Чергове загострення в газових відносинах між Україною та РФ відбувається на тлі конфлікту між ЄС та Газпромом, результати якого матимуть далекосяжні наслідки і для самої євроспільноти, і для перспектив України.

4 вересня Єврокомісія почала розслідування щодо російського монополіста за підозрою в порушенні антимонопольного законодавства ЄС, зокрема йдеться про три можливих випадки дій, спрямованих проти конкуренції в Центральній і Східній Європі. По-перше, Газпром, імовірно, розділив ринки газу, ускладнивши вільне постачання до країн – членів ЄС. По-друге, не виключено, що перешкоджав диверсифікації поставок блакитного палива з інших джерел. Нарешті, міг установити несправедливі ціни для своїх клієнтів, пов’язавши їх зі світовими нафтовими. У Брюсселі розраховують у такий спосіб змусити Газпром відмовитися від використання свого монопольного становища на ринку більшості постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи для нав’язування завищених цін. У Москві відповіли «охопленій кризою» євроспільноті риторикою, яка вже лунала щодо України під час газових воєн з «прозахідною помаранчевою владою».

«Друга лінія» геополітичної експансії
Тоді основним аргументом Путіна на користь різкого підвищення цін було те, що РФ більше не має наміру дотувати економіку нашої держави. Він роздратовано вказував, що, взявши під свою опіку, підтримавши Помаранчеву революцію та європейський і євроатлантичний курс Києва, Захід мав бути готовий й субсидувати економіку України, чим доти, нібито, займалася Москва. Щоправда, зв’язок стрибка цін для Києва саме зі зміною його геополітичної орієнтації виявився правдою лише в тій частині, де було констатовано, що високими розцінками на паливо (які, врешті, виявилися значно вищими, аніж для більш віддалених від джерел його видобутку країн Західної Європи) Кремль вимагає відмови України від європейської орієнтації. Проте майже три роки президентства Януковича засвідчили, що в обмін на замороження європейської та припинення євроатлантичної інтеграції, а також демонстративної лояльності до Москви жодних поступок у питанні ціни на газ з її боку не буде, а тиск з вимогою повної відмови від суверенітету лише посилюватиметься.
Апробовану раніше на Україні риторику «геополітичного виховання» за допомогою цін на енергоносії після повернення в президентське крісло й анонсовані претензії на лідерство у Європі та Азії Владімір Путін починає використовувати і щодо колишніх сателітів Москви «другої лінії» – країн колишнього соцтабору, які вже стали членами ЄС. 9 вересня він виступив з різкою критикою початку антимонопольної справи щодо Газпрому: «Це розслідування зумовлене кількома обставинами, і, насамперед, скрутною економічною ситуацією в єврозоні. Йдеться, передусім, про країни Східної Європи. Всі вони свого часу були прийняті в Євросоюз, і ЄС узяв на себе зобов’язання щодо субсидування їхніх економік. Тепер, мабуть, хтось у Єврокомісії вирішив, що ми повинні перебрати на себе частину навантаження з цього субсидування. Тобто, об’єднана Європа хоче зберегти політичний вплив, і щоб ми ще за це трошки заплатили. Але це не конструктивний підхід».
Таким чином, Путін фактично не приховує, що його мета, скориставшись фінансово-економічними проблемами в об’єднаній Європі, – відродити політичний вплив на східну частину ЄС. Тим більше, що Росія вже демонструє ознаки відновлення своїх позицій на Балканах та у Східному Середземномор’ї: насамперед, мова про Сербію (після приходу до влади Томіслава Ніколича країни почали різко зближуватися: домовилися про початок будівництва «Південного потоку» сербською територією; Москва надасть Белградові кредит на латання бюджету тощо), до певної міри – про Болгарію (яка демонстративно відмовилася від євро та розробки західними компаніями родовищ сланцевого газу), про Кіпр (де Газпром може отримати право на розробку шельфу, а РФ – виявитися основним кредитором країни) і, не виключено, Грецію (яка потерпає від кризи, відчуває дедалі більшу неприязнь до Німеччини, на привілейованих умовах співпрацює з Газпромом і залучена до його транзитних проектів). Водночас, у країнах, де до Росії ставлення значно більш насторожене (передусім, у Польщі, Чехії та державах Балтії), Москва прагне посилювати тактику «геополітичного виховання», вдаючись до впертого відстоювання монопольних та сильно завищених цін на газ.
Здатність ЄС змінити ситуацію і покласти край означеній зухвалій стратегії Кремля, що ´рунтується на маніпуляціях з ціною енергоносіїв для держав з різним рівнем лояльності до Росії (та використанням отриманих від реалізації газу ресурсів для їх фінансового підпорядкування), а також – протидіяти курсу Путіна на реставрацію не лише євразійського проекту на уламках СРСР, а й сфери впливу Кремля на країни ЄС (насамперед, у межах тієї, що її мав Радянський Союз), залежатиме від наполегливості й послідовності європейських структур у нинішньому конфлікті з Газпромом. Але ще важливішу роль відіграватиме здатність урядів ключових країн ЄС забезпечити Єврокомісію політичною підтримкою, яка за енергійністю була б, принаймні, зіставна з тією, що її вже почав надавати своєму газовому монополістові уряд Росії.
Так, 11 вересня Путін підписав указ, який дозволяє Газпрому та іншим стратегічним компаніям його країни надавати інформацію про свою діяльність іноземним державам та організаціям тільки «за попередньою згодою федерального органу виконавчої влади, уповноваженого урядом РФ». У такий спосіб Кремль, вочевидь, намагається ще й унеможливити оприлюднення Газпромом даних про маніпуляцію цінами для різних країн.

