Закінчуючи свою чудову книгу «Загадка капіталу», присвячену проблемам побудови капіталізму в країнах, що розвиваються, Ернандо де Сото робить відверте зізнання: «Для мене набагато важливішими є свобода, співчуття до бідних, повага до суспільного договору і рівність можливостей. Але в даний час тільки капіталізм може допомогти в досягненні цих цілей. Це єдина відома нам система, що дозволяє в значному обсязі створювати доданий продукт».

Якщо спробувати одним реченням сформулювати основне завдання влади в Україні, то це буде: побудова в країні капіталізму. У даному випадку під побудовою капіталізму мається на увазі встановлення суспільства приватної ініціативи, легальної власності і легітимного капіталу.
Для влади, таким чином, формулюється головне завдання: майно та накопичення громадян потрібно перетворити в економічні уявлення про них – власність, а власність легалізувати і перетворити на капітал.
Світова криза не спростувала парадигму приватної ініціативи, вона виявила лише хибність сформованих суспільством споживання спонукальних мотивів цієї ініціативи, яку можна сформулювати однією фразою: «Економічна формула «вбила бога»». Але це не спростовує інститут приватної ініціативи. І в не капіталістичному світі завжди є пройдисвіти, які за допомогою формальних процедур готові обібрати людей. Мародерство існує і без системи приватної власності. Сучасний Захід, а не Схід надає приклади, коли джерелом доходів є не стільки експропрійована праця, а приховані в інституті приватної власності властивості капіталу – створювати додану вартість.
Якщо розглянути приватний сектор України, то услід за де Сото можна повторити, що «... велика частка ресурсів, що перебувають у приватній власності, є з фінансової і комерційної точок зору неіснуючою чи недієвою. Нікому не відомо, що, де і кому належить, хто несе відповідальність за виконання зобов'язань, хто відповідає за збитки і шахрайство, яким чином можна примусити до оплати наданих товарів і послуг. Отже, більша частина потенціалу активів перебуває в тіні, не використовується; обсяг доступного капіталу незначний, а господарська діяльність відрізняється млявістю. У цьому світі важко підтвердити або спростувати наявність прав власності, оскільки законні правила відсутні або не діють; тут потенційно корисні економічні властивості активів не описані і не організовані; їх неможливо використовувати для виробництва додаткового доходу за допомогою складного ланцюга операцій, оскільки їхня невизначеність і незафіксованість відкривають занадто великий простір для плутанини, нечесності й визнання операцій недійсними. Іншими словами, тут більша частина активів являє собою омертвілий капітал».
Ця картина стану приватного сектора з дуже незначними нюансами описує стан справ і в полі суспільної, загальнонародної власності, яку прийнято називати державною. Вона також вимагає ясної і однозначної формалізації.
Вся ця сумна картина в буквальному сенсі слова щоразу «спливає» на Західній Україні, коли разом з повенями приходить «висока вода». Величезні площі землі в умовах стихії, коли справа доходить до відповідальності, а не експлуатації, виявляються безгосподарними, більше, ніж половина постраждалих будинків на перевірку є ніде не зареєстрованими, а відомства, залучені до ліквідації стихії, або дублюють одне одного, або виявляються безпорадними.
У полі невизначених прав відсутні і певні обов'язки, тому логістика Надзвичайного стану виявляється ефективною фрагментарно і дає позитивні результати тільки ціною надзусиль особового складу рятувальників.
З іншого боку, дуже ефективними показали себе дії багатьох самоорганізованих груп. Шанувальники водного туризму опинялися в зонах особливих загроз набагато оперативніше, ніж влада, кількість врятованих ними мешканців обчислювалася тисячами.
Завжди, коли емоційний фон – завдяки відновлюваним роботам – минає, напрошується цинічне, але справедливе запитання: чому (не в подоланні стихії, а у відновленні) держава бере на себе функції, які в усьому світі виконують страхові компанії? Відповідь, на жаль, проста, вона лежить у тотальній нерозподіленості прав. У такому полі страховий бізнес не працює, а капіталізм показує тільки локальні результати.
Аналізуючи неупереджено всю картину, складається враження, що по-справжньому проблеми не вирішуються, їх щоразу просто «закидають грошима», частина з яких банально розкрадається. І цьому теж сприяє система нерозподілених прав.
Винна в такому стані справ, передусім, влада, яка не встановила і не розділила зони власності, відповідальності і піклування. Поки через тяганину, хабарництво, бюрократичне недбальство утримання у позалегальному стані власності буде менш витратним, ніж у легальному, власність із «тіні» не вийде, а, отже, і не перетвориться на повноцінний капітал.
Як це не може здатися парадоксальним, але значна частина загальнонародної власності, що називається державною, з точки зору капіталізму є позалегальною. Транзакції з такими підприємствами обтяжені тяганиною, корупційними витратами, а безконтрольні чиновники-керівники вважаються відповідальними лише умовно. Тому, коли ми говоримо про боротьбу з «тіньовою економікою», то влада, насамперед, повинна навести порядок з державною (загальнонародною) власністю, яка в нинішньому стані цю «тінь» сама ж індукує.
Раціональна організація сучасного господарства досягається шляхом впровадження і правильного закріплення права власності. Саме по собі право власності не примножує капітал. Тільки загальновизнана власність, яка є візиткою відповідальності її власника у транзакціях, стає капіталом.
