ***
Як бриніла гірська далина
В надвечір’я або на світанні...
Як дзвеніла струмками весна,
Ніби вперше і ніби востаннє...

Як нестримно знесла течія
Зачарованість поглядів й мови.
Нявко з Руни, втікачко моя,
Ми ніколи не стрінемось знову.

Вже ніколи в різдвянім вогні
Ми з тобою не знайдемо броду.
Наші чисті потоки-пісні
Вже снігами зійшли в темні води.

Десь на Руні кохання блука –
Ще не встигло прийти наше літо,
Яке вітер у сиглі шука
Під осіннє ридання трембіти.

Стогін той крізь морозний туман,
Наче поклик кохання і муки.
Пада сніг й вже не треба оман –
Плач трембіти – то голос розлуки...

                             ***
Мій синку, твій батько – нероба і сніб:
Він вівці не пас і не плив Черемошем.
Він навіть науку, єдиний свій хліб,
Не вмів й не хотів продавати за гроші.

Він завжди і всюди ловив лише гав,
Прости йому, що ти донині
На рідній Землі свою Гражду не мав
І змушений жить на чужині.

Пробач, що лиш пам’ять про Землю батьків,
Де вітер смереки колише –
Та декілька формул і, може, рядків
У спадок тобі він залишить.

Десь марить світами захмарне село,
Та Дику з Карпатського Лісу
Запізно міняти своє ремесло
Й знов Долю шукати на Тисі.

Як щемно дивитись у очі сумні
Своєму єдиному сину,
Що тихо шепоче собі уві сні
«Поїдемо знов в Україну...»

Мій синку, ми сядемо зранку в літак,
Під хмари бузьком він полине,
Й Земля, що була, знову нас привіта,
Карпати і вся Україна.

                             ***

Ми розіп’яті на хрестах надій,
Патологічних марень в неможливе,
Забувши Клото, Лету й біг подій,
Як дітлахи, чекаємо на диво.

Ми мовчимо. Даремні всі слова –
Єретики приречені на страту.
Моя цнотлива Мавко Лісова,
Суворо-ніжна, як Велика Мати.

Як час летить – вже Шеннон і Париж,
Вже під крилом якийсь альпійський хутір.
Вже сходить сонце, Цюріх, повний лижв,
А на душі – карпатський туск і смуток.

Ще шість годин й «Свісс Ейру» чорний птах
Нас рознесе у Просторі і в Часі,
Розкида душі наші по світах
І спопелить на незворотній трасі.

Ще лише мить – і в сонячній імлі
Розтане все, як зірка ця остання.
Як білий хрест на чорному крилі –
Сумна мандала нашого єднання.

                             ***
Ми так довго були богорівними,
Що ця роль вже мені не під силу,
Я втомилася бути Царівною –
Я – проста смертна жінка, мій милий,

Що боїться зробитись Причинною
І обтяти тобі й собі крила.
Стань моїм простим смертним мужчиною –
Я ж Карпатська Царівна, мій милий.

Та зостались вони богорівними
До кінця, до загину, до згуби.
Літавицею стала Царівна,
Став Мольфаром її легінь любий.

                             ***

Український Синдром


Сумний діагноз-розтин майбуття:
Закляття архетипне Незбуття,
Спокута, зла Сізіфова Недоля,
Гріха амбівалентної Зневолі,

Від’ємний резус-фактор Крови-Волі,
Вертіго та інверсія Неволі
З початком та кінцем усіх доріг – Поріг
Непереступний. Переступний Гріх –

Гріх зради Долі і себе самого.
Самоінцест Диявола і Бога –
Ген самознищення, як заповітний спадок,
Й Пандорина Надія на додаток –

Довічний знак породи на випадок,
Як хтось на право Боже зазіхне
Й творити самочинно розпочне,
То кара вже його не омине.

Самофобія, страх маніакальний,
Самоекзиль, як симптом маргінальний,
Труна-колиска – тест комплементарний,
Міф українства – синдром міленарний.

Метафізичний, незбагненний «Льох»,
Де тихо снять століттями удвох
«Мерці закланні», душі летаргічні –
Козак і Мавка, й спати їм ще вічно.

Ніхто від них самих їх не спасе,
Хіба щось Сатану не занесе.
Легка й нестерпна заданість буття,
Де кожна мить щемить без вороття.

                             ***

Нас не спасе Любов, моя Любове –
В цім світі, де купується усе,
Де кров на кров з нудьги іде на лови,
Саму Любов ніщо вже не спасе.

Нас не спасе Любов, моя Любове,
Навіть остання – та, понад усе,
Багамське трійло з сонця, карт і крови
Втамує мозок, душу не спасе.

Нас не спасе Любов, моя Любове,
Та ватра згасне, й вже не в цьому суть,
Лиш тіні предків й згубний поклик слова
Як не спасуть, хоч попіл рознесуть.

                             ***

...Я знов в тій стаї був, там, де колись
Говерла й Петрос сумно обнялись
У негурі. Там вже вікує тиша.
Й скрізь пустка й сум, навіть остання миша

Забігла безвісти. Бодай якийся слід
Тебе і нас, і тих далеких літ
Знайшов я, мов мара, блукаючи довкола
Самотніх загород, та те довічне коло –

Говерла й Петрос так й не розірвав.
Лиш дощ все йшов, він ніби й не стихав
Ні в нас, ні в горах всі ті довгі роки.
Й вже все без берегів, і ті сумні потоки

Нестримні все знесли. Нема ніде нікого –
Ні нявок, ні дідьків, немає навіть Бога
В цім світі туску й в зраненій душі…
Й це сіно воруши, не воруши –

Двадцяту із отав – воно давно зітліло,
Купелі тих дощів й пекельний вигин тіла
Вже в негурі за відчаєм трембіт,
Хоча б якийся знак, бодай єдиний слід,

Хай запах, звук, хоча б якесь знамено...
Чи справді ти була й приходила до мене
На цілих вісім літ на ті сумні ватри?
Чи марив я, жадаючи сестри

Смерек і буків, суму берегині,
Білотки сніжної, карпатської княгині?
Чи то був сон, в якому все збулося?
Чому ж твоє розплетене волосся

Знов заплели сумні дощі й вітри
І все знесли з самотньої гори?
Не залишивши в світі жодних міт,
Карбів найтонших – все пішло під лід –

Пелюстка на щоці, подряпинка на литці,
В джерельці на Ріжці зчудоване обличчя,
Пекельні схили Цноти, чорна рута –
Той першосвіт ніколи не відбути,
І не набути, і не вберегти...

                             ***
Сумна Касандро, я тобі не вірю,
Хоч сам тобі віщунство дарував.
Пандоро мстива в сойчиному пір’ї,
Я сам тебе створив і поховав.

Останнє зло – надію без надії
В сумних снігах боржавської весни,
Там, де, як ватри, згасли давні мрії,
Де ми зійшли лавинами у сни.


Дівчина із Іпанеми
                        (За В. де Мораїшом)
Юна, чарівна, струнка Каріока,
Золотокоса, зеленоока,
Як нереїда, у ритмі самби
По Іпанемі дівчина йде...

І я тримаю серце рукою,
І перехоплює подих від вроди,
Гнучкого стану й магії стегон,
й зеленоскипів її очей...

Як їй сказати, що я кохаю,
(Вона не бачить мене й не чує),
Що всі багатства усього світу
Не варті зблиску очей зелених
І ворожіння на самбі стегон
Під заклинання вітрів і хвиль?

Сумно. Самотній дивлюся на неї –
Смаглу, стрімку амазонську лілею,
Як вона вранці прямує до моря,
Сумно вдивляючись у далечінь...

В сяйві кохання, чарівна і юна,
Зеленоока, золоторунна,
По хвилях часу у ритмі самби
Із Іпанеми дівчина йде...


Осіннє листя кольорів оман

Осіннє листя падає крізь вічність,
Кружля нечутно, як сумні слова.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А вітер листя і слова зрива.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А дощ цілунки й погляди змива.

У цих дощах в лісах осінніх,
Що завмирають зимним сном,
Я Вас шукаю, як спасіння,
Й літаю зірваним листом...
Я Вас втрачаю по краплині
Й гублю кружляючим листом...

Осіннє листя знов летить крізь вічність,
Осіннє листя кольорів оман.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А листя пада й пада крізь туман.
Цілую руки Ваші і обличчя,
А листя сумно пада крізь туман.

