Уже третій місяць триває голодування горстки патріотів під Українським домом проти закону Колесніченка-Ківалова «Про засади мовної політики в Україні». Багато українців уже й забули про цю подію, а деякі вбивають мову своєю байдужістю і зневірою, мовляв, що це голодування дасть. Як би там не було, але ця подія неодмінно ввійде в історію України. Правда, голодування давно би вже припинилося, якби не вогник підтримки більшості мешканців міста Коломия, що на Івано-Франківщині та поодиноких людей з інших областей.

	«Душу й тіло ми положим…»

30 липня до голодуючих приєднався доктор медицини з Нью-Йорка, громадський діяч, історик, засновник Осередку багатогранних досліджень древності української мови (2010 р.), зараз – мешканець Коломиї – Мирослав Драґан. Він був найстаршим голодуючим за весь час голодування, проголодувавши у два етапи 9 і 3 дні. В ніч з 31 липня на 1 серпня у пана Мирослава стався серцевий напад (внаслідок сонячного удару), однак від медичної допомоги він відмовився. Мирослав Драґан не лише голодував – він організовував (і продовжує далі) коломиян для підтримки голодуючих, допомагає голодуючим матеріально. Пан Мирослав радо погодився на розмову з кореспондентом тижневика «Час і Події» Юрієм Атаманюком, в якій поділився враженнями про своє голодування і головне – переконує в тому, яку вагу має це голодування, в яке люди перестали вірити.
Пане Мирославе, що Вас спонукало в такому віці приєднатися до  голодуючих біля Українського дому в Києві?
Українська мова належить до найдревніших мов світу. Переконливим доказом цієї істини є багато досліджень, котрі проводили не лише українці, але й американці, англійці і навіть – росіяни та поляки. Тому до глибини душі мене обурили слова В. Колесніченка, які були поширені в ЗМІ, а саме: «Я проти львівсько-галицьких діалектів, що засмітили сьогодні засоби масової інформації», і що він назвав мову галичан «відрижкою тієї частини України, яка колись була постійно під чиїмось гнітом».
Колесніченко правий, що Галичина була 300 років під польською, 100 – під австрійською та 70 років під московською окупацією. Проте окуповане населення Галичини, а особливо гуцули в Карпатах, вміло і мужньо відстояли той гніт і зберегли прадавню українську мову, котра у відкритих степових Полтавській, Черкаській, Харківській та інших областях стала чужинецько-московським суржиком.
Згідно зі засадами закону, написаного Колесніченком, прилюдне принижування регіональних мов карається згідно зі 161 статтею Кримінального кодексу України, що передбачає позбавлення волі до 5 років. Та оскільки він має депутатську недоторканість, тому ніхто його не притягне до відповідальності.
Вибачте за провокативне запитання, але, наскільки мені відомо, Ви не є чистокровним українцем?
Ви праві. Моя мати походить із споконвічно польської родини зі західної Польщі. Батько – українець, котрий походить із Львівщини. Я народився і прожив 24 роки у Польщі, де ніколи не чув української мови. У 1964 році через антикомуністичну діяльність я був змушений втікати з Польщі до США, де у 24-річному віці вперше почув українську мову в недільній школі, куди водив своїх трьох доньок і разом з ними теж вивчав мову. Між іншим, хочу сказати, що в 1988 році я був єдиним громадянином США, заарештованим у Польщі за співпрацю з партією «Солідарність». Згодом зацікавився українською мовою більше і став вивчати не лише саму мову, але також і її витоки, які відкрили мені очі на справжній світ. У США я став лікарем з особливим нахилом вивчення спадковості. І так, 30 років тому, за допомогою досліджень групи крові я обґрунтував, що українці та баски є найстаршими народами в Європі, a впродовж останніх років це підтвердили ще й дослідження ДНК та хромосоми «Y».
Активність більшості українців у захисті мови, а особливо у голодуванні, є вкрай низькою. Чи не вважаєте, що це голодування – даремно згаяний час і марна праця?
