Готовність українців пристосуватися до будь-яких, нехай геть безглуздих і навіть злочинних правил життя, які диктує їм влада, стала головною проблемою при побудові власної держави.

Не так давно грузинський президент Михайло Саакашвілі, який брав участь у поминальній службі за загиблими під час конфлікту 2008 року, звернувся до своїх політичних опонентів із гнівним закликом – дистанціюватися від контактів з російським керівництвом.
«Розумію, що вам може не подобатися цей уряд і Саакашвілі, – сказав президент, – але чорт забирай мене і всіх: невже не повинно бути різниці між Путіним і вами? Він же Путін, а ви – грузини!»
Я згадав про цю емоційну тираду, коли обмірковував чергову річницю української незалежності. Починаючи з 24 серпня 1991 року, коли вийшла моя перша стаття, присвячена проголошенню нової держави, я написав вже 20 таких текстів. За ці роки з палкого молодого чоловіка, що з подивом і радістю спостерігав з галереї Верховної Ради УРСР за проголошенням незалежності, я перетворився на чоловіка середніх років, який переконався, що навіть найчистіші наміри можуть бути перекручені і перекреслені громадською байдужістю. А держава, про яку я мріяв, так і не виникла – з’явилася лише бездушна оболонка, схожа на засохлий кокон, з якого, здається, ніколи не вилетить метелик.
Я не буду приховувати, що для мене українська державність є питанням особистісного виживання. Я мріяв про цю країну в шкільні роки, коли мої однолітки були зразковими радянськими людьми, при першій же можливості відмовлялися від рідної мови і походження і забували про Україну буквально у вестибюлі Київського вокзалу нашої тоді ще спільної столиці.
Увесь свій творчий порив я збудував на тому, що я є саме українським журналістом – і це, починаючи ще з радянських часів, з моєї роботи в Москві, коли зручніше і вигідніше було би перекваліфікуватися в російські ліберали, а ще краще – в консерватори – і згадувати про своє українське дитинство з поблажливою посмішкою, яку ми вічно спостерігали на фізіономії чергового ревнителя слов’янської єдності. Але це не подобалося моїй совісті, почуттю справедливості і співчуття до народу, серед якого я виріс. Народу, який заслужив право на свою державність, як і будь-який інший народ. І якщо не буде справжньої української держави, не буде і журналіста Віталія Портнікова – з його ідеалами, читацьким колом, глядачами, уявленнями про цінності... Я сам буду, як засохлий кокон, що не дочекався свого метелика. І це сумна правда. Але не вся.
А вся полягає в тому, що я – єврей. За три години польоту від Києва є країна, в якій я завжди відчував себе вдома – і в своїх дитячих мріях, коли двері держави Ізраїль були закриті для нас радянським режимом, і коли я нарешті отримав право на побачення з домом своїх батьків. Я не уявляю собі світу без України, але я не уявляю його і без Ізраїлю. Більше того, я ламаного гроша не дам за своє життя, безпеку і почуття власної гідності в світі, де не буде Ізраїлю.
Мій народ жив без національного уряду 2000 років – так, це були роки великого духовного злету, але це були і роки приниження, зневаги і смерті. Саме тому я – зізнаюся в цьому чесно – не розумію українців. Адже у них, крім України, нічого немає і не буде. Не побудують вони її, втратять – і навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і на своїй землі), як уже були практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го.
Невже почуття особистісної гідності може так трагічно не збігатися з національним? Невже немає розуміння того, що саме в цій країні – і ні в жодній іншій – полягає їхнє майбутнє і перспективи їхніх дітей та онуків? Перспективи не просто багато жити і ситно їсти, але і відчувати себе людиною.
Я ніколи їх не розумів до кінця. Не розумів, коли проходив довгими коридорами редакції газети «Правда», на кожному другому кабінеті якого була пригвинчена табличка з українським прізвищем, а в самому кабінеті переховувався черговий великоруський шовініст. Не розумів, коли зі синьо-жовтим значком першого з’їзду Народного Руху їхав, щасливий, додому в трамваї, і пасажири дивилися на мене, як на дивовижну тварину. Не розумів, коли мої знайомі і колеги, котрі ще вчора співали дифірамби Леонідові Кравчуку, дружно підтримали обраного на дачі Бориса Єльцина президентом України Леоніда Кучму і почали брехати самим собі й людям про те, як Україна піднімається з колін. Не розумів, коли половина тих же самих людей опинилася в оточенні Віктора Ющенка, щоб через кілька років істерик і розчарувань перебігти до Віктора Януковича. Не розумів, чому ніхто з них не пішов у відставку, коли почалася вся ця вакханалія – фактичний демонтаж України.
Одні думки про гроші, посади, привілеї – причому, в головах цілком розумних, успішних людей, які ніби і не розуміють, що гублять свою власну державу! Цей колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця квіслінговщина – вона живе в еліті і живе в народі. Це, як трясовина, яка засмоктує нас усіх і не дає можливості побудувати країну.
Ізраїльський досвід вчить: не можна побудувати країну на болоті, зокрема, на болоті душі. Це болото потрібно осушити – навіть якщо вам це не під силу і загрожує фінансовими втратами. Але, чорт вас забирай, – ви ж – українці!

Віталій Портніков,
головний редактор телеканалу TVi
«Корреспондент.net»