Час i Подii

(Повернення до надрукованого в числі № 40 нашого часопису)

Від редакції:
Залишилося менше, ніж два тижні до виборів. Політикум «труситься» від скандалів та позалаштункових ігор. Тим часом, електорат втомлено за цим спостерігає. А якщо взяти кожне поняття окремо – політикум та електорат – то за цими термінами є люди: з різними планами на життя, рівнем відповідальності, мотивами та вірою у різні ідеали. Єдине, що їх об’єднує – це приналежність до однієї нації, яка перебуває зараз у брудному запічку світового історичного процесу. Не хочеться продовжувати песимістичну рефлексію, від якої так само вже всі втомилися, але факти – вперта річ. Нещодавно відбулася розмова з головою виборчої комісії в Чикаго – Ростиславом Гриньківим – котрий майже з розпачем відзначив нульову активність українців у питанні заповнення анкет для того, щоб отримати право на голосування 28 жовтня. Сподіваємося лише, що останні публікації хоч якось струсили свідомість людей, і хтось таки встиг це зробити, щоб виконати свій громадянський обов’язок. Ми всі розуміємо, що ситуація зараз є критичною.
Про це дуже гарно розповів Олег Рибачук у нещодавньому інтерв’ю нашому тижневику. Стан суспільства в Україні в матеріальному та духовному форматах зараз такий, що хто б не прийшов до влади – він матиме справу з кризою: глибокою та тривалою у подоланні. Завдання виборців – вирішити, хто саме з цією кризою здатен боротися. Єдиний важіль управління в простого громадянина – це його голос. Цей голос може замовчати лише від страху або з байдужості. Якщо на Батьківщині присутні обидва ці чинники, то діаспора швидше грішить індиферентністю, зневірою. Це стосується не тільки простих виборців, але й нас – ЗМІ, а ще більшою мірою – громадських організацій, які не повинні зупинятися у своїй роботі і безнастанно доводити до відома співвітчизників, американській і світовій громадськості і навіть чинній українській владі, що увага до України не вщухатиме, а робота не припинятиметься. Радянського Союзу вже давно не існує, а Україна й надалі перебуває у колоніальному стані завдяки незмінно бездарному керівництву. Час для реформ настав.

Протестна акція в Нью-Йорку, 25 вересня, біля будинку Представництва України в ООН, яку організували Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), Організація Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), Нова Українська Хвиля та керівництво Світової конференції державницьких організацій (СКУДО), викликала помітний резонанс у друкованій пресі та в Інтернет-виданнях.
Українці метрополії Нью-Йорка, як уже писали, використали приїзд президента України Януковича на сесію Генеральної Асамблеї ООН, щоб надіслати Вікторові Федоровичу свої месседжі. Вони були висловлені на плакатах, в лозунгах, гаслах, виступах під час акції. Репортажі про акцію розмістили, окрім нашого часопису, майже всі українсько-американські газети північно-східного регіону. Основна вимога, що теж всім відомо, «Януковича – у відставку!» Ще раз наголошуємо, що цей заклик ініційований не в діаспорі. Це була підтримка вимоги народу материкової України та опозиції.
Залишаються актуальними питання зміни режиму в Україні, питання рівня активності нашої громади та формату публічного її волевиявлення (як, кому, коли проводити такі акції). Тому, думаю, варто повернутися до цих питань і гуртом обговорити їх – у пресі, в громадських організаціях та кожному наодинці зі своїм сумлінням:
чому ми – мешканці американської України – також хворіємо байдужістю, чому декотрі сумніваються в ефективності протестних заходів і т. ін.

