Від редакції:
Українські балерини і балеруни частенько вражають Захід своїми танцями. У минулому столітті в Парижі серця глядачів підкорив Сергій Лифар, сьогодні критики уважно спостерігають за танцями Олега Климюка…

У міжнародному журналі «Dance Europa» («Танцювальна Європа»), який виходить англійською та іспанською мовами, автор Мері Фойєр ділиться враженнями від фестивалю «Танцювальний вінегрет», що проходив у Х’юстоні (США) і куди з’їхались кращі балетні колективи та пари з усього світу.
«Зачарувало блискуче виконання «Нової сюїти» Оленою Востротіною та Олегом Климюком. У танці вони набували форм надприродної краси. Це було щось незбагненне»,– пише Мері Фойєр.
Олег Климюк уже десять років– соліст Дрезденського національного театру опери та балету, одного з найстаріших оперних театрів Німеччини, що веде свій родовід з ХVІІ століття, коли при дворі саксонського курфюрства почали ставити музичні спектаклі. На початку ХІХ століття театром керував знаменитий Карл Марі фон Вебер. Тут працював Ріхард Вагнер, саме тут народилась світова слава Ріхарда Штрауса.
І саме тут, на сцені цього знаменитого театру яскраво загорілась зірка Олега Климюка, дуже скромної і дуже талановитої людини. Між іншим, нашого земляка, волинянина, батьки якого й сьогодні проживають у Ківерцях.
За ці десять років Олег виступав чи не на всіх відомих сценах світу, йому аплодувала найповажніша публіка.
В Олега графік гастролей настільки щільний, що вирватись додому, в Україну, вдається не часто. Тому на інтерв’ю з ним довелося чекати місяцями. І все ж, дякуючи мамі, Валентині Олександрівні, ця зустріч відбулася, коли нещодавно Олег буквально на кілька днів навідався до батьків.
Як вам живеться в Німеччині?– цікавимось в Олега Миколайовича.– Ще не стали її громадянином?
Ні, я залишаюсь щирим українцем,– сміється.– Хоча з українським паспортом жити в цивілізованому світі ще донедавна було не так і просто. Слава Богу, часи змінюються. Тепер до вихідців з України ставляться трішки по–іншому, навіть інколи й з повагою. Дуже часто буваю в інших країнах: крім головного контракту із Земперопера (Дрезденським оперним), мені дозволено укладати так звані гостьові угоди. Завдяки їм лише в цьому році виступав у Х’юстоні (США), в Казані на Міжнародному фестивалі імені Рудольфа Нурієва, в Каннах. Незабаром танцюватиму в театрі «Гранд-Опера» у Франції. Звісно, не маю права пропустити жодного з 90 спектаклів, що йдуть в Земперопера. У кожному з них виступаю. Поки є така можливість, хочеться попрацювати з найкращими хореографами світу. Мені пощастило зустрітись з ними і танцювати у їх спектаклях.

	Олег Кимюк та Олена Востротіна. «In the Middle, Somewhat Elevated»

Народився Олег у сім’ї волинянина Віталія та москвички Валентини Климюків. Доля звела цю пару, коли Віталій відбував строкову військову службу в столиці Росії. Там і побралися. По закінченні служби молоде подружжя повернулося на Волинь, у Ківерці. Тут і народились їхні сини– Ігор та Олег.
У шість років, завдячуючи випадку, Олег почав займатись у студії бального танцю Луцького палацу піонерів (тепер Палац учнівської молоді) під керівництвом талановитих вчителів– Ігоря і Олени Никонів. Саме вони й помітили у хлопчини неабиякі хореографічні здібності та запропонували батькам віддати Олега на навчання до столичного хореографічного училища. Звичайно, батьки вагались, адже синові було лише 8 років.
– Те, що творилося в моїй душі, передати словами неможливо, бо то була справжня боротьба почуттів,– схвильовано розповідає Валентина Олександрівна.– Водночас хотілося, щоб дитина була зігріта батьківською любов’ю і домашнім затишком, а з іншого боку думалось: «А якщо це його доля, його майбутнє? То хіба маємо право руйнувати її». А що вже я наслухалася від близьких, колег по роботі, коли Олег поступив в училище, вам не розказати: як це, мовляв, мати зважилась віддати малу дитину з дому в якийсь інтернат на роки.
Остаточне рішення прийняв батько: будемо поступати в хореографічне училище!
– Коли ми приїхали до Києва,– згадує Валентина Олександрівна,– і я побачила силу–силенну діток та ще більшу кількість їхніх батьків, дідусів, бабусь, то мені одразу ж захотілось повернутись і поїхати додому, бо надії на зарахування, як мені здалось, не було абсолютно ніякої.
Та Олег Климюк пройшов успішно відбірковий конкурс у три тури (а вибирати було з кого– аж дві тисячі претендентів на 25 місць, серед яких і діти знаменитостей, заможних та впливових осіб), і його зарахували до Київського хореографічного училища. Він став одним з найкращих учнів, адже закінчив училище у 1994 році з відзнакою.
Олеже Віталійовичу, з висоти прожитих літ: чи правильно зробили батьки, віддавши вас, восьмирічного хлопчика, до Києва на навчання?
Напевне, правильно. Я ще радянська дитина, тож слухався батька й матір. Раз вони так вирішили, значить, так має бути. У той час люди мистецтва проживали інше життя, вони були своєрідною кастою, мали можливість виїжджати за кордон, бачити світ. У батьків було бажання дати й мені таку можливість. А усвідомлення або осмислення майбутньої професії приходить десь у 16-17 років. Мені подобалось те, чого мене навчали.
Перші три роки навчання, пригадує Валентина Олександрівна, це була катастрофа. Щоп’ятниці, на вихідні, вирушала до Києва, до сина. А той, очікуючи на приїзд мами, готував їй бутерброди, варив каву, тримаючи в термосі, аби була гарячою. Спати лягав раніше, щоб прокинутись вдосвіта і довше побути з мамою. Коли стрічав її– сяяв посмішкою, проводжав– градом сліз. «Маминим синочком» не був, бо ж з дев’яти років навчився давати собі раду: прати щодня по кілька пар білих шкарпеток та майок, необхідних для занять, ще й допомагати товаришу по кімнаті, якому ніяк не вдавалось опанувати цю справу.
Свій перший виступ на столичній сцені згадує Олег Климюк з теплою посмішкою– це танець «Суворовці», який виконувався першого року навчання в концертній залі консерваторії. Найбажанішими глядачами були, звичайно, його батьки. У старших класах вже розпочиналися й гастрольні поїздки за кордон. Найбільше запам’яталася перша– до Німеччини. Вразили тоді юнака ті разючі відмінності між способом життя людей, станом культури і ставленням суспільства до мистецтва там і у нас. Можливо, саме тоді й зажевріла іскорка бажання творити там, де належно шанується твоя праця.
Запам’яталися й ще одні гастролі до Італії напередодні Різдва, які не відбулися через хворобу Олега перед самісіньким від’їздом. Ця прикрість, звичайно, засмутила хлопця. Проте не було меж вдячності Господу від батьків за це опісля того, як світ облетіла звістка про аварію на гірській дорозі в Румунії: контрабандисти перегородили шлях автобусу з українськими артистами, що й спричинило аварійну ситуацію, внаслідок якої автобус впав в провалля. Були жертви… Ось так інколи підтверджується істинність народного вислову: не було б щастя, та нещастя допомогло. А Валентина Олександрівна вірить у провидіння Боже.
Із посмішкою Олег пригадує і перший курйозний випадок на гастролях, що трапився в Італії на Сицилії– ставили тоді «Ромео і Джульєтту» на відкритій сцені. А перед тим пішов дощ і покриття на сцені не висохло– було мокрим. Розпочинався спектакль появою на сцені чотирьох друзів: тож ми, усі вчотирьох, підстрибнули і двоє, через одного, посковзнулися та й… приземлилися «м’яким місцем», як мовиться. Однак ми цю оказію подали глядачу як режисерський задум, тобто не спантеличилися, а зуміли продовжити спектакль, не дивлячись на те, що в когось боліла нога чи тремтіло все в душі. Подібних випадків траплялося чимало, однак кожен актор завше намагається максимально їх згладити, хоча цьому «мистецтву» ніде й не учать.
По закінченні училища, в 1994 році, Олега запросили на роботу до Національного театру опери та балету, у балетну трупу якого потрапило із двадцяти п’яти його однокласників лише троє. Стосунки і з колективом, і з керівництвом у нього складалися чудові.
– Я ще застав той період, коли дотримувалися чіткої субординації,– пригадує Олег Віталійович,– тобто молодь вела себе щодо старших не зухвало, а шанобливо. І доки не проявив себе в роботі, то й, відповідно, права голосу не мав.
