14 вересня 2012 набула чинності постанова уряду «Деякі питання заготівлі та утилізації відходів, що утворюються в результаті втрати транспортними засобами своїх споживчих властивостей».

Не секрет, що даний документ став відповіддю на раніше запроваджений Росією аналогічний утилізаційний збір.
Останнім часом лише ледачий не коментував таке рішення РФ. Обговорювалися політичні та комерційні наслідки такого кроку, вплив на експорт українських автомобілів до Росії, реакція українського бізнесу.
Разом з тим, без належної уваги залишилися правові аспекти та можливі наслідки прийняття цих нормативних актів у рамках СОТ, угод СНД і передбачених угодою про вільну торгівлю двосторонніх зобов’язань.
Преса писала, що заходи, вжиті Україною, аналогічні до запровадженого Росією утилізаційного збору. Можливо, з комерційної точки зору постанови РФ і України будуть мати подібний ефект для імпорту, однак з юридичної точки зору запроваджені ними заходи відрізняються кардинально.
Можна виокремити декілька принципових відмінностей.
По-перше – відмінність у підході до запровадження заходів.
Так, в Україні не запроваджується утилізаційний збір, а встановлюється обов’язок юридичних і фізичних осіб, що імпортують транспортні засоби з Росії, – забезпечити подальшу утилізацію відходів самостійно або шляхом укладення договорів зі спеціальними організаціями.
Постанова РФ ж передбачає саме сплату утилізаційного збору в дохід держави при імпорті транспортних засобів на територію Росії або їх виробництві на її території.
По-друге, суттєво відрізняються постанови щодо сфери і рівня регулювання. Прийнята українським урядом постанова готувалася, очевидно, як відповідна міра, на швидку руку, переслідуючи мету – «переконати» Росію не застосовувати утилізаційний збір стосовно українського імпорту.
Можливо тому постанова містить лише декларативний обов’язок імпортерів з утилізації ввезених транспортних засобів і встановлює максимальні ціни за надання послуг з утилізації спеціальними фірмами.
При цьому, в постанові відсутні норми, що встановлюють алгоритм реалізації впровадженого зобов’язання, механізми контролю за його виконанням, порядок визначення так званих утилізаційних компаній.
Постанова припускає подальшу розробку значної кількості інших нормативних актів різного рівня регулювання, необхідних для реалізації впроваджених нею заходів.
Відтак, сьогодні неможливо однозначно визначити, як запроваджуваний обов’язок з утилізації буде реалізовуватися. Чи буде це «віддалене у часі від моменту імпорту» зобов’язання утилізувати транспортні засоби або ж наявність договору про утилізацію буде перевірятися вже при імпорті автомобілів.
Або за аналогією з впровадженим у Росії механізмом, відсутність такого договору та позначки про нього в техпаспорті буде підставою для відмови в реєстрації транспортного засобу або внесення змін до його реєстраційних документів.
Російська постанова являє собою комплексний нормативний акт з шістьма додатками. Документ детально регулює всі питання, пов’язані зі стягненням утилізаційного збору, звільненням від його сплати, контролем.
По-третє, принципова відмінність – в адресному обсязі запроваджених заходів.
Так, згідно з постановою РФ, утилізаційний збір повинен оплачуватися імпортерами транспорту з усіх країн, крім країн митного союзу, а також – російськими виробниками, крім тих, хто взяв на себе зобов’язання – гарантувати безпечне поводження з відходами.
Постанова України поширюється виключно на імпорт з Росії.
Дані відмінності визначають і різні правові наслідки запровадження заходів. Перш за все, виникає питання, чи суперечать впроваджені постановами заходи міжнародним зобов’язанням України та Росії?
І якщо зазначені постанови відрізняються, можливо, однією з цілей уряду України було – забезпечити відповідність заходів, що впроваджуються проти імпорту з РФ, міжнародним зобов’язанням України?
Для відповіді на перше питання досить зупинитися на аналізі відповідності зазначених заходів двом основним принципам міжнародної торгівлі, що лежать в основі всіх міжнародних зобов’язань: режиму найбільшого сприяння та національному режимові.
Ці принципи є в угодах СОТ, в двосторонній угоді про вільну торгівлю між Україною та РФ, в угоді про зону вільної торгівлі СНД.
Режим найбільшого сприяння передбачає, що товари під час ввезення їх на територію іншої країни повинні користуватися тими ж пільгами і привілеями, що і товари, які походять з інших країн.
Суть національного режиму полягає в тому, щоб внутрішні податки, збори, закони і правила щодо внутрішньої торгівлі, транспортування та використання товарів застосовувалися однаково до імпортних та вітчизняних товарів.
Тобто, податки і збори не повинні застосовуватись стосовно імпортних та вітчизняних товарів так, щоб захищати вітчизняного виробника.
