Питання – а коли, власне, виникла українська дипломатія – є предметом наукових дискусій з відчутним політичним присмаком.

Чимало дослідників починають відлік української дипломатії з часів Київської Русі, вказуючи на перший відомий договір, який у 840 році Русь уклала з Візантією.
У той же час існує інша хронологія, і з дати 22 грудня 1917 року бере відлік новітня, власне українська, дипломатія. Якраз 95-у річницю цієї дати минулого тижня було відзначено в Києві.

Українська дипломатія: 95 непростих років

Історики досліджують дипломатичні контакти Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Війська Запорізького з іноземними державами. І це була – за великим рахунком – багатовікова передісторія української дипломатії, бо ніколи її суб’єктом не було державне утворення на ймення Україна.
Вперше це трапилося з утворенням Української Народної Республіки, коли
22 грудня 1917 р. Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки – В. Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін – підписали «Законопроект про створення Генерального секретаріату міжнародних справ» – прообразу першого зовнішньополітичного відомства України. І в структурі Центральної Ради, і за часів Гетьманату Павла Скоропадського, і у період Директорії українська зовнішньополітична служба та її діяльність розвивалися, як могла і як того дозволяла міжнародна ситуація.
Розпочалося створення законодавчої бази: у червні 1918 р. було прийнято Закон «Про посольства та місії Української Держави», у липні цього ж року – Закон «Про українську консульську службу».
Були перші дипломатичні успіхи, участь у низці міжнародних форумів. Були і поразки (так, 17 грудня 1920 р. Ліга націй відхилила прохання України про її вступ до Ліги), і тяжкі втрати (угода від 21 квітня 1920 р. з Польщею позбавила нашу державу західноукраїнських земель – Галичини і Волині).
Після встановлення радянської влади українська дипломатія формально продовжувала існувати, але була підпорядкована зовнішньополітичній діяльності СРСР і позбавлена самостійності.

Очільники української дипломатії

	М. Любинський (у центрі) в Бресті на переговорах, 1918 рік

Керівників дипломатичних відомств України (включно і ЗУНР) за ці 95 років було і є всього 36 осіб. Серед них були різні діячі – менш і більш професійні, визначні і яскраві. Згадаймо декого з них.
Історично першим керівником зовнішньополітичного відомства України новітнього часу став уродженець Полтавщини, нащадок козацького старшинського роду Олександр Шульгин, знаний громадсько-політичний, культурний, науковий діяч.
За його недовгого – усього два місяці! – керівництва закордонною політикою України Франція й Англія визнали de facto УНР, також Україна почала мирові переговори зі союзом Центральних Держав у Бересті.
Шульгин ще довго – і в Україні і в еміграції – відстоював українські інтереси у тій формі, як це дозволяли йому статус і обставини. Відтак, він вимагав від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності, у 1933-38 pp. виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; 1926 був призначений міністром закордонних оправ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою 1926-36, 1939-40 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945-46.
Одночасно Шульгин, проживаючи у Франції, був представником українців у Міжнародній організації біженців (1948-52) і співробітником французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952-60).
В еміграції Шульгин, окрім того, займався і інформаційною дипломатією – був у 1940 р. співредактором тижневика «Тризуб», редактором «Прометея».
Після Другої світової війни Шульгин – засновник і голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946-60), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952-60), що об’єднувала українських вчених у екзилі.
Я так детально пишу про Шульгина тому, що він зі самого початку задав дуже високу інтелектуальну, професійну і патріотичну планку для всіх наступних керівників зовнішньополітичних органів України. І не всі вони, на жаль, цю планку могли досягати і тримати. Були серед них і бюрократи, і випадкові призначенці, а ось таких особистостей з великої літери, як козацький нащадок Шульгин, було небагато.