Поки влада не займеться тотальною інвентаризацією власності, а отже інвентаризацією прав і обов'язків, ми не отримаємо повноцінної картини капіталістичної організації відносин. І, як наслідок, всю невлаштованість життя будемо списувати на капіталізм і приватну власність. Капіталізм ми будемо сприймати не як справедливий договір, а як несправедливий розподіл.
Суспільство готове пройти свою частину шляху і визнати капітали, але влада повинна забезпечити тотальну законність прав власності і відповідальності, що з цих прав випливає. Поки в країні не буде встановлена чітка система взаємних прав, у нас буде не капіталізм, а соціал-дарвінізм, де торжествує не закон, а сила, де потрібними є не розум і ініціатива, а відсутність моралі і нахрапистість. У таких умовах «сильна рука» стає природнім очікуванням людей. А це і небезпечно.
Поле нерозподілених взаємних прав постійно генерує корупційні спокуси в законодавчої, судової та виконавчої гілок влади. Продуктом діяльності розбещеної таким чином влади є бюрократична агресія і бажання утримувати status quo на невизначено тривалий період. Тільки справжня політична еліта, відповідальний бізнес у союзі зі суспільством здатні змінити гнітючий стан речей.
Країні потрібен новий суспільний договір – визнана суспільством нова практика дій. Крім неформальних настанов суспільства, він містить у собі й систему позитивного права. Якщо законність не буде адекватно відображати стан та очікування приватного сектора, якщо власність у ній не зможе повною мірою розкрити свої властивості капіталу, тобто, не буде служити повною мірою створенню доданої вартості, то отриманий суспільний договір лише закріпить конфлікт інтересів. Він виявиться нестійким у часі і необов'язковим у виконанні. У ньому закріпиться настанова, що закон можна не виконувати, а це саме те, що гальмує перетворення власності в капітал, те, що зменшує ефективність колективних дій, саме те, від чого потрібно піти сучасній владі.
Рівною мірою в системі позитивного права мають знайти відображення законодавчі норми, які втілять права народу, суспільства на належну йому за Конституцією власність, яка визначається як власність українського народу, які встановлять механізми управління цією власністю та розподілу отриманих благ. З титульного власника народ має стати реальним розпорядником і споживачем суспільних благ, отриманих від загальнонародної власності. Народ, відчужений від належної йому за Конституцією власності недосконалою системою правових норм, не може повноцінно реалізувати суверенітет країни.
Те, що держава (чиновник) – поганий власник, ще не означає, що народ повинен залишитися без належної йому за Конституцією власності. Є безліч способів цю власність використовувати на благо суспільства, мінімізуючи участь у цьому держави (наприклад, справедлива рента). Але ці способи треба формалізувати. Сама влада цього робити не буде, тому суспільство має дати сигнал, що така влада народу не потрібна! При цьому важливо не обмежитися питаннями про корупцію, недоторканість, відкриті списки і т. д., – вони похідні від нерозподілених прав. Головне питання – це власність українського народу та її використання в ім'я народу.
Чітке формування нормативної бази в питаннях народної за Конституцією власності дасть можливість коректно вирішити питання становлення та розвитку громадянського суспільства. Фінансування з громадських фондів незалежних ЗМІ, Громадського телебачення, моніторингових організацій, екологічних програм і т. д. сформують новий потужний соціальний капітал суспільства, зміцнять переговорну силу його інститутів. Розвиток ГС перейде у площину практичних завдань самоорганізованих мас, знайде несуперечливе забезпечення і усуне пряму і непряму залежність від великого капіталу.
Розвиток суспільства в Україні, зміцнення його, відповідає тенденціям світових трендів. Якщо уважно оцінити прогнози макроекономістів посткризової картини цивілізації, то можна зробити висновок: суспільство споживання вичерпало себе і потребує заміни. Я б визначив це так: на зміну цивілізації приватної ініціативи і конкуренції повинна прийти цивілізація приватної ініціативи і солідарних дій. Причина такого висновку не тільки в неминучості нових більш жорстоких криз у суспільстві споживання. Цивілізація стоїть на порозі глобальних викликів, а їм протистояти зможе не конкурентна боротьба, а солідарна ініціатива.
Новий суспільний договір повинен бути побудований на новому розподілі та встановленні взаємних прав, закріплених у законодавчих актах, визнаних більшістю суспільства. Як продукт консенсусу в діалозі суспільства-влади-бізнесу, він має стати джерелом народження нових суспільних благ, а не легітимізації експлуатації людини, суспільства та їхньої власності.
Розвиток і зміцнення суспільства, досягнутий таким шляхом, дасть можливість визначити нові спонукальні мотиви приватної ініціативи. Якщо поруч з «економічної формулою» стане рівновагомий голос сильного суспільства, ми зможемо посткризове майбутнє країни будувати з чистого аркуша в абсолютно нових парадигмах, коли ринок сформулює нові цілі, а суспільство сформує новий сенс і уявлення про успіх.
Україна має унікальний шанс: не лише виправити недоліки вчорашнього дня, а й врахувати виклики дня майбутнього. І це не мрії, які може собі дозволити суспільство. Розуміння необхідності забезпечити народовладдя реальними механізмами реалізації повинні з’явитися у нової обраної влади. І суспільство має дати сигнал владі, в якому напрямку вона зобов'язана зосередити свої зусилля.
Серед різних визначень суспільної власності, її ознак, присутнє і визначення її, як Божого дару народу. До цього треба поставитися дуже відповідально, адже добре відомо, що якщо даром Божим знехтувати, то він перетворюється на прокляття. Суспільству і владі є про що вести діалог і домовлятися.