Постанова РФ передбачає однакове застосування утилізаційного збору до імпорту з усіх іноземних держав, окрім членів Митного союзу. Тим самим, вона не порушує режим найбільшого сприяння.
Разом з тим, російська постанова передбачає, що зобов’язання гарантувати подальше безпечне поводження з відходами, що є підставою для звільнення від сплати утилізаційного збору, можуть взяти на себе виключно суб’єкти, які відповідають наступним вимогам.
Це мають бути юридичні особи, зареєстровані в РФ, які здійснюють кодування транспортних засобів, що дозволяє ідентифікувати приналежність транспортного засобу до конкретного виробника.
Крім того, сюди належать компанії, що виробляють транспортні засоби з урахуванням передбачених постановою вимог, а також – організують приймальні пункти для збору транспортних засобів на утилізацію.
Це дозволяє зробити висновок, що звільнення від сплати утилізаційного збору отримають виключно російські виробники, а іноземні виробники та імпортери не мають такого права.
Крім того, навіть порівняно з тими російськими виробниками, які не візьмуть на себе ці зобов’язання, стосовно іноземних виробників та імпортерів буде існувати дискримінація.
Останні будуть оплачувати утилізаційний збір безпосередньо при імпорті, а російські виробники – у відстроченій перспективі, а може, не будуть взагалі.
Цікаво, що в додатках до постанови РФ визначено порядок сплати збору для імпортерів, а ось про механізм сплати збору російськими виробниками немає ні слова. Є тільки положення про звільнення їх від сплати збору у випадку, якщо вони візьмуть на себе відповідні операції.
Виходячи з цього, може скластися враження, що російські виробники не платитимуть утилізаційний збір. Слід також відзначити, що передбачені постановою РФ ставки утилізаційного збору досить високі.
Наприклад, для транспортних засобів з робочим об’ємом двигуна не більше, ніж 1 тис куб. см, ставка утилізаційного збору становить 17 200 руб або майже 550 дол. для нових і 106 тис. руб. або 3380 дол. для трирічних транспортних засобів.
Для транспортних засобів з робочим об’ємом двигуна понад 3,5 тис. куб. см – орієнтовно 3 500 дол. і 22 306 дол. відповідно. Значить, даний збір цілком може вважатися загороджувальним для імпортних транспортних засобів.
Виходячи з цього, на нашу думку, в цій частині постанова РФ порушує національний режим.
Україна не запроваджує збір при імпорті транспорту, але оскільки при цьому імпорт з Росії виявляється в гірших умовах, ніж з інших країн, то постанова, на нашу думку, порушує режим найбільшого сприяння.
Більше того, враховуючи, що зобов’язання з утилізації не встановлені для транспорту, випущеного в Україні, документ порушує і національний режим.
Таким чином, екстрено прийнята Україною постанова з правової точки зору не тільки не усуває негативний ефект російського аналога, але і вразлива з позиції тих порушень, які виникають в результаті її прийняття.
Що далі? Відповіді на це питання, напевно, не знає наразі ніхто. Варіантів розвитку подій може бути безліч.
Можливо, Україна і Росія домовляться про вирішення проблеми шляхом переговорів і укладуть угоду про взаємне незастосування заходів.
У цьому випадку стосовно Росії виникне питання порушення режиму найбільшого сприяння, оскільки утилізаційний збір і раніше буде діяти щодо імпорту з інших країн.
Також не можна виключити питання, чи не вимагатиме натомість РФ яких-небудь додаткових поступок від України щодо інших товарів.
Можливо, Україна сама або з іншими членами СОТ, а ЄС вже виявив свою стурбованість з питання утилізаційного збору, перенесе його розгляд на рівень СОТ. Тоді остаточне рішення може затягнутися на один-два роки.
Не виключено, що Україна чи Росія передадуть вирішення питання в орган з врегулювання суперечок у рамках процедури, передбаченої новою угодою про зону вільної торгівлі СНД. Правда, незрозуміло, як ця процедура спрацює, оскільки вона ще жодного разу не застосовувалася на практиці.
Україна і Росія можуть продовжити «воювати», використовуючи весь арсенал «підручних» засобів за взаємне обмеження імпорту, не звертаючи при цьому увагу на свої міжнародні зобов’язання.
Тоді у торгових партнерів цих країн може виникнути резонне запитання: якщо Україна і Росія можуть собі дозволити подібну поведінку один до одного, то чи не поведуть вони себе так само щодо імпорту інших країн?
Наслідками таких роздумів можуть стати не тільки падіння довіри до держав і жорсткість умов ведення з ними міжнародної торгівлі, але й погіршення їхнього інвестиційного іміджу.
Адже не секрет, що в торговельній війні не всі засоби доречні. І наслідки необачних рішень часом коштують національним економікам істотних втрат у довготерміновій перспективі.

Автор: Тетяна Сліпачук, партнер,
Наталія Микольська, радник юридичної фірми «Саєнко Харенко»
Джерело: http://www.epravda.com.ua