«Відчувати себе українцем –
це додавало щось до моєї
самоповаги і гідності»
Богдан Гаврилишин

Після відвідин України цього року привезла кілька книжкових подарунків від київського університетського видавництва «Пульсари».

Для мене дуже шановане видавництво – збирач та сіяч кращих зразків національної культури. Саме «Пульсари», їхній невеличкий колектив ентузіастів-професіоналів своєї справи на чолі з директором – Ларисою Копань – започаткували десять років тому серію «Українці у світовій цивілізації». В  українську культуру повертаються імена представників української культури минулого і наших сучасників – великих українців, що живуть та діють переважно за межами України. До таких належить автор книги «Залишаюсь українцем. Спогади» (К.: Пульсари, 2011. – 286 с.) Богдан Дмитрович Гаврилишин. Всеукраїнська презентація «Спогадів» відбулася в київському «Українському домі», а згодом – по всій Україні. Про неї та її всесвітньовідомого автора і хочу розповісти.
Богдан Гаврилишин – відомий вчений – економіст, професор, громадський діяч, меценат, гуманіст. Автор понад 100 статей та книг з економіки та менеджменту. Одна з них – «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє» перекладена та видана дев’ятьма мовами світу. Він є членом Римського клубу, що об’єднує світову інтелектуальну еліту, членом Світової Академії мистецтв та науки, Міжнародної академії менеджменту, доктор університету Женеви, почесний доктор п’яти університетів Канади та України, відомий міжнародний лектор, радник, модератор, голова міжнародних конференцій та семінарів у 70-и країнах світу. Майже 30 років присвятив Міжнародному інститутові менеджменту в Женеві, 20 з них був його директором.
Громадянин Канади, живе у Швейцарії та Україні.
Для України почав працювати з 1989 р. на громадських засадах. Він – радник кількох українських президентів, прем’єрів, спікерів Верховної Ради, засновник українського Міжнародного інституту менеджменту у Києві (МІМ – Київ, 1889), Благодійного фонду Богдана Гаврилишина (2009), голова Опікунської ради Пласту України. Залужений діяч науки і культури України (1992)
Його вважають моральним авторитетом України, і в цьому статусі він є членом ініціативної групи «Перше грудня».
Книгу «Залишаюсь українцем. Спогади» сам автор називає «звітом для сучасників та зверненням до української молоді». До тих, кому нині від 18 до 35 років і кому розбудовувати майбутню Україну.
Звернемося до його спогадів. Як хлопець із бідної селянської родини зумів стати інтелектуалом, особистістю світового рівня? Вченим, якого у 70-і роки назвали «Людиною ренесансу». Як досягти такого успіху? Як, будучи громадянином світу, залишатися українцем? Як вчитися, вдосконалюватися та діяти за Гаврилишиним?

 

Перші вчителі та уроки життя

Богдан Дмитрович Гаврилишин народився в 1926 р. у с Коропець, на Тернопільщині, в родині бідних селян. До школи пішов, коли ще не виповнилося 5 років, бо мабуть уже з колиски мав нестримне бажання вчитися. Сьогодні, коли йому за вісімдесят п’ять, переконаний: «Важливо вчитися у життя, а не тільки від учителів та книжок». Дотримувався цього з дитинства.
Вперше зрозумів ідею – «краще віддавати, ніж брати» – у школі. Якось на перерві дістав канапки з білим хлібом та шинкою, а коли однокласники голодними очима почали їх поїдати, він розділив їх на маленькі кусні і пороздавав їм. Блиск їхніх очей дав таке задоволення, яке намагався отримувати все життя – віддаючи.
Отже, один з перших його уроків: «Віддавати щось приносить більше задоволення, аніж споживати самому».
Перша участь у пластовому таборі в Карпатах раз і назавжди навчила командної дисципліни. Це тоді, коли злива застала гурт юних пластунів у горах, і їм довелося ночувати в холодній колибі без їжі, на мокрому сіні. З часів першого табору запам’ятав і все життя дотримувався правила: кожен день робити якесь добре діло, бути дисциплінованим, розвивати лідерські риси характеру.

	Лого Благодійного фонду Богдана Гаврилишина

Мав мету – вступ до університету. У Німеччині, в таборі для переселенців, потрібно було скласти екзамен за середню школу екстерном, маючи для підготовки лише три тижні. Оскільки в кімнаті, де жили 15 хлопців, не було умов для навчання, він з конспектами зачинявся в одній з кабінок загального туалету і там вчився. Екзамени склав на «відмінно».
У Канаді, працюючи лісорубом, англійську мову вивчив самотужки: щоденно 20 слів плюс паралельне навчання своїх же хлопців із бригади.
Від старшого брата Михайла засвоїв важливе моральне правило, якого дотримується теж усе життя: кожна людина наділена добрим і поганим. Але якщо ти бачиш в людині добро, це стимулює в ній усе добре, що в неї є.