В цей падолист в дощах осінніх,
В це мерехтіння за вікном
Я Вас втрачаю щокраплини
З кожним кружляючим листом.
Я Вас чекаю, як спасіння,
Й літаю зірваним листом...


Р-М. Рільке
Осінній День
Переклад Сергія Воловика

Вже Час, мій Боже, – спопеліло Літо.
Закинь годинник сонячний у Тінь –
Клепсидра Злив хай відміряє Міти.

Терпкого Смутку терну подаруй,
Наповни Туском виноградні грона –
У Ностальгії колір й смак – червоні,
Й Осіннім Вітром Келих поцілуй.

Хто й досі просто Зір – вже не збудує Гражд,
Блукалець Вічний в Зорянім Безлюдді –
Лиш Самоти своєї Вірний Страж –
Блукать Світами, непідвладним Суддям,
Блудить Словами, як лиш Осінь блудить.


Борис Пастернак
Зимова ніч
(Переклад Сергія Воловика)

Мело сніги по всій землі
На світі білім.
Горіла свічка на столі
І палахтіла...

Як влітку на вогонь мошка
Летить роями,
Неслись сніжинки до вікна
На свічку в рамі.

Робила віхола на склі
Зірки і стріли.
Горіла свічка на столі,
Й палахкотіла...

Мов в хуртовині, по стіні
Блукали тіні –
Йордани рук, Йордани ніг,
І «Доль сплетіння».

Й летіли вверх два чобітка
В освяті крапель.
І віск слізьми із свічника
На сукню капав.

І все зникало у імлі
Лютневій, білій.
Горіла свічка на столі
І мерехтіла…

На свічку віяло з вікна,
Й вогонь нестями
Здіймав два янгольські крила,
Як хрест над нами.

Мело весь лютий по землі
На світі білім.
Горіла свічка на столі
Й палахкотіла...

Той лютий більше не вертав
Ніде й ніколи.
Горить та свічечка свята
І серце коле...

(Переклад Сергія Воловика)


Квінт Горацій Флак
«Ода до Хлої»
(Переклад Сергія Воловика)


Чому ж так прудко знов біжиш від мене, Хлоє?
Як Керінейську Лань, тебе не наздогнать.
Ні в весняних лісах долини гомінкої,
Ні у гірських снігах твій слід не відшукать.

Гойдне вітрець в траві малі дзвіночки сині,
Посипле з глиці пил чи лист впаде за мить,
Чи ящірка в’юнка шелесне в ожині –
Замре і вся тремтить.

Я ж не лівійський тигр, що грається до згуби,
Не гетулійський лев на ланю чатувать –
На часі вишеньку, що зацвіла для шлюбу,
Від нені відлучать...

                             ***

Гераклітова річка,
Рубіконовий міст –
Сиві коні убрід чвалом.

                             ***
Тисячі йдуть до Фудзі
Століттями щодня –
Сліди голосів у тумані.

                             ***
Гета опівнічна луна
Бруківкою над Камогавою –
Стакато незбулого.

                             ***
Кленовий листoк над горою
Кружляє із першим снігом,
Згадавши тернів заметілі.

                             ***
Клепсидра днів пуста
І ночі на півсвічки – від пізнього сича
До вранішніх вовків.

                             ***
Нічні смереки
Чорні, як ножі.
Пекельна пам’ять знову йде на лови.

                             ***
Чорним полум’ям
Свічка мерехтить у вікні.
Йде лавина зі Стою.

                             ***

Там над озерцем олені стоять,
Немов чекають заблукалу Ланю.
П’ють тихо воду в срібному тумані,
І чорні буки золотом горять...

Ще осінь, Хлоє, індіянська осінь,
Вже осінь, Хлоє, по верхах мете
Не цвітом білим – снігом з Ле-Конте
І падають в афини чорні роси.

Зривався сніг, й нічні ліси тремтять,
Остриви в серці – на черокську зиму.
Холодний вітер обриває рими
Й листки кленові, як зірки летять...

                             ***
Палали клени під дощем
В лісах осінніх.
Здіймався в небо тихий щем
Серпанком синім.

Горіли буки, як свічки
В каміні ночі.
Зривались сніжні пелюстки
Й щипало очі...

Згасала свічка у вікні,
Душа волала.
У потойбічному вогні,
Де слів замало...

В’ячеслав Гук. Вірші

Літературний додаток

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers