У нашу меркантильну добу слово «скарб» у багатьох асоціюється не з духовними чи культурними цінностями, не з моральними заповітами, які залишили нащадкам Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та інші гетьмани, борці за народну волю Олекса Довбуш чи Максим Залізняк, а з купами золота. Окремі спритники, про яких ще Тарас Шевченко сказав – «славних прадідів великих правнуки погані» – знову й знов переривають землю, силкуючись знайти заховані колись коштовності. Ота золота лихоманка привела у ці дні до древнього міста Балти на Одещині чимало шукачів багатющого золотого скарбу, який, нібито, саме тут закопав Максим Залізняк.

Оспіваний Кобзарем у поемі «Гайдамаки» ватажок селянсько-козацького повстання 1768 року проти гніту шляхетської Польщі, відомого під назвою Колiївщина, був, за словами поета, відважним орлом, батьком своїм знедоленим землякам. У своєму всенародному визвольному пориві, у відплаті панам за заподіяні кривди гайдамаки були нещадними: «Де пройдуть – земля горить, кров'ю підпливає». Їхньою вирішальною перемогою було захоплення Умані, де до повстанців приєднався полк козаків Івана Гонти. Тут, як свідчать перекази, вони заволоділи незліченним багатством магната Станіслава Потоцького та інших вельмож. Але Росія та Польща, налякані розмахом збройного народного виступу, невдовзі розпочали спільні каральні акції проти гайдамаків. Після придушення повстання його учасників було жорстоко покарано, Івана Гонту стратили, а Максима Залізняка заслано на досмертну каторгу в Сибір, до Нерчинська.

	Портрет Максима Залізняка XVIII сторіччя з фонду Сумського художнього музею

А яка доля гайдамацького скарбу, досі достеменно невідомо. Шукачі скарбів, посилаючись на дослідження істориків та краєзнавців, вважають, що найвірогідніше «золото Залізняка» зберігається в землі Балти. У роки Коліївщини тут по обидва боки річки Кодими розташовувалися польське містечко Юзефград та турецька Балта, які повстанці захопили після перемоги над Уманню. Але зусібіч на них уже тиснули російські і польські війська. Відчуваючи смертельну небезпеку, Максим Залізняк вирішив, що кращого місця для схованки скарбу, ніж Юзефград-Балта, йому не знайти.
Посилаючись на нові архівні джерела, балтські краєзнавці Рональд Нарусевич і Олександр Таскін стверджують, що він зашив гроші й коштовності у волову шкуру і зарив у лісі біля єврейського цвинтаря. Саме за ним є глибокий байрак, який місцеві мешканці іменують «Червоним яром».
«За найскромнішими оцінками, сучасна вартість скарбу перевищує 250 млн. грн. або 30 млн. доларів США», – зазначають краєзнавці.
Вочевидь, щось подібне дехто знав і раніше. Адже недарма у 1847-му році в Балті побувало чимало шукачів скарбів. З дозволу міської управи вони все літо старанно вели розкопи саме у «Червоному яру», але так нічого путнього там і не знайшли. Старожили вважають, що гайдамацький скарб не лише надійно схований, але ще й заворожений, тож відшукати його неможливо. Принаймні, у радянську добу ніхто таких спроб не робив.
І ось тепер майже одночасно кілька українських і закордонних клубів шукачів скарбів заявили про свій намір – узяти участь у пошуках гайдамацького золота, яке орієнтовно зберігається у Балті. Схоже на те, що деякі з них діятимуть нелегально, не маючи відкритого листа на проведення розкопок. Але і такі «чорні археологи» запевнюють, що коли фортуна їм усміхнеться, то всі знайдені цінності передадуть у фонд держави. Адже і двадцять відсотків від знайденого скарбу, які належать пошуковцю за законом, – дуже щедра винагорода.
На мій погляд, із часом шукачі скарбів зацікавляться і балтськими катакомбами, які колись були під усім містом і навіть – під річкою Кодима. Адже, як засвідчила експедиція Південноукраїнського регіонального центру Української спелеологічної асоціації, ці підземні коридори створювалися, починаючи з ХVІІ сторіччя. Тож Максим Залізняк міг скористатися і такою схованкою. На жаль, нині більшість катакомб перекрили завали та затопили ґрунтові води, але й доступні для дослідження підземні порожнини ще приховують чимало нерозгаданих таємниць.
Але незалежно від того, буде знайдено скарб чи ні, сама можливість доторкнутися до вікопомних сторінок Коліївщини має неабиякий просвітницький і виховний сенс. Розповідаючи про неї у своїй поемі, Тарас Шевченко прагнув збудити героїчний дух народних мас. Приклад ватажків гайдамацького руху, на думку поета, повинен нагадувати нащадкам про славні традиції народного опору, їх імена не повинні забутись. Нехай і для нас вони будуть прикладом мужності й вірного служіння рідній землі.

Фото uk.wikipedia.org.