Батько не повчав нотаціями. Вживав прислів’я: «Не святі горшки ліплять», «м’яко стелиш – добре спиш» (тобто, кожен сам творець своєї долі), «брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся» (тобто, говори правду). І все своє життя він не боїться говорити правду у вічі людям найвищих рангів та статусів: «Я не можу обманювати людей, намагаюся говорити лише правду, навіть якщо це буває боляче».
Унікальність особистості Богдана Гаврилишина: зі самого дитинства йому достатньо було одного уроку, щоб засвоїти на все життя. На відміну від пересічних людей, які найчастіше наступають на власні граблі.
Конкретних учителів, які вплинули на його життя – двоє. Це мудрий учитель релігії отець Дерда в гімназії м. Чортків (1941), який навчив не тільки запам’ятовувати, а й думати. Гаврилишин каже, що навчався в п’яти системах п’ятьма мовами, але цей був найліпшим учителем за все життя. І другий – професор філософії в університеті Торонто. Його фраза – «Саме ваш власний розсуд повинен вирішувати, що є добро, а що – зло, що є правда, а що неправда» – стала філософією життя Гаврилишина. Він усвідомив: право бути остаточним суддею належить йому самому, він має право мати свій власний код етики.
«У той коротенький момент я став вільною людиною», – пише автор. Недарма документальний фільм про нього (2012) має назву «Місія – свобода»
Меті, мрії підпорядкував все своє життя, відмовляючись від легких шляхів. Закінчивши університет у Торонто, отримавши спеціальність інженера-механіка, свідомо відмовився від посад, що давали негайну життєву вигоду. Ще до цього відмовився від спадкоємства далеких родичів і не став фермером у тій же Канаді. Шлях до університету проліг через працю лісоруба, громадську роботу в профспілці. А далі – ступінь магістра, 6 років праці на посадах інженера та менеджера, потім уже в Женеві – ступінь доктора економіки, і майже фантастичний зліт кар’єри.

Серед світової еліти: як впливати та змінювати світ

Отримавши запрошення (1960) від директора Міжнародного Інституту Менеджменту (МІМ – Женева), де нещодавно сам був студентом, почав викладати курси «Економічний розвиток», «Управління державами», «Світове бізнесове середовище» та ін.
Вчив за своєю особливою методикою. Тому 1200 щорічних слухачів курсів МІМy, що приїздили з різних країн, розносили славу про свого особливого Учителя. А він, зокрема, навчався у них. Він вимагав від них роботи з описом історії, сучасного стану та перспектив розвитку економіки рідної країни. Знову урок: багато можна навчитися не в бібліотеках, а від людей, від студентів. Як уже згадувалося, цьому інститутові він присвятив 30 років життя.
Щороку – знайомство ще десь з двома тисячами людей, які зустрічалися під час поїздок в інші країни світу, куди його запрошували керівники країн та президенти міжнародних бізнесових компаній, як консультанта, радника, лектора та модератора семінарів та конференцій.

 

Богдан Гаврилишин біля хати, в якій народився. Село Коропець, Тернопільщина, 1989 р.	На конференції «Україна і Європейський Союз», 1996 р.

 

Відкриття Києво-Могилянської академії. Зліва-направо – Б. Гаврилишин, В. Брюховецький, Л. Кравчук. Київ, 1992 р.	Американсько-Український дорадчий комітет. Зліва направо – Б. Гаврилишин, О. Мороз, М. Василик, З. Бжезінський, Г. Кісінджер. Київ, 1994 р.

 

Засновники МІМ – Київ: Б. Гаврилишин, Б. Патон, І. Лукінов	З Олесем Гончарем. Київ, 1989 р.

 

Діалог  з Іваном Дзюбою. Київ, 1989 р	Б. Гаврилишин на зустрічі з читачами. Харків, театр «Арабески». Березень, 2012 р.

 

Богдан Дмитрович і Леоніда Петрівна Гаврилишин з онуками. Віляр, Швейцарія. Різдво 1998 р.

Ось один наведений ним у «Спогадах» приклад. Австралія – це одна з країн, – вважає автор, – на розвиток економіки якої він мав вплив своїми порадами. Одного разу його запросили керувати двома подіями, що одночасно відбувалися в різних містах цієї країни – Сіднеї (конференція для менеджерів вищої ланки з питання перспектив розвитку Австралії) та Канберрі (тижневий семінар для урядовців). В Сіднеї він відкриває конференцію, відповідає на запитання, передає справу в руки кількох підготовлених ним людей, а сