Сьогодні весь день думаю: чи був Андрій Малишко геніальним поетом? Чи був просто талановитим графоманом – людиною, яка вдало потрапила в соцреалістичний естетично-ідеологічний тренд?

Гортаю великий том його вибраного (зі серії «Бібліотека української літератури», К., 1988, з червоною обкладинкою). Такий селянсько-народно-соцреалістичний поет – не неокласик, не імпресіоніст, не символіст, не акмеїст, не Василь Стус, не Володимир Сосюра. (Якщо Стус, Тичина, Пастернак, Бродський – це такі ускладнено-філософські поети для небагатьох, то Єсенін, Твардовський, Сосюра, Симоненко – поети простіші за формою, доступніші, популярніші.) Довженко – теж із села і теж соцреаліст (десь наполовину). Але Довженко – абсолютний геній навіть у своїх соцреалістичних витворах. Можливо, тому, що сформувався раніше – в потужній авангардній естетиці 1920-х років, а не в нудотному квазі-класицистичному «ложноэпическом монументализме» (чи не найкраще визначення соцреалізму).
Намагаюсь знайти хоч би якийсь віршик, хоч би якісь рядки, що були б цікавими мені – шанувальникові поезії (зокрема, української), який живе у XXI сторіччі. Кажуть про нього – тонкий лірик. Але де ж там? Суцільні літературні рефлексії (на рівні радянської шкільної програми – Шевченко, Франко, Коцюбинський, Леся Українка), послання до сучасних йому поетів – друзів, колег, собутильників, прихильників рибалки та мисливських пригод, заримовані думки і світовідчуття, як здається, не дуже глибокої радянської лояльної до влади людини. Деякі тексти навіть дратують надмірністю суто радянської образності (передусім, у сонетах!), непоетичною лексикою та відсутністю смаку – невже можна так писати? Хоча, з іншого боку, метафори, хоч, здебільшого, й традиційні, але не банальні, незатерті, витримані, зі смаком – без штампів та кітчу:
Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина,
– Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне...
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.