Про моральну меншість

Дехто з тих, хто оцінює цю подію за світлинами, викладеними в Інтернеті, закидає: «Зібралася крикуни...» Так, можливо інколи, в час проведення таких акцій, в якісь моменти емоції беруть верх. Але це ж бо не наукова конференція в НТШ. Такі форуми для того й проводять, щоб висловити суть протестів і вимог спільною енергетикою через почуття та емоції. А класична чи сучасна патріотична пісня на зразок «Прокинься, моя Україно!», «Вставай!» та відповідна музика допомагають акумулювати цю енергетику.
Чується ще один докір на адресу організаторів: «Чому одні і ті ж обличчя? Де масовість?» Відповідь: «А в хатах тих, хто критикує». Хто не зумів, бодай, своєю присутністю підтримати народ України. Бути разом, незважаючи на робочі години, проблему «відпроситися» з роботи, великі відстані до Манхеттена, обмаль часу для самоорганізації. Хоч, по правді, треба визнати, що цього разу не всі організаційні можливості були використані. Жаль! Але це окрема тема.
Знову ж: не завжди ефект заходу вимірюється статистичними даними. Богдан Гаврилишин – всесвітньовідомий економіст та політолог, один з тих, кого вважають сьогодні моральним авторитетом нації (читайте його останню книгу «Залишаюся українцем») визнає, що нині нашу країну можна змінити через формування так званої «моральної меншості». Меншості зі середовища порядної молоді, яка на всіх рівнях владних органів буде ініціювати та обґрунтовувати свої ідеї творення і законів, і виконавських функцій. Статистична меншість, – вважає Гаврилишин, – може стати моральною більшістю. Як було у березні 1991 р., коли приймали Декларацію про незалежність. Тоді комуністична більшість проголосувала за пропозицію демократичної меншості. Та й, взагалі, доля країн від занепаду до позитивного напряму розвитку вирішувалася або високоморальними лідерами, такими, як Магатма Ганді чи Вацлав Гавел, або ж сильними високоосвіченими особистостями, як Лі Куан Ю, або прогресивною, моральною меншістю. Але не юрбою. Не кланом. Не мафією.
Так, 25 вересня зібралася меншість. Це не байдужі до долі України, це ті, хто має свою позицію, свою думку, хто не лінується бодай найелементарнішими зусиллям та участю допомогти «рухові», а не залишатися «застоєм», болотом. Це ті, кого така позиція об’єднала, хоч напевно є розбіжності в світоглядах учасників. Існувала колись по селах народна традиція – зводити хату толокою. Люди збиралися з усього села. Навіть якщо посварені були з господарем новобудови – не могли не прийти. Чудова ідея єднання. От би її відновити у наш час розколів, сварок, незгоди одне з одним...
А нові обличчя все ж були. Це – студентська молодь. Це дівчата у вишиванках із СУМу, які самі попросили виконати свою пісню і підтримували загальний хор. Вперше брали участь у подібній акції тинейджери, які «опікувалися» портретом. Вони готові і надалі брати участь. Серед виступаючих, окрім ветеранів, – молоді професіонали. Отже, є кому перейняти естафету спротиву, проявити патріотизм.
«Все одно нічого не допоможе», – кажуть ті, що залишаються в хаті. Неправда. Капля камінь точить. Байдужість, як в Україні, так і тут, – найстрашніший чинник руйнації духовності, ідейності, активності.
Давайте, шановні земляки, відгукнемося на заклики: взаємопереконання, участь «плече в плече», голосування всіх, хто має право. Адже Україна в небезпеці, як ніколи. Як уже згадувалося, «більш докорінної руїни бути вже не може»... Батьківщині потрібна допомога, волевиявлення, активна громадська позиція закордонних українців. Боротьба продовжується...

Чи легко бути патріотом?

Інколи в коментарях на форумах соціальних мереж дехто з України висловлює критичні зауваження на зразок: «легко бути патріотом в ситій Америці», «попробуйте патріотизм тут проявити, коли на тебе чекає звільнення з роботи, кий беркутівця, а то й СІЗО» і т. д.

Згодна, тут легше висловити свою думку, бо перебуваємо в країні, де, принаймні, існує свобода слова. То ж, користуючись нею, допомагаємо висловлювати її від імені українського народу всьому світові. І якщо закордонні українці в усіх країнах свого нинішнього проживання підтримують народ України, то хіба це не допомога? Хіба краще, якби голос материкової України залишався «гласом вопіющого в пустелі», а 20 млн. закордонних українців мовчали?
Сьогодні Україна там, де живуть українці. А патріотом нелегко бути ні вдома (сучасній Україні), ні за кордоном, на місці проживання. Тому що патріотизм, як дружба і любов – поняття жертовне. Не обов’язково йти на самоспалення, але така самопожертва, як прийти на «толоку» і бодай своєю присутністю висловити своє ставлення до ситуації в Україні – під силу кожному. Кого любиш, про того й турбуєшся. Правда, діяти, допомагати, турбуватися завжди важче, ніж декларувати цю любов. Такі прості істини нагадувати самому собі інколи корисно. Класика теж не на заваді, як ото мужня і безкомпромісна Леся Українка: «Чия рука, порушена ЛЮБОВ’Ю, той меч із піхви видобуть здола».
Не може бути, що всі, хто приїхав сюди 20 – 10 – 5 років тому, стали космополітами (бо, мовляв, нині світ змінився – глобалізація), а тому голос крові не спрацьовує. Причина в іншому. Як уже згадувалось, байдужість, єдине бажання – сховатися в коконі лише свого власного життя та добробуту – це та іржа, що роз’їсть і залізо.

