Цього року я мала нагоду бути присутньою на відзначенні святкування – 100-річчя українців у Бельгії і 45-річчя заснування Франкополя. Урочистості відбувалися в Бельгії, в Українському культурному центрі на Франкополі.

Перш аніж заглибитися у значимість для сьогоднішньої України перебування її народу за кордоном, важливо звернути увагу на історичне заселення українців у Бельгії.
Протягом сторіччя Бельгію зачепили три найбільші еміграційні хвилі. Спочатку – після Першої Світової війни. Однак, поява вигнанців з рідної землі датується 1905 роком. Український соціал-демократ Джулинський, який покинув царську Росію, щоб уникнути переслідувань, емігрував до Бельгії. А після війни, коли відбувся поділ Української Народної Республіки, у бельгійської влади попросили притулок Голова надзвичайної комісії УНР, посол Яковлєв з родиною і кількасот УНРівських вояків.
У 30-х роках до Бельгії прибули й інші емігранти, як наслідок пацифікації польською владою. Це була економічна еміграція.

	Марія Галабурда-Чигрин читає вітання

У чужу країну їхали українці не з добра, тому почали працювати на текстильних фабриках, на ріллі, у сферах легкої та тяжкої металургії, на шахтах, а багато жінок працювали домогосподарками. Частина з них – студенти, що вчилися у Лювенському Католицькому університеті. Окрім цього, в 30-і роки сюди прибуло 300 молодих дівчат, що стали монахинями, які повинні були повернутися в Україну для служіння Богові, але, на жаль, їхня доля невідома.
1945 року прибули до Бельгії перші групи українських біженців, і це була друга хвиля втікачів з рідної землі, які мали духовне піднесення, були сповнені надій і мрій. Вони гуртувалися, поважали один одного і співчували.
З усього видно, що тодішні емігранти-українці були високодуховними та політично свідомими, вони не лише допомагали новоприбулим українцям до Бельгії, звернімо увагу – «допомагали», не так як сьогодні, коли наша українська жінка приїжджає на роботу в Італію, ще повинна заплатити українським посередникам за знайдене місце праці – а й брали участь у диверсійних акціях бельгійців проти комуністів. До таких груп приєднувалися студенти, українські жінки, які повиходили заміж за бельгійців, депортованих до гітлерівської Німеччини.
Життєві умови в Бельгії не були легкими: мова, звичаї, нелегка праця, а також – постійна перевірка документів місцевою владою. Єдине, що піднімало на дусі українців – почуття свободи. До речі, перебуваючи на святкуванні у Бельгії, я також відчула себе повністю вільною у своїх думках, помислах, якими сміливо ділилася з нашими українцями, вільно, на повні груди, читала свої поезії, про що не завжди можу сказати сьогодні в Україні, не можу прочитати ті вірші, у яких «кричить душа». Але саме оця болюча втрата батьківщини тоді, в далекому минулому, додавала нашим землякам наснаги до життя і до праці, вселяла віру у беззаперечну зустріч з Україною.
Але минав час. У радянській Україні повстали нові закони, спілкування з родинами з України ставало все більш небезпечним. І тут почалася активна розбудова «Української Бельгії». Тоді українців налічувалося від 15.000 до 50.000 тисяч, і вони почали облаштовувати своє життя по-українськи. Найперше – самоорганізувалися і активно допомагали повстанському рухові в Україні. Ситуативне життя для українців було дуже складним – як на батьківщині, так поза її межами. В еміграції нелегко жити з однією валізою, на батьківщині – з «повною валізою»: якщо ти був добрим господарем, відправляли на Соловки.
Але у цей час велику діяльність розгорнула українська церква в еміграції, чого українські священики не могли зробити в Україні, тому що їх мордували, садили в тюрми, насильно сунули до московської церкви. Душпастирі допомагали емігрантам об’єднатися навколо християнських цінностей, підтримували духовно своїх вірних. Після Другої світової війни почали створюватися українські організації, як також – об’єднуватися. Виникла необхідність будувати культурно-відпочинкові центри, розпочинати будівництво храмів чи каплиць.
У 1947 – 49 роках у Бельгії створюється Український допомоговий комітет (УДК), що мав 26 філій і три станиці з чотирма тисячами членів, понад 10 хорів, танцювальних і драматичних гуртків. Значний вплив на виховання молоді в українському дусі мали Бельгійсько-Український хор імені Тараса Шевченка, музично-вокальний ансамбль «Явір», танцювальна група «Полтава» з провінції Лімбург, які здобули популярність не лише в Бельгії, а й у Франції, Німеччині, Люксембурзі, Австрії, де вони неодноразово виступали з концертами.
Сьогодні активну громадську діяльність здійснюють такі організаційні інституції, як Український допомоговий комітет, Об’єднання українок Бельгії (ОУБ), Союз українців у Бельгії (СУБ) та Союз української молоді в Бельгії (СУМ). Діяльність зазначених об’єднань і організацій координується Головною радою українських громадських організацій Бельгії (ГРУГОБ).
Надаючи значної уваги національному вихованню української дітвори й молоді, дбаючи про організацію літніх та зимових таборів, 29 квітня 1965 року зареєстровано три крайові організації – УДК, ОУБ і СУМ – і оголошено Статут про створення «Виховно-відпочинкового центру української молоді в Бельгії». А в 1966 році придбали оселю Франкополе, розташовану на десяти гектарах у мальовничих Арденнах. Таку назву вирішили закріпити за новою Оселею, оскільки вона співпадала з назвою місцевості, на території якої було Francorchamps, що в перекладі означає «Франкорове поле», а з української сторони йшлося про 110-ту річницю від дня народження і 50-ту річницю від дня смерті Івана Франка. Сам Бог велів, як кажуть у народі, назвати Оселю – Франкополе. Далі на території виховно-відпочинкового центру впродовж багатьох років почали відбуватися молодіжні літні табори, зимові курси українознавства для студентської молоді, а також – різні наради, з’їзди й конгреси українських організацій.