Таки Малишко – поет свого часу. Добре, що вмер власною смертю – що не загинув на війні, що не посадили та не розстріляли, добре, що був, як згадують сучасники, гарною, прямою, непідлою людиною – нікого не зрадив, не кинув, не заложив.
Але що від нього зостанеться у Вічності?
Колись давно десь читав: Твардовський розмовляв зі Сталіним та, поміж іншим, просив в того якусь премію чи інший радянський бонус для приятеля – Андрія Малишка. Але Сталін сказав щось у такому плані – мовляв, гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде.
І ще загадка: деякі російськомовні поети – друзі Малишка, побратими, фронтовики, майже однолітки, поети подібного за масштабом дарування – Олександр Твардовський, Костянтин Симонов, Михайло Ісаковський, Євген Долматовський, Михайло Матусовський, Олексій Фатьянов – написали якісь проникливі тексти про війну – вірші, поеми, пісні.
Андрій Малишко написав дуже багато віршів та поем про війну. Але щось не пригадати нічого зворушливого, нічого етапного, нічого, щоб назавжди увійшло в історію – скажімо, «Жди меня, и я вернусь, только очень жди», «Я убит подо Ржевом, в безымянном болоте», «Враги сожгли родную хату, сгубили всю его семью», «Ночь коротка, спят облака, и лежит у меня на погоне незнакомая ваша рука», «Любимый город может спать спокойно», «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат, пусть солдаты немного поспят» та багато іншого. (Долматовський зі самого початку написав саме «на погоне», але цензура замінила на «на ладони», що є трохи абсурдним, бо так вальс не танцюють).
І навіть трагічно-оптимістичну, легендарну, величну, пафосну, геніальну «Песню о Днепре» написав не український селянин із дніпровських берегів Андрій Малишко, а московський інтелігент Євген Долматовський (музика Марка Фрадкіна).
Це загадка, чому українські поети – геніальні та талановиті, спритні та кон’юнктурні, чому українські композитори, ширше – українська культура в цілому – не розчули війну? Не закарбували цю трагедію, в якій українців, можливо, загинуло чи не найбільше з усіх народів СРСР, в художній свідомості?
Можливо, причиною є травма Голодомору? Можливо, трагедія УПА? Можливо, українці на рівні колективного несвідомого не вважали цю війну своєю? Відповіді нема...
Але Вічність сама знайшла Андрія Малишка. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди, який потім став геніальним композитором.
Поезія та слова для пісень – це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж між прозою та драмою. Поезія – це абсолютні слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі – музика. Слова для пісень – це слова, які намертво приростають до музики, які без музики інколи схожі на дурнувате словоблуддя. Чимсь суміжним, гібридним є романси на геніальну поезію – слова в романсах існують і як поезія, і як слова під музику. Тоді як слова до пісень, в принципі, не мають окремого життя.
Платон Майборода розчув, розчитав, роздивився в текстах Андрія Малишка (деякі він сам і перередагував – наприклад, «Пісню про вчительку») те, що йому самому було дуже суголосно і що жило в його музичній уяві: стан тонкого душевного тремтіння, почуття прозорого смутку, а також візії потойбічного світла і абсолютної повноти буття – я абсолютно впевнений, що «Київський вальс» – це пісня про рай – як його могли розуміти радянські люди хрущовської доби, вже звільнені од сталінського страху та садизму.
А «Пісня про рушник» стала просто світовим шлягером і камертоном свідомості усього покоління радянських людей – творців та жертв радянської модернізації, що народились у селі, а жили та помирали у великому місті. Насправді, це пісня не лише про маму та материнську любов. Це пісня зі складним філософсько-політологічним підґрунтям. Це пісня про головний тренд усього XX сторіччя – про модернізацію, індустріалізацію, урбанізацію, знищення традиційного суспільства та традиційної системи цінностей.
Це пісня про підсвідомість нової людини – виявляється, у душах радянських громадян, що більшу частину життя змушені жити в п’ятиповерховій «хрущобі» чи у дев’ятиповерхівці – десь у спальнім районі далекого уральського чи сибірського індустріального мономіста, у донбасівському робочому селищі, більше схожому на зону, може зберігатись абсолютно інший світ – в якому є і рідне село з Наддніпрянщини, в якому є і дитинство, й розлука, і вірна любов...

Автор: А. Окара
Джерело: «Українська правда»

Визначено 20 “Золотих письменників”

20 «Золотих письменників» відібрали засновники Міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики й творів для дітей «Коронація слова» Юрій і Тетяна Логуші. Подружжя називає відзнаку цілком окремим проектом.
«У нас був один-єдиний об’єктивний критерій – стотисячний тираж. Жодного упередженого ставлення до обраних авторів у нас не було й не могло бути. Ми всіх їх любимо однаково», – поділилася співзасновниця відзнаки Т. Логуш.
За її словами, деякі письменники не зможуть приїхати на церемонію нагородження, тому їх нагородять наступного року. Цьогоріч буде відзначено 20 найкращих письменників України.
Відзнака «Золотий письменник України» надається Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця» українським письменникам-романістам, чиї романи вийшли у формі паперової книжки сумарним накладом в Україні та за її межами понад 100 тисяч примірників за період від початку 2000 року до поточного часу. Щоправда, як вдається відстежувати кількість виданої продукції, – окреме питання.
Серед тих, кого відзначать цього року:
Анатолій Дімаров;
Андрій Кокотюха;
Андрій Курков;
Василь Шкляр;
Іван Білик;
Ірен Роздобудько;
Ліна Костенко;
Лада Лузіна;
Люко Дашвар;
Марія Матіос;
Міла Іванцова;
Всеволод Нестайко;
Мирослав Дочинець;
Оксана Забужко;
Роман Іваничук;
Сергій Жадан;
Сімона Вілар;
Юрій Винничук;
Юрій Логвин;
Юрій Мушкетик.
Зазначимо, золотими письменниками України можуть стати автори романів, які видані українською мовою або в перекладі українською мовою. Автор має бути громадянином України або громадянином інших країн, але мати українське походження або бути родом з України. Відзнака вручається не частіше одного разу на рік на урочистій церемонії.
Нагородження відбудеться 24-го листопада 2012-го року.