Тридцять років тому в Нью-Йорку, перед консульством СРСР, я і нинішній депутат ВРУ Роман Зварич успішно голодували за звільнення з психушок і ГУЛАГу українських правозахисників. І це дало великі результати, адже Брежнєв і КДБ не тільки їх звільняли, але давали безкоштовний квиток на літак до США. Думаю, що тяжко порівнювати потужність СРСР з режимом Януковича.

Зліва направо: Юрій Тимошенко, Олександра Дідик, д-р Мирослав Драґан, невідомий	Збір підписів і пожертв

Напевно пам’ятаєте 30-тисячний здвиг народу під Верховною Радою щодо обговорення русифікаційного мовного Закону Колесніченка. Наш парламент, будучи захищеним юрбою беркутівців, знехтував цим величавим протистоянням і швидко ухвалив закон у першому читанні. Наступного дня про цe голосування і «скандальну» сутичку з беркутівцями писало багато газет, говорили по радіо і показували по телебаченню, але через кілька днів про цю подію всі забули. Двома тижнями пізніше приблизно 800 активістів ВО «Cвобода»
протистояли під Верховною Радою України, яка знову була оточена бeркутівцями, але ВРУ схвалила друге читання, котре Президент, нібито, підписав наступного дня, тобто, 3 липня (згідно з повідомленням у виданні ВРУ «Голос України»). Зате перебіг подій вказує, що саме наше голодування – безпартійних громадян, здебільшого, з Коломиї, спонукало Президента В. Януковича скликати зустріч з 14-а представниками української інтелігенції України 7 серпня у Криму, де він дав вказівку Азарову і громадській раді – «вдосконалити» мовний закон. І тоді гурт із 14 знавців було збільшено до 42 членів, і 28 серпня вони написали звіт, в котрому радять підняти рівень необхідної численності мовних меншин, котрі підлягають регіоналізації з 10% до 75%, вимагають зміцнення статусу української як державної, насамперед, у школах та вищих навчальних закладах і навіть – змінити назву закону. Вищесказане підтверджує, що безперервне і безстрокове голодування кількох людей є набагато успішнішим, ніж одноразовий 30-тисячний здвиг народу або сотні листів інтелектуалів, котрі вони почали писати ще в березні цього року.
Наприкінці липня «Газета по-українськи» писала, що голодування припинено, а коли приїхали коломияни, воно відновилося.

До голодуючих прийшли бандуристки	Голодуючі брали участь у протестах проти закону Колесніченка-Ківалова під Верховною Радою України

За моїм задумом і намовою 26 липня четверо коломиян: Юрій Тимошенко (51 рік), Олександра Дідик (53), Емілія Бережницька (63) та Михайло Піґуляк (51) вирішили оживити голодування в Києві, яке занепало з тієї причини, що всі липневі голодувальники, за винятком одного старшого і ослабленого чоловіка, опинилися в лікарні. З нашим приїздом голодування почало іти повним ходом. Кияни і гості міста почали підписувати листи та більше жертвувати грошей. Щовечора на сходах Українського дому ми проводили цікаві доповіді, до нас приходили різні хори і співали. Нам бракувало сил, щоб спілкуватися з усіма журналістами, котрі нас навідували. Про нас щодня писали короткі і довгі статті по усій Україні, а також – у діаспорі, і навіть показували на білоруському телебаченні. За короткий час ми зібрали приблизно 6.000 підписів, а 450 (чотириста п’ятдесят) з них були зібрані у Франції, звідки нам їх привезли туристи.
Чи вас провідували українські політики?
Єдиний з них – провідник ВО «Свобода» – Олег Тягнибок. Він привітав і подивляв нас, але заявив, що наша голодовка є безрезультатною і радив приєднатися до дій його партії.
На жаль, тільки два депутати Верховної Ради – Роман Зварич та Олесь Доній – розуміли важливість голодування. За це ми їм надзвичайно вдячні, а особливо вдячні Романові Зваричу за його розуміння і допомогу.  Прикро, що до ослаблених голодуючих жодного разу не прийшов священик для відправлення бодай коротенького молебню.
Правда, один священик раніше голодував три дні, але мабуть тільки для того, щоб міг поставити попри нас скриньку для датків на будову його церкви.