Група українських представників дипломатичної місії УНР у Вашингтоні

Другим керівником української дипломатії був Всеволод Голубович. Очоливши уряд і одночасно закордонні справи, 33-річний Голубович також пропрацював всього ледь більше, ніж місяць. Після цього арешти, відсторонення від справ, перебування на третьорозрядних посадах. 1931 року за клопотанням НКВС Голубовича засуджено у справі так званого Українського національного центру. Прийняв смерть у Ярославській в’язниці Росії у віці 54 років.
Третім міністром зовнішніх справ уряду УНР був мовознавець М. Любинський, якому також довелося пропрацювати на цій посаді усього місяць. Яскравим епізодом його дипломатичного життя була участь у мирних переговорах в Брест-Литовську, де 27 січня 1918 р. був підписаний перший мирний договір у Першій світовій війні. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина визнали незалежність УНР.
Після цього М. Любинського чекали роки забуття і розстріл у віці 47 років у сумновідомому урочищі Сандармох (Карелія).
Таким чином, українська дипломатія доби УНР, можна сказати, кров’ю своїх очільників умилася, і на цій українській крові замішаний той цемент, який скріплював архітектуру зовнішньополітичної діяльності України.
Із трьох наступних міністрів МЗС України доби Гетьманату відомий історик Микола Василенко встиг пропрацювати усього 27 днів, суміщаючи цю посаду з посадою глави Уряду, історик Дмитро Дорошенко – півроку, історик Г. Афанасьєв (найпопулярніша у Києві людина – за словами П. Скоропадського) – рівно місяць.
Історики ці, зокрема, Д. Дорошенко, встигли закласти свої цеглинки у будівлю української дипломатії і були бурхливими хвилями Історії викинуті (окрім М. Василенка) на емігрантські береги.
Чотири міністри МЗС України часів Директорії теж тільки ледве встигали очолити МЗС, коли доводилося звідти йти.
Так син священика, вчитель і редактор одеської газети «Українське слово», Володимир Чехівський очолював Уряд і одночасно МЗС України, але протримався на посаді усього півтора місяці. Пізніше також зустрів свою смерть від рук капітана держбезпеки Матвєєва в урочищі Сандармох.
Його наступник, вчений-агроном Кость Мацієвич, очолював МЗС близько двох місяців, потім 4 роки був керівником дипломатичної місії УНР в Румунії. Помер в еміграції.
Уродженець Тернопілля, випускник Львівського університету, правник і журналіст Володимир Темницький, редактор львівського часопису «Молода Україна», очолював МЗС 4 місяці. Маючи за життя 4 громадянства – австро-угорське при народженні, ЗУКНР, УНР, помер польським громадянином у Львові в 1938 році.
Найдовше у період Директорії обіймав керівну посаду в МЗС нащадок козацького роду з Полтавщини, випускник легендарної Колегії Павла Ґалаґана в Києві, правник Андрій Лівицький – видатна фігура того часу, Третій Голова Директорії УНР та Перший Президент УНР в екзилі, батько президента УНР в екзилі у 1967-1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької-Холодної.
Останні роки свого життя прожив у Німеччині. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.
На цьому список очільників зовнішньополітичного відомства України, коли вона на порозі ХХ сторіччя так прагнула стати самостійною державою, повноправним суб’єктом міжнародних відносин, фактично закінчується.
Додамо до цього маловідомого широкому загалові в Україні, але яскравого, списку ще п’ятьох керівників відомства закордонних справ ЗУНР – Василя Панейка, Лонгина Цегельського, Михайла Лозинського, Степана Витвицького та Костя Левицького.
Всі вони були людьми непересічними і, що цікаво, практично всі займалися, окрім політики, ще й журналістикою – писали, редагували газети.
Яку з цих постатей не візьми – вона прикрашає собою історичний перелік не тільки українських дипломатів, а й громадсько-політичних діячів нашої крани.
Прадід Олега Тягнибока з боку матері – Лонгин Цегельський – отримав право й честь 22 січня 1919 зачитати Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника Богданові Хмельницькому у Києві.