Якщо за справу візьмуться всі


	На Майдан з протестом проти Податкового кодексу вийшли підприємці України. Президент та Верховна Рада змушені були внести поправки. Київ, листопад-грудень 2010 року

Прикро, що на мітингу протесту могло бути значно більше людей, які були готові долучитися до волевиявлення громади. Як виявилося пізніше, не надійшла вчасно інформація про проведення заходу. Відповідальність за організацію учасників акції взяли на себе кілька людей з названих в оголошенні організацій, які фізично не в змозі все осягнути. І за те, що встигли зробити – велика подяка їм. На мою думку, в підготовці і проведенні таких громадських акцій мали би брати участь разом, спільно всі наші організації: СУМ, Пласт,УНС, СУА, земляцтва і т. д.
А чому б і не парафії та їхні вибрані комітети? Церкви збирають найбільше наших людей, які постійно жертвують для них. З людьми можна говорити, або ж елементарно в руки кожному вручити листівку. Не обов’язково в церкві, а біля неї. А Бог завжди благословить будь-який крок своїх служителів та вірних в подоланні зла. Отже, це теж Боже діло.
А наші наукові, культурно-мистецькі установи? А наша інтелектуальна, мистецька діаспорна еліта? В Україні ставлять великі вимоги та покладають надії на неї. І це закономірно, бо саме вона та молодь мали б формувати «моральну меншість». Тут же задовольняємося їхніми теоретичними заходами. Чому в Україні Шкляр, Матіос, Капранови не побоялися слів «брудна політика», а в діаспорі чомусь інакше? Без сумніву, кожен має своєю справою займатися. Але коли Батьківщина кличе? Блаженніший Любомир Гузар відгукнувся на цей клич і робить фактично те, що його сану не властиво. Бо так велить йому сумління та любов до України.
Дуже активно показала себе останнім часом Четверта хвиля в плані культурно-мистецького життя, зокрема, в Нью-Джерсі. Але тим часом найбільші зауваги щодо громадсько-політичної активності закидають саме Четвертій хвилі. Отже, коли за роботу візьмемося всі разом (організації, установи, авторитетна еліта, громадські ентузіасти), і буде «центр», хто цю роботу ефективно координуватиме, то і результати будуть бажаними. Головне – діяти спільно.

Експресії з приводу публікації


	Будинок штаб-квартири Організації Американських Держав, де відбувалося прийняття. Вашингтон