Чи траплялися випадки провокації з боку прихильників московщення України?
Загалом, нас чемно і цілодобово охороняло приблизно 60 (шістдесят) вояків МВС і 20 (двадцять) міліціонерів. Проте цю охорону оминули деякі російськомовні, котрі побили одного з нашої групи – 31-річного Костю Л. поблизу його дому.
На мене напала продавець з двома російськомовними здорованями з пивом, коли я купував у неї воду. Вони погрожували побиттям тa нахабно кричали: «Дед, что ты здесь делаешь?! Возвращайся в Коломыю и занимайся хазяйством»! Їхня посестра, котра «завідувала» найближчим туалетом, заборонила голодуючим використовувати його навіть за подвійну оплату.
Не обійшлося і без крадіжок. З Коломиї приїхала з пофарбованим на світло волоссям циганка, котра пробувала нам шкодити. Були ще два злодії – один з Івано-Франківська, інший – з Києва, котрі під маскуванням допомоги голодуючим, викрали в нас гроші.
Деякі російсько- і суржикомовні закидали нам, що насправді ми не голодуємо, хоча після 12 днів голодування О. Дідик втратила 6 кг. ваги, Ю. Тимошенко після 12 днів – майже 10 кг., а я втратив 6 кг після 9 днів голодування.
Та, все ж таки, мав місце один випадок, коли на голодуючих був здійснений напад?
Напередодні Дня Незалежності голодуючим натякали, щоб вони забиралися геть, але акція продовжувалася. А 9 вересня, о шостій годині ранку, до мене зателефонувала дружина Олександра Дідик (я тоді перебував у Коломиї), котра в той час голодувала, і повідомила, що приблизно восьмеро мужчин напали на п’ятьох жінок, котрі спали на сходах Українського дому у Києві, а між ними – і голодувальниці. Двох побитих жінок забрала швидка допомога до лікарні. Нападники поводились з жінками брутально, мовчки поскидали на вантажівку їхні особисті речі, а решту – порозбивали. Цієї ж ночі влада забрала вояків і міліцію, котра протягом двох місяців цілодобово охороняла Український дім і голодуючих від нападників. До 5 вересня ставлення міліції до голодуючих було порівняно поправним, а після 9 вересня вони почали забороняти голодуючим ховатися від дощу під плахтами з клейонки, а насправді хотіли, аби ми промокли до нитки, що, власне, і мало місце.
Пригадую, що ви мали великі клопоти з погодою...
Звичайно. Нестерпна серпнева спека в Києві несподівано переросла в ураган, величезні зливи і повінь. Ніхто з голодуючих цього не передбачив (усі здалека) і не привіз зі собою теплого одягу. Кілька днів ішли сильні зливи, а холод нагадував пізню осінь (+8 вночі, +12 вдень). Від урагану і дощів голодуючі зазнали шкоди більше, ніж на 10.000 гривень (були знищені шатра, комп’ютер, спальники і т. п). Тільки одна людина залишилася з діючим телефоном. Це змусило двох голодуючих жінок – О. Дідик з Коломиї і Л. Вербицьку з Тячева, Закарпатської обл. – піти на ніч у помешкання з високою оплатою, щоб висушитись. Правда, в Коломиї за короткий час було зібрано 3,500 гривень від 14-х підприємців на допомогу голодуючим і тим, хто їх доглядав, але цих грошей було замало.
Ви їздили до Києва тричі. Чим займалися?
Вдруге я поїхав до Києва напередодні Дня Незалежності України. Головним чином, займався збором грошей для потреб голодуючих і тих, котрі мусіли ними опікуватися. Під час голодування людина стає дуже ослабленою, тому той, хто не голодує, мусить опікуватися голодуючими, особливо, коли треба було підніматися по сходах. Цього разу я навчився, як правильно шукати підтримку людей, передусім, під час збору підписів. Здебільшого, сидять у кріслі, лагідним голосом та зв’язком очима запрошують перехожих до підписів. Я зрозумів, що коли нерухомо сидіти у кріслі з написом про русифікацію, мало хто зверне увагу. Тоді я почав ходити з написом, який тримав над своєю головою, далі від нашого місцезнаходження і одночасно втримував з перехожими очний зв'язок. Попри нас Хрещатиком щоденно проїжджало десятки тисяч легкових автомобілів та багато автобусів. Коли ми сиділи тільки за столиком з написом, тоді на нас ніхто не звертав уваги, а коли я почав ходити з написом у руках, кожен пасажир читав мій напис, водії давали мені знаки підтримки великим пальцем правої руки, і дуже часто автомобілі зупинялися біля нас, і люди, здебільш, з усією родиною, підходили, щоб підписатися і кинути свій даток у скриню.