	Кость Антонович Левицький

Після короткої дипломатичної кар’єри Лонгин Цегельський переїхав до США, де представляв уряд ЗУНР, а також редагував часописи «Український Вісник», «Шлях», «Америка».
Мав причетність до створення Українського Конгресового Комітету Америки, З’єдиненого Українсько-Американського Допомогового Комітету, Літературно-Мистецького Клубу в Філадельфії. У 1937 р. він видав монографію під заголовком «Митрополит Андрей Шептицький». Там же, у Філадельфії, д-р Лонгин Цегельський 13 грудня 1950 року і помер.
Михайло Лозинський учився у Львівському та Віденському університетах, де отримав звання доктора права. Працював у газеті «Рада», викладав право. Місяць пропрацював керівником зовнішньополітичного відомства ЗУНР, а потім, як і у багатьох, еміграція, публіцистика, наука.
На свою голову у 1927 році М. Лозинський із сімейством попросився у радянську Україну, де з часом і знайшов свою погибель – 3 листопада1937 року абсолютно безправного професора права Михайла Лозинського в концтаборі на Соловках розстріляли разом із 1111 представниками української інтелігенції з нагоди 20-річчя Жовтневої революції.
10 місяців Дежсекретарем із закордонних справ ЗУНР був Степан Витвицький, член редакції газет «Діло» і «Свобода» у Львові, один із організаторів возз’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. З 1954-го по 1965 рік – президент УНР в еміграції. Помер 1965 року у Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).
І, нарешті, Кость Левицький, як його називають – «найвизначніший політичний діяч Галичини кінця XIX сторіччя – першої половини XX сторіччя». Надзвичайно енергійний і талановитий організатор, учасник багатьох громадських та суспільно-економічних проектів, зокрема, журналу «Часопись Правнича і Економічна», товариства українських ремісників «Зоря».
Згадуючи поважних чиказьких читачів «Часу і Подій» зі «Самопомочі», Українського банку, товариства «Просвіта», інших – додам, що пан К. Левицький був, зокрема, директором «Краєвого союзу кредитового» (1898 -1939), засідав в управі «Просвіти», був співзасновником і провідним діячем «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910) тощо.
Понад три роки Кость Левицький (перший глава Уряду ЗУНР) курував дипломатію ЗУНР, Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції (1922).
Своє бурхливе життя 82-річний уродженець Тисмениці закінчив у Львові на посаді глави Ради Сеньйорів проголошеної оунівцями Української держави 12 листопада 1941 році і був похований на Янівському меморіальному кладовищі поруч із генералом Тарнавським.
Історики дипломатії зазначають, що за час своєї діяльності уряд ЗУНР налагодив широкі дипломатичні контакти, відкривши власні представництва в Австрії, Італії, Німеччині, Угорщині, Чехословаччині, Югославії. Спеціальні місії були скеровані до держав, де перебувала значна кількість української еміграції – Канади, США, Бразилії.
Але паралельно до української дипломатії, орієнтованої на незалежність держави, формувалася дипломатія радянського зразка, яку почали очолювати комуністичного штибу дипломати, починаючи від В. Затонського, М. Скрипника та інших.
Загалом таких керівників радянських дипломатичних відомств України можна нарахувати 2 десятки.
З липня 1923 року, коли міністром перестав бути більшовик Християн Раковський, і до лютого 1944 року, коли Сталін рекомендував на посаду міністра закордонних справ УРСР драматурга Олександра Корнійчука, був провал – в Україні не існувало ні міністерства МЗС, ні, відповідно, його очільників – усі зовнішньополітичні справи вирішувалися в Москві силами МЗС СРСР.
І серед радянських українських міністрів МЗС були журналісти – зокрема – редактор газети «Комуніст» партійний діяч антиукраїнського спрямування Дмитро Мануїльський (що цікаво, його компартійне псевдо – «Іван Безграмотний»), очолював МЗС у 1944-1952 рр., редактор газети «Радянська Україна» Лука Паламарчук, який 11 років (1954-1965 рр.) очолював МЗС УРСР.
Першим міністром закордонних справ України радянської доби, який отримав профільну освіту, можна вважати Володимира Мартиненка. Він навчався на факультеті міжнародних відносин Київського державного університету, який закінчив у 1951 р., З 1965 працював у Посольстві СРСР у Канаді, заступник міністра закордонних справ УРСР.
1973-1979 – постійний представник УРСР при ООН. У1980-1984 – міністр закордонних справ УРСР у ранзі Надзвичайного і Повноважного посла.
З такого високого крісла В. Мартиненко стрімко упав, чимось не догодивши компартійній владі, і став старшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР.
Але найбільш фаховим міністром МЗС України, що закінчував епоху українських радянських дипломатів і розпочав епоху дипломатів незалежної України є Анатолій Максимович Зленко – двічі Міністр закордонних справ України (1990-1994, 2000-2003).
У нього першого вся трудова кар’єра пов’язана виключно з цариною дипломатії – як почав після закінчення Київського університету у 1967 році працювати аташе, 2-м секретарем відділу міжнародних організацій МЗС УРСР, так і до пенсії трудився на дипломатичній ниві. Перелічу головні сходинки Зленка – Постійний Представник УРСР при ЮНЕСКО, міністр закордонних справ України, Постійний Представник України при ООН, Посол України у Французькій Республіці, Португалії, представник України в Комісії ООН з прав людини. Автор 100 праць на міжнародну тематику. Володіє англійською, іспанською, португальською, французькою мовами.
Нову сторінку української дипломатії, яку відкрив А. Зленко, продовжили Геннадій Удовенко (двічі міністр МЗС), Борис Тарасюк (тричі міністр), Володимир Огризко (двічі міністр), Володимир Хандогій, Арсеній Яценюк, Петро Порошенко, Костянтин Грищенко (двічі міністр, зокрема, і нині).