«Прийняття з нагоди Дня Незалежності України»
Враження від невеличкого тексту офіційного звіту, надісланого до редакції про святкування у Вашингтоні 14 вересня 21-ї річниці Незалежності України, більш ніж гнітюче.
Гнітюче, незважаючи на те, що редакція своєю передмовою підготувала читача до негативної «вибуховості» його змісту. До речі, цей же текст та маса світлин викладені на сайті Посольства України у Вашингтоні http://www.mfa.gov.ua/usa/ua/news/detail/88375.htm).
Сумно, прикро, боляче читати те, що було сказано від імені влади на цьому прийнятті про успіхи « системних реформ», «всебічну модернізацію» в Україні, курс на «європейську інтеграцію», «постійну підтримку» України Америкою. Навіть з урахуванням мови дипломатичного есперанто, «генеральна лінія» провладної партії подана з викривленням, неправдиво – не відповідає дійсності. Уже 22 вересня резолюція Американського Сенату з конкретними вимогами до українського президента та уряду заперечила цю підтримку.
Нинішній метод управління державою – говорити неправду і загортати цю неправду в правильні слова – «фантики» – продемонстрована і тут, на міні-території України – в столиці США. Що ж ми всі робимо? Яким же буде наше майбутнє покоління, виховане на такому відвертому цинізмі?
Як українка, поділяю почуття кандидата в депутати, відомої української письменниці Марії Матіос, яку справедливо вважають одним із моральних авторитетів країни, висловлені в інтерв’ю Радіо Свобода на запитання, чому йде в політику. Вона сказала: «... мені соромно жити в країні з опущеними від сорому очима від того, яку репутацію вона має у світі», а в інтерв’ю «Українській правді» конкретизувала свою мету: передусім, «…щоб припинили людям брехати й безкарно красти у цих же людей». Запитайте в будь-кого з материкових чи діаспорних українців: «Що найбільше засмучує в українській політиці?» – відповідають моментально: «Найбільше лютить брехня і тотальні крадіжки».
На світлинах бачимо непомірну розкіш прийняття та відчутну атмосферу класичного «одобрямс» присутніх гостей. Очевидно, ця розкіш мала би демонструвати «багатство», «досягнення» України та «покращення життя уже сьогодні». Для святкувань орендовано одне з найдорожчих приміщень столиці США – штаб-квартиру Організації Американських Держав. Чи не за рахунок коштів, які обіцяв уряд України в своїх державних програмах допомоги українській діаспорі, але обіцянок не виконує? А може, було б більш раціонально та патріотично – відзначити річницю у приміщенні посольства, а ці кошти, для прикладу, використати 28 жовтня на те, щоб привезти наших виборців з віддалених районів до виборчих дільниць? (у Вашингтоні, Нью-Йорку, Філадельфії і т. д.). Та чи мало знайдеться можливостей для більш раціонального використання мізерного державного бюджету вкрай бідної країни та її обкраденого олігархами та провладними чиновниками населення?


Магатма Ганді

Непомірна розкіш – це стиль життя сьогоднішньої української провладної «еліти», починаючи з глави держави. Виглядає, що цей стиль намагається копіювати буд-якою ціною вся «королівська рать».
І згадалося про недавно відвіданий дім Магатми Ганді у Бомбеї та враження від цих відвідин. Не в книгах прочитала, на власні очі побачила декорацію його єдиної кімнати, де він довгий час проживав: на підлозі циновка замість ліжка, маленький журнальний столик, прядка, якою сам користувався для власноручного виготовлення тканини на свій індійський «хітон » та три маленькі статуетки мавп. Багата та велика лиш його бібліотека з полицям книг від підлоги до стелі, серед яких 100-томне академічне видання його творів.
Магатма Ганді – національний лідер, батько нації, діяч світового масштабу лише правдою та власним прикладом досяг, здавалося, неможливого: Незалежності Індії від могутньої Британської імперії. За ним пішли сотні мільйонів. А щоб стати прикладом, принципово відмовився від спадщини, від будь-якої власності, одягався, як бідняк (сандалі на босу ногу та « хітон» навіть на офіційних прийомах), відмовився від усіх посад, у поїзді брав лише 3-й клас для найбідніших. Так він став незалежним, на нього ніяк не можна впливати, бо нічого було відібрати... Кожному його слову вірили і йшли за ним.
Коли його запросили на відкриття науково-дослідного інституту, то замість очікуваних похвал, почули: «Соромно будувати такі палаци в такій бідній країні». І до слова, задоволені відвідувачі прийняття, про яке йдеться, можуть закинути: «А хіба це зле, якщо наша улюблена Україна так належно та багато себе репрезентувала?» Відповідь дав Магатма Ганді.
Про Ганді згадалося не для буквального наслідування, а задля ідеї, роздумів про силу вчинку, особистого прикладу в житті не тільки своєї сім’ї, а й суспільства, країни.
Не так давно після фестивалю на Союзівці один із працівників нашого дипломатичного корпусу (гарна людина та й ніби з яскравою внутрішньою українськістю) мовив: «Ми намагаємося робити все МОЖЛИВЕ, щоб донести на Банкову думку діаспори». Але ж потрібним є НЕМОЖЛИВЕ, даруйте, ГЕРОЇЧНЕ: сказати всю правду, що думаєте, про «генеральну лінію» та на знак протесту проти неправди – подати у відставку. Бодай, один-два прецеденти...
***
PS. Не випадково матеріали про прийняття з нагоди 21-ї річниці Незалежності України у Вашингтоні та репортаж про акцію протесту в Нью-Йорку в нашому часописі надруковано поряд. Офіційна інформація виявилася ще одним переконливим аргументом основної вимоги акції українців метрополії Нью-Йорка: «Януковича – у відставку».