 

Зліва – Галина Фесюк, посередині – Іван Шпиндоїн	Глядачі – діаспора з Бельгії, Франції, Англії, Німеччини, Австралії, США, Голландії

 

Зліва направо: посол України – Омельченко, Іван Галабурда, Іван Бойко, Віталій Венгринович	Світлина на пам'ять – діаспора на Франкополі

 

Зліва направо: Галина Фесюк, посередині – з родиною Галабурдів – моїми земляками	Виступає група «Равське ретро»

 Деякі джерела твердять, що наприкінці 1970-х років українські організації почали згортати свою діяльність. Проте вони не знають, як важко було діяти українським товариствам, а особливо тоді, коли виникла загроза існуванню Франкополя. У травні 1978 року так звані «екологісти» з Вервіє під приводом протесту охорони природи запропонували змінити трасу автостради, яка, за їхнім проектом, мала проходити через центр Франкополя.
Стало відомо, що до «екологістів» долучилися недобитки колишньої бельгійської комуністичної партії. У цей важкий час українські емігранти не розгубилися. Вони впродовж одного тижня зібрали 900 підписів і пішли до Прем’єр-міністра Бельгії, який вирішив це питання позитивно. Скажіть, чи змогли б ми сьогодні об’єднатися задля великої справи – на захист української хати, мови, культури? Очевидно – ні. Сьогодні ми тут, у своїй державі – лазерники, підлабузники, перевертні – не змогли захистити навіть рідну українську мову.
Згодом на Франкополі було закладено українське село. Тут були добре збережені релігійні організації, а священики відзначалися великою активністю і завжди прагнули згуртувати українців навколо церкви. Діяльність українських церков – православної і католицької – також перебуває під егідою ГРУГОБ. Побудована на кошти української громади, церква в місті Генк стала не лише місцем релігійних відправ українців, а й осередком збереження та пропагування культури, історії, традицій та звичаїв українського народу. При церкві діє музей виробів сучасного українського ужиткового мистецтва. Тут періодично влаштовуються різноманітні виставки (українських писанок, вишивок, ікон, листівок, декоративного мистецтва тощо), відбуваються концерти артистів з України. Так, коштом православної громади в місті Генк видано пісні з репертуару відомого українського кобзаря і лірника Василя Нечепи, який виступав тут з добродійними концертами. 22 квітня 2001 року в приміщенні церкви відбулось офіційне відкриття виставки українських вишиваних ікон та образів з колекції музею міста Львова. Ця культурно-мистецька подія відбувалася під патронатом посла України в країнах Бенілюксу – Володимира Хандогія, апостольського екзарха українців – католиків у державах Бенілюксу, Франції та Швейцарії – Михаїла Гринчишина і архієпископа лондонського, західноєвропейського і новозеландського УАПЦ в діаспорі – Іоанна. Варто зазначити, що обидві українські церкви є архітектурними окрасами міста Генк. Вони занесені до багатьох туристичних довідників, ці культурно-релігійні центри охоче відвідують офіційні делегації, групи іноземних туристів, гості міста.
Нині в Бельгії проживають понад чотири тисячі громадян українського походження. Більшість з них мешкають у містах Генк, Льєж та Брюссель. Зайняті вони здебільшого в різних галузях економіки і сфери обслуговування. Самі ж українці підрахували, що з них лише 1200 осіб вільно володіють українською мовою. За сторіччя проживання українців у Бельгії, що зорганізувалися у громадські організації та об’єднання, накопичено чималий досвід громадсько-суспільної та культурно-освітньої діяльності, спрямованої на плекання української культури, звичаїв і традицій, збереження національної самобутності та етнічної ідентичності.
І сьогодні українська громада в Бельгії також прагне зберегти своє національне обличчя та духовну самобутність у країні проживання в умовах іншомовного оточення. Проте так живе, головним чином, діаспора. Сьогоднішні «заробітчани» не завжди йдуть на культурну чи громадську співпрацю з колишніми емігрантами. І це не сприяє, на думку священиків українських релігійних конфесій, згуртованому способу життя. Хіба що рідна церква оберігає їх від повної денаціоналізації. Виросло молоде покоління громадян українського походження, яке здобуло освіту у бельгійських вищих навчальних закладах. Сьогодні в Бельгії вже працюють лікарі, інженери, адвокати, професори українського роду. Молодь дедалі рідше ходить до церкви й пасивно ставиться до участі в церковному житті обох парафій.