Конференція

	Зліва направо: Л. Кожара, В. Копійка, В. Матвієнко, Б. Тарасюк, В. Огризко в президії конференції

І ось на ознаменування 95-ї річниці української дипломатії а також 20-річчя кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби 20 грудня 2012 року в Інституті міжнародних відносин Київського Національного університету імені Тараса Шевченка відбулася міжнародна науково-практична конференція на тему «Сучасна дипломатія: актуальні проблеми теорії і практики».
Робота конференції проводилася за наступними напрямами:
1. Дипломатія і дипломати ХХІ ст.
2. Теорія і практика багатосторонньої дипломатії.
3. Економічна дипломатія в умовах глобалізації.
4. Зовнішньополітичні комунікативні технології в дипломатії.
5. Правові аспекти дипломатичної діяльності.
Учасниками конференції стали науковці та дипломати. Найбільш помітними гостями виявилися два екс-міністри закордонних справ України – Б. Тарасюк та В. Огризко і нардеп від Партії регіонів – Леонід Кожара (якого через кілька днів після конференції призначили міністром МЗС) – усі троє випускники даного Інституту, професійні дипломати та політики, мають досвід роботи Послом і у парламенті, володіють іноземними мовами.
Привітав присутніх директор Інституту міжнародних відносин, доктор політичних наук, професор Володимир Копійка. Він передав добрі побажання від ректора Київського Національного університету ім. Т. Шевченка, Героя України академіка Леоніда Губерського і оголосив про початок конференції.
Першому надали слово директорові Українського інституту національної пам’яті – член-кореспонденту НАН України професорові В. Солдатенку, який розкрив місце національної пам’яті в практиці сучасної дипломатії.
Борис Тарасюк, спираючись на свій багатий досвід, показав роль дипломатії у сучасній зовнішній політиці держави, критично відгукнувшись про її нинішній стан.
Директор Інституту всесвітньої історії НАН України професор Андрій Кудряченко проаналізував формування зовнішньополітичного курсу держави, зазначивши, що дипломатія в цьому процесі втратила домінуюче значення, поступившись Адміністрації Президента, де виробляються ключові підходи.
Володимир Огризко наголосив, що в цивілізаційному виборі України роль дипломатії є дуже важливою і підкреслив: колоніалізм стосовно України – це спроба відірвати нашу країну від Європи та світу.