Потреба консолідації
Заохочені пасивністю ЄС під час українсько-російського газового протистояння у 2005 – 2009 роках, Путін і К°, вочевидь, сподіваються на таку саму малу готовність Єврокомісії приборкати монополістичний шантаж з боку Газпрому щодо країн – членів ЄС, які колись входили до сфери впливу Кремля. Ті сподіваються, що європейські спільні механізми й солідарність різних держав спільноти убезпечать їхні порівняно вразливі економіки від дискримінаційної політики російського монополіста.
Для України завершення конфлікту на користь ЄС буде важливим з погляду не лише прецеденту, а й надходження сигналу про дієвість, а отже, й доцільність подальшої орієнтації на Євросоюз загалом та Енергетичне співтовариство з ним зокрема (здатне виступити важливим додатковим аргументом проти політики «європаузи» режиму Януковича). Відтак, позитивний для Європи результат протистояння Газпрому та Єврокомісії буде додатковим стимулом для нинішньої влади – скоригувати зовнішній та внутрішній політичний курс – вона може скористатися перспективами співпраці з ЄС для виведення України з енергетичної пастки. З іншого боку, поразка Європейської комісії (формальна чи фактична) у конфлікті з Газпромом, а де-факто – з режимом Путіна – здатна виявитися потужним ударом по аргументах на користь відновлення орієнтації Києва на ЄС в енергетичній і геополітичній сфері загалом.
Російське керівництво публічно заявило, що розглядає інструментарій «енергетичної імперії» як ключовий у контексті відновлення свого впливу в Європі. Отож, поразка в питанні про газовий монополізм, якщо її зазнає Євросоюз, матиме далекосяжні наслідки і в геополітичному плані. Пасивність ЄС у стримуванні російського енергетичного тиску на Україну вже пересунула його межу на сотні кілометрів у західному напрямку. Якщо не зупинити експансії РФ зараз, то через дуже нетривалий час доведеться робити це в значно менш сприятливих умовах, і ціна питання може виявитися значно вищою.

Автор: Олександр Крамар
Джерело: Український тиждень, матеріал друкованого видання ¹№37
(http://tyzhden.ua/Economics/59940)