Проте, що не кажіть, треба вітати саме ті родини українців, які зберігають мову, звичаї та традиції свого роду. Адже, як сказав журналіст Гриць Панчук перед шановними гостями на 100-річному ювілеї у Франкополе: «Ми приречені жити і співпрацювати разом, якщо ми не хочемо зникнути як творча спільнота. А дар творчості – це неосяжне багатство. Сто років української діаспори в Бельгії доводять, що ми таки були ефективними, коли всі працювали разом. Не все було гаразд. Часто забували, що єдність базується на взаємній пошані та на взаємному довір’ї. Не дуже дотримувалися засади, згідно з якою інтелігентні люди не ображаються, а пробують усунути непорозуміння мирним шляхом. Українське життя в Бельгії – це міст в Україну, наш вияв пошани до рідної землі наших батьків і до їхнього національного заповіту, до нашого народу. Це і неоцінене багатство для наших дітей. Це – справа високої культури. Це – запорука перед неминучою асиміляцією, тим лихом над лихами. Українська діаспора в Бельгії подолає труднощі, якщо матимемо підтримку всіх, від низів до верхів, тобто, від нас, звичайних смертних, до офіційних представників України в Бельгії включно та навпаки. Мрія? Утопія? Ймовірно. Але як інакше?»
А я свої роздуми про життя українців-емігрантів хочу продовжити діалогом з емігранткою з Росії, а точніше – з Карелії, Почесним головою «Товариства української культури «Калина» в Карелії – Ларисою Скрипниковою.
На моє запитання: «Чи хочете повернутися в Україну?», – відповіла: «Україна – завжди рідна домівка, але є ще домівка й там, де залишаються діти. Тому вибір сьогодні один – підтримати і розвивати українські традиції, культуру і мови там, де ростуть наші покоління, щоб завжди пам’ятали, з якого вони роду».
Перебуваючи у Бельгії, розуміла: порядок і чистота, ошатні розкішні будівлі – не головний зміст бельгійців і наших емігрантів, важливими є – культура, архітектура і мистецтво. Коли відвідувала крамниці міста СПА, ніхто не дивувався, якою ми розмовляємо мовою, не оглядалися на нас, а мило і привітно намагалися допомогти у виборі товару. На вулицях зустрічали багато перехожих похилого віку, які заходили у кафе. Пенсія у Бельгії – не менше, ніж дві тисячі євро. Середня зарплата – у межах трьох тисяч євро. Справді, кожен з них може не готувати вдома їжу, а спокійно пообідати у громадському закладі. Тому Бельгія і є сьогодні центром Європи.
З Бельгії поверталися з цінними подарунками – бельгійським шоколадом і чудовим вином, які подарували наші українці. Виявляється, 220 тисяч тонн шоколаду щороку експортує Бельгія. У цій країні близько тисячі різновидів пива. Його бельгійці п’ють багато, але знають міру. Також Бельгія славиться… діамантами. Найбільше вражають міські вулиці, чисті тротуари. І усміхнені та привітні бельгійці. А ще – тиша. Ба, навіть рекламних білбордів, які інколи так заважають спокійно думати в Україні, не побачили на вулицях міста. Хоч незабаром у Бельгії також мали відбутися вибори.
Сьогоднішня Україна – вистраждана держава. Виборчі «грайливі» компанії виснажили українців морально і фізично. Кожен кандидат у депутати не лише відштовхує від себе, а часом принижує мою гідність різними меншовартісними висловами, особливо зачіпає до глибини серця на державному рівні мова «чужинця», як також не фахова, здебільшого, безграмотна політика молодих необтесаних кандидатів у депутати від різних дрібних і популістських партій. Все це веде Україну до повного розвалу, до авторитарного розподілу. Отож, замість об’єднуватися та спільно виявляти і обороняти свої демократичні погляди, брати приклад з української діаспори, що витримала важкі часи, українці на своїй землі, продають свою душу і рідну державу.
Боже Великий Єдиний, нам Україну храни!

Автор: Галина Фесюк,  член ради української Асоціації письменників