Втретє я поїхав до Києва 13 вересня, де відбувся круглий стіл за участі учасників голодування, визначних громадян Києва та науковців у приміщенні УНІАНу. Участь в цій події взяло широке коло представників ЗМІ. Правда, я не надто задоволений цим круглим столом, бо, крім розмов, нічого конкретного не було зроблено. Крім того, я приєднався до голодуючих і ще три дні голодував.
Ви також взяли участь у зустрічі з Президентом України В. Януковичем. Розкажіть докладніше.
З огляду на моє американське громадянство, мені дали запрошення на виступ Президента з нагоди Дня Незалежності України у Палаці мистецтв «Україна». Протягом години, з великим трудом, він читав українською мовою про його успіхи в країні і в міжнародних відносинах. Про мовну суперечку навіть не заїкнувся, і для мене це було доказом, що наше голодування є успішним. Є англійська поговірка «Screaming silence», котра означає, що часто мовчанка є голоснішою, ніж найголосніший крик.
Так чи інакше, ми дали поштовх до удосконалення закону Ківалова, і хоч поправки до закону непогані, ми на тому не здаємося. Я впевнений, що витривалістю поборемо наших суперників. Ще з часів Сталіна, Хрущова і Брежнєва я зрозумів, що не важливо, що говорить «великий вождь», а найважливіше те, про що він не говорить, бо то його слабкі сторони. І я не помилився з приводу мовного закону, бо досі невідомо, чи Президент справді підписав його. Я ніколи не думав, що поправки підуть на нашу користь, але вважаю, що хоч це і успіх для голодуючих, але ще не перемога. Я переконаний, що без голодування Президент ніколи б не скликав громадську раду.
Під час розмови з доктором Драґаном був присутній один з найбільших активістів голодування, 51-річний коломиянин – Юрій Тимошенко. Пан Юрій, як і пан Мирослав, українець лише наполовину. На моє запитання, чому він приєднався до голодуючих, Юрій Тимошенко відповів: «Я народжений у Росії. Батько – росіянин, з котрим все життя спілкуюся російською мовою. Десять років навчався у російській школі і досі маю чимало шкільних друзів, з котрими спілкуюся російською. Але моя мати – українка, і все своє свідоме життя я прожив у Коломиї. Тому вважаю рідною і близькою моєму серцю всю українську землю, а материнською – українську мову. Тому я готовий боронити цю землю і її мову до загину. З огляду на це вирішив голодувати в Києві.
Мене страшно обурює безмежна нахабність російських провладних політиків, котрі виступають проти моєї рідної України. Українців в Росії не менше, ніж росіян в Україні, але все українське життя в Росії загнане в тісні рамки простої фольклорної української «шароварщини» російськомовних людей, котрі деколи можуть заспівати щось і українською. Українські бібліотеки в Росії або «випадково» згоряють, або часто їх закривають без причини. Українських шкіл нема. Українських патріотів знищують не тільки в Росії, але навіть в Україні як, наприклад, Ґонґадзе.
Варто зауважити, що в російській Думі жодного разу ніхто не промовив українського слова. Зате в нас, в Україні, все навпаки. Вся влада, всі земні надра, освіта, культура, ЗМІ давно в російських руках. Навіть в українській Коломиї, де російськомовних громадян практично не залишилося, дві третини газет і журналів на розкладках російськомовні. Тому ми, прості позапартійні люди, зраджені і покинуті політиками напризволяще, не зупиняємо своєї протестної акції проти ганебного мовного закону і будемо стояти до його скасування.