Серед інших результатів виборів майже непоміченим залишився той факт, що до парламенту було обрано (за попередніми даними) 44 жінки – найвищий результат в історії незалежної України, майже 10%. З одного боку, це свідчить про позитивні зрушення і дозволяє країні піднятись на декілька сходинок – із 152 місця у світі за відсотком жінок у головному законодавчому органі. З іншого боку, навряд чи саме по собі збільшення кількості народних депутаток з 37 до 44 здатне змінити традицію наших політиків не зважати на власні ж обіцянки щодо поліпшення стану гендерної рівності в Україні.

Надання рівних прав та можливостей жінкам і чоловікам – одне з неодмінних завдань для сучасних демократичних держав, яке стало настільки очевидним, що згодом перестало сприйматися як актуальна проблема. Зрештою, гендерну рівність, буцімто, намагались просувати ще в СРСР, а згодом прописали окремим пунктом у Конституції України. Однак цього, як виявилось, недостатньо: чоловіче панування, щонайменше, в економічній та політичній сфері, залишається незаперечним фактом.
Проте йдеться не так про представленість «другої статі» у парламенті чи уряді. Маючи, здебільшого, кращий рівень освіти, ніж чоловіки, жінки контролюють тільки 5-10% економічних ресурсів; зарплата жінок, у середньому, на третину менша, ніж у чоловіків; попри те, що 80% держслужбовців – жінки, їм належить лише 8% найвищих керівних посад. На додачу до цієї соціально-економічної нерівності, права жінок порушуються і в інших сферах – інформаційний простір переповнений сексизмом, жінкам нав’язують «дрес-коди», регулюють материнство і мають намір заборонити аборти.
Не можна стверджувати, що політики взагалі не помічають цієї проблеми. У 2000-і роки питання нерівності між чоловіками й жінками, як і саме слово «гендер», увійшло до порядку денного і навіть проявилось за «помаранчевих» часів у прийнятті кількох нормативно-правових актів. Це, зокрема, закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та «Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року». Та навіть ці, буцімто, спрямовані на подолання проблеми закони, виявились звичайними деклараціями. Як говорить експерт Центру досліджень суспільства та викладачка Києво-Могилянської академії Тамара Марценюк, попри всі позитивні зрушення де юре, «де факто виконання цих законів є дуже проблематичним». Зокрема, для забороненої віднедавна дискримінації при прийомі на роботу просто не передбачено жодного покарання. Та й взагалі, Адміністративний та Кримінальний кодекси ніяк не узгоджено з новими «гендерними» нормами. Українська гендерна політика, щойно народившись, виявилась цілком недієвою, адже «бракує механізмів її впровадження та контролю за порушеннями встановлених норм».
«Коли у відкритому дискурсі з уст високопосадовців чи не основна функція жінок зводиться до озвученої краси, об’єкта для споглядання (поряд з іншою роллю – матері, «продовжувачки роду» та української нації), то українському суспільству складно уявити інші ролі для жінок – громадської лідерки, суб’єкта державотворення, активної учасниці суспільного життя країни», – говорить Марценюк. До того ж, серед цих високопосадовців, як уже сказано, тотально домінують чоловіки. Попри рекорд цих виборів, за кількістю жінок у парламенті Україну все ще випереджатимуть арабські країни. Прем’єр-міністр Азаров міг дозволити собі сказати, що «реформи – не жіноча справа» і тільки через два роки виконав обіцянку – дати хоч один міністерський портфель жінці. Ця ситуація давно спонукала представниць і представників експертного середовища запропонувати впровадити квоти на пропорцію жінок у владних сферах. Утім, закон про мінімальні 20% жінок у виборчих списках партій свого часу не набрав необхідних 226 голосів, хоча саму ідею квотування, запевнює Тамара Марценюк, підтримує близько половини населення України.
