Нарешті дочекалися – Україна хоча б у чомусь посіла гідне місце у світових рейтингах. А то які рейтинги донині не візьми – фінансові, економічні, міри демократичності, індекс цитування, рейтинг університетів, якість життя тощо – майже скрізь Україна посідає нижні місця у довжелезних списках промоніторених країн. А якщо перші – то знову ж таки – знизу.
І ось прорив – американська неурядова організація Freedom House визнала Україну дванадцятою за рівнем свободи Інтернету серед 47 країн світу. У дослідженні «Свобода в мережі 2012. Світова оцінка Інтернету та цифрових медіа», дослідники зарахували Україну до групи найбільш вільних за цим показником країн.
Найбільш вільною Інтернет-країною, як не дивно, визнана невеличка Естонія, яка випередила на два бали навіть США, що посіли друге місце. Україна пропустила поперед себе у цьому списку ще й Німеччину, Австралію, Угорщину, Італію, Філіппіни, Велику Британію, Аргентину, Південну Африку і Бразилію. Від балтійської переможниці наша країна відстала на 17 балів, а останню у цьому списку країну – Іран – випередила на цілих 63 бали.
Наскільки нерівномірно розвиваються у напрямку до Інтернет-свободи колишні республіки СРСР, можна побачити на прикладі цього моніторингу.
Так, багатий нафтою Азербайджан відстав від України на 23 бали, нафтогазова Росія ще більше – на 25, а економічно процвітаючий Казахстан – на 31 бал. Як бачимо, рівень розвитку економіки далеко не завжди тягне за собою розвиток свободи, хоча би і у царині всесвітньої павутини. Усі ці країни зараховані до «частково вільних» Інтернет-країн.
Зовсім погані справи у тих наших колишніх сусідів по СРСР, де авторитаризм керівництва обмежує усі свободи, зокрема, і в Інтернеті. Так серед 13 «не вільних» країн – Білорусь, яка відстала від України на 42 бали, та Узбекистан, що відстав на півсотні балів рівно. Не дивно, що цей ганебний список завершують країни, де все ще правлять комуністичні режими – Куба, Китай та вже згаданий мною Іран.
Нашим читачам добре відомо, що авторитарні тенденції в керівництві України з приходом до влади Президента Януковича дуже зросли. Однак до значного обмеження Інтернет-свободи у влади, як-то кажуть, руки ще не дійшли. Хоча періодично у ЗМІ появляються повідомлення про ту чи іншу ініціативу – узяти під контроль Інтернет-співтовариство України. Але наразі ці пориви окремих цензорів не реалізуються – на щастя численних вітчизняних Інтернет-користувачів.
А їх кількість в Україні невпинно зростає. Якщо згадати, що вітчизняний Інтернет бере свій початок приблизно з 1999 року, а у 2000-й рік ми увійшли з показником 200 000 користувачів (що становило 0,4% від загального населення України), то подальша динаміка стала доволі стрімкою. На початок 2006 року ми мали понад 4 мільйони Інтернет-користувачів, в січні 2007 року – більше, ніж 9 мільйонів (18,75% від кількості мешканців України). Два роки тому їх стало близько 13 мільйонів, а на 2012 рік – орієнтовно 15 мільйонів.
Тобто, десь 33% мешканців України «сидять» в Інтернеті, користуються новітніми технічними можливостями отримати свободу інформації. І тут ми відчутно відстаємо від низки країн, у яких відсоток Інтернет-користувачів значно вищий.
Так в Росії 44% населення країни є Інтернет-користувачами, у Великобританії та Франції – 50,3 %, у Німеччині – 61,3%, у Польщі – 62%, а у США користуються Інтернетом 69,6% %. Якщо узагальнити по країнах Європейського співтовариства, то 50,9% їхніх мешканців користуються всесвітньою павутиною.
Що ж, Україні є куди тягнутися, тим більше, що нерівномірність Інтернет-користування по областях нашої країни вражає. Якщо у Києві 90% мешканців сидять в Інтернеті, то на Рівненщині – загалом усього 2%, а це, як свідчить статистика, є рівнем змученого 33-річною війною Афганістану.
Згідно з оприлюдненою у неділю, 24 вересня 2012 року, в Нью-Йорку доповіддю ООН, в Україні в 2011 році частка населення, що є користувачами Інтернету, становила 30,6%. За цим показником Україна посідає 96-е місце серед 177 країн світу, і це вже є відчутною відсталістю.
Те ж саме стосується також Інтернет-ринку України – якщо у столиці півтора десятка Інтернет-провайдерів пропонують свої послуги, то у більшості сіл та районних центрів мешканці все ще змушені отримувати Інтернет-послуги не через виділену лінію, а через телефонний зв’язок.
Особливо активно почали розвиватися у містах України кабельні мережі із системою різноманітних послуг – телефонії, доступу до Інтернету, кабельного ТБ, відео за запитом і інших мультимедійних сервісів.
Технологія, звичайно, допомагає демократії, і у сучасному світі навіть авторитарному керівникові нелегко загнуздати Інтернет, узяти під контроль цю сферу у своїй країні. Однак вищенаведені приклади свідчать, що, на жаль, подібне все ще є можливим.
Тому боротьба за Інтернет-свободу передбачає участь у боротьбі і за інші свободи, передусім, політичні та загальнодемократичні – свободу слова, мирних зібрань, маніфестацій, протестів тощо.
А багатьом Інтернет-користувачам, які зі ці роки стали ледь не Інтернет-наркоманами, зробити це складно. Вони сидять у тенетах Інтернету з ранку до вечора, часто й ночами, і їх нічим не виманиш на вулицю – туди, де бурхливо йде життя, де інколи вирішується доля країни.
Ось і 28 жовтня цього року, коли кожен голос, відданий за українські демократичні сили та таких же кандидатів є воістину золотим, чимало Інтернет-залежних так і не виберуться з-за своїх столів, не вимкнуть монітори і не візьмуть участь у виборі майбутнього, у якому жодні свободи, зокрема, й Інтернет-свободи не зможуть бути обмеженими.
А зробити це потрібно.
Інакше Україна може покотитися униз не тільки в Інтернет-рейтингу, але й у більшості інших показників, все більше відстаючи від цивілізованого світу. Такого допустити не можна, і багато що залежить від усіх нас.

Віктор Рибаченко,
шеф-редактор «Час і Події»
Адреса для спілкування:
[email protected]