Завідувач кафедри Володимир Матвієнко за допомогою доцента Тетяни Шинкаренко та професора Наталії Яковенко розрізає ювілейний торт

Заступник голови Партії регіонів з міжнародних питань – Леонід Кожара – в момент свого виступу напевно уже знав про своє майбутнє призначення міністром, тому виступав дипломатично, зважено і навіть полемізуючи з деякими тезами виступів Б. Тарасюка та В. Огризка, підкреслював своє до них шанобливе ставлення як до висококваліфікованих професіоналів. Він дещо полемічно заявив, що класична дипломатія померла, і зовнішніми відносинами тепер займаються не тільки у МЗС, але і у багатьох міністерствах і відомствах, у місцевих органах влади, особливо тих, які мають зв’язки із своїми закордонними колегами. Такими є реалії сьогодення.
Так, наприклад, у процесі євроінтеграції роль міністерства економіки і, передусім, міністерства юстиції, яке має адаптувати українське законодавство до європейського, є не меншою, а то й більшою, ніж роль МЗС.
Цікаво буде подивитися, як на посаді міністра МЗС Л. Кожара буде діяти – чи спробує повернути міністерству головну роль у зовнішніх стосунках, чи змириться з тим, що МЗС є на третіх, як він сам сказав, ролях у цьому процесі.
Після корифеїв дипломатії було ще немало цікавих виступів – міністрів та послів іноземних держав, докторів та професорів, завідуючих кафедрами й відділами, науковців.
Відзначу тут виступи професорів: В. Матвієнка, В. Манжоли, О. Задорожного (екс-нардепа), О. Шниркова, В. Крижанівського, М. Рижкова, В. Вергуна, В. Муравйова, В. Дайнеко, В. Балюка (Польша), Л. Чикаленко, С.Толстова, О.Яцишиної. Окрім інших глибоких доповідей, мене як психолога зацікавив, зокрема, виступ австрійського колеги, консультанта-психолога Олександра Шоенхера «Психологічні методи ведення переговорів у дипломатичній практиці».
Мав честь бути запрошеним на цю конференцію і автор. Мій виступ називався «Медіа-дипломатія: роль ЗМІ у формуванні іміджу держави». Зокрема, я розповів і про практику роботи часопису «Час і Події» щодо забезпечення інформаційних потреб нашої цільової аудиторії – української діаспори.
Головним критерієм, за яким формуються оцінки та судження в наших головних політичних матеріалах, є українські цінності та національні інтереси. Тому ми підтримуємо тих, хто виступає за дотримання цих цінностей та інтересів, відстоює їх на словах і, передусім, на ділі, і критикуємо, зокрема, і гостро, тих, хто такі цінності й інтереси не відстоює або ж ігнорує.
Загалом міжнародна конференція пройшла цікаво, успішно і стала вагомим внеском в осмислення історії та теорії української дипломатії, її сучасного стану та перспектив.
Після конференції на дружнє спілкування запросила нас кафедра міжнародних організацій і дипломатичної служби, яка відзначала своє 20-річчя. Там ми продовжили обмін думками і враженнями від почутого.
Українська дипломатія сьогодні на роздоріжжі. Що вона буде змушена робити – забезпечувати дипломатичне сприяння інтеграції до ЄС, чи до Митного союзу, чи разом з керівництвом країни завмре у дипломатичному шпагаті між двох протилежних цілей?

Світлини автора та з Інтернет-сайтів