Ситуація, отже, невтішна, а подеколи і цілком безглузда (як у випадку зі словами Азарова). Чи зреагували на неї якимось чином політики, принаймні, в передвиборчих програмах? Адже саме там вони, щонайменше, розставляють свої пріоритети та проголошують проблеми, які вважають актуальними і вартими вирішення.
Судячи зі стислих програм, викладених на сайті ЦВК, для більшості партій ця тема не дуже цікава: у «Батьківщини», «Свободи» та КПУ гендерний аспект можна знайти хіба що в одностайній вимозі скасувати пенсійну реформу (яка, нагадаю, зрівняла пенсійний вік чоловіків та жінок). Партія регіонів туманно пообіцяла «рівні можливості для жінок та чоловіків в усіх сферах життя», поставивши цей пункт в одному абзаці з обіцянкою свободи слова. Програма «УДАРу» вже більш зрозуміло наголосила на потребі «забезпечити реальну рівність доходів, можливостей працевлаштування і кар’єри для жінок і чоловіків».
Дещо більше можна знайти у «великих» версіях програм, що опубліковані на сайтах партій. Щоправда, КПУ і тут не відзначилась багатослівністю, лише пообіцяла «перегляд виборчого законодавства з метою забезпечення такого, що відповідало б питомій вазі у складі населення, представництва у Верховній Раді України, органах місцевого самоврядування робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді» – це можна вважати за прозорий натяк на гендерні квоти, які в цитованому абзаці химерно поєднано з квотами для різних соціальних класів та прошарків. Значно ґрунтовніше гендерне питання прописано в брошурці від «Батьківщини»: сказано про встановлення відповідальності за дискримінацію при оплаті праці та прийомі на роботу і про законодавче розширення представництва жінок в органах влади. В принципі, у цьому випадку соратникам Тимошенко можна довіряти: саме їхні депутати колись невдало спробували провести 20-відсоткову квоту у виборчих списках.
Нарешті, партія «УДАР» з її розрахунком на «просунутих» молодих лібералів вирішила виокремити великий розділ – один із п’ятнадцяти – у своїй програмі, та ще й поставила його на третє місце у змісті. Однак навіть їхня гендерна програма в підсумку дещо розчаровує. Чітко і фахово виокремивши на початку аспекти нерівності між чоловіками й жінками в українському суспільстві, автор(к)и програми не запропонували майже нічого конкретного – текст рясніє словосполученнями на зразок «розробити та впровадити дієвий механізм подолання…» тощо. Склалось враження нерішучості – розумно поставивши питання, «ударівці» не дають на них відповідей. Багато в чому декларативність їхніх обіцянок нагадує туманність чинного закону про гендерну рівність, у якому видно добрі наміри, але немає механізмів їх здійснення. Рецепти від «Батьківщини», хай і більш лаконічні, проте конкретніші.
Тепер справа лише за виконанням обіцянок. Ті помірковані чи геть неконкретні речі, що їх пропонують партії, навряд чи привернуть увагу широкої публіки, якщо політики самі про них не згадають. Люди надто звикли до передвиборного пустослів’я, щоб згадувати про відповідальність депутатів перед виборцями за кожне слово у передвиборній програмі. Але навіть якщо не розраховувати на увагу більшості електорату, вимагати виконання обіцянок, хай які вони другорядні у програмах, хтось повинен. Зокрема, це можуть бути громадські організації, що захищають права жінок та обстоюють гендерну рівність – вони зросли за останній час і мають змогу нагадувати час від часу про взяті політиками зобов’язання. Можливо, саме вони привернуть до цього питання увагу українських жінок, а також чоловіків, тобто, всіх, хто зацікавлений у реальній гендерній рівності в суспільстві.
Стаття написана в рамках проекту Владометр, який виконується за підтримки «Українського медійного проекту» (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз Нетворк за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Всі думки та висновки цієї публікації є виключно відповідальністю ГО «Центр UA» та не обов’язково відображають точку зору USAID, уряду США та Інтерньюз.

Автор: Ігор Самохін
Джерело: vladometr.org