Талановитого юнака одразу помітив головний хореограф театру, надзвичайно вимоглива, але справедлива людина Анатолій Шекера. Уже через два роки Олег став солістом балету театру. Спогади про театр в Олега залишились якнайкращі, йому подобалось тут творити сценічні образи.
Проте сімейні проблеми, безгрошів’я, хвороба доньки змусили його шукати додатковий заробіток: вдень– репетиції в театрі, ввечері– спектаклі, а вночі– таксував на «Жигулях», що їх подарував тато. Адже коли зарплата соліста балету Національного театру наприкінці 90–х становила 10 доларів, та ще й тих вчасно не виплачували, то просто змушений був шукати виходу із становища. Через таку матеріальну скруту а особливо – хворобу доньки, Олег прийняв пропозицію колективу з міста Ульма і переїхав до Німеччини. Думав на рік–два. Пройшло вже тринадцять.
– Доки не вивчив мови, було дуже складно адаптуватись,– згадує Олег Віталійович.– Доходило до кумедного. Якось, купуючи газету з оголошеннями, переплутав слова (ходив весь час зі словником) і запропонував кіоскерці… з’їсти газету. Потім йду вулицею і думаю: чому вона так відсахнулась? Коли зрозумів, сам розсміявся.
Тепер вільно володію англійською, німецькою.
По завершенні першого контракту в Ульмі Олегові Климюку запропонували спробувати себе на сцені Національної опери та балету в Дрездені, де директором на той час був українець за походженням Володимир Дерев’янко. Пропозиція була дуже цікава тим, що давала можливість жити і працювати в мистецькій столиці Німеччини. Крім того, відкривала можливість подальшого творчого вдосконалення. Однак щоб отримати цей контракт, нашому землякові довелося обійти своїм професіоналізмом кількасот претендентів. І вже буквально за три місяці Володимир Дерев’янко запропонував йому сольну роль.
– Я ставлюсь з великою повагою до цієї держави: тут живу і мушу сприймати спосіб їх життя. Хоча в душі залишаюсь патріотом України,– ділиться своїм Олег Віталійович.
Майже половину свого життя Олег Климюк– професійний танцівник, актор. Ним створено десятки сценічних образів, а, отже, прожито на підмостках багато життів. Для глядача– яскравих і видовищних. Для нього ж– це надзвичайно важка праця, передусім– фізична. А ще крім таланту, котрим Бог нагородив, треба мати велику силу волі, щоб протистояти труднощам, не зламатись духовно і оборонитись від зіркової хвороби.
Не кожен здатний витримати фізичний біль, пов’язаний із величезною кількістю травм під час репетицій. На жаль, така реальність.
У вас росте донька. Їй 14 років. Мама у неї теж балерина. А ким ви бачите її?
З основами танцю вона знайома. Але, здається, у неї інші мрії. І це добре. Бо, ще раз наголошую, наша професія коштує великого здоров’я. Одне діло, коли цим займається чоловік, інше– коли жінка.
Олеже Віталійовичу, а як з дієтами?
Коли приїжджаю в Ківерці, то ні про які дієти не думаю: мама рада нагодувати мене чимось смачненьким. А я й не відмовляюсь. Головне не лише для нас, артистів, а й для всіх– мати міру.
Життя артиста балету на сцені– не довговічне. А що на майбутнє?
Можливо, педагогічна діяльність. До речі, нею я успішно займаюсь і тепер: в нашому театрі веду школу для молодих акторів «Дует». Влітку на два тижні запрошував молодих артистів балету з усього світу на спеціальні тренінги. На моє прохання заняття з ними проводили кращі хореографи з багатьох країн. А ще маю невеличку майстерню, де виготовляю за власними ескізами, шию власними руками балетні речі. У мене від тата, професійного художника, є непогані задатки.
Хочеться в майбутньому спробувати свої сили в ролі хореографа, ставити самому спектаклі. Одним словом, без роботи не залишусь.
А в Україну колись повернетесь?
Все може бути. Людина з роками міняється, і чим старшим стаєш, тим частіше думаєш про батьківський дім. Та й в Україні, що б там не було, усе змінюється на краще. До речі, якось я привозив сюди своїх друзів. Їм дуже сподобалось у нас. Усе залежить від долі: як вона розпорядиться, так і буде.

Автор: Марія Хітько, Раїса Козачук
Джерело: www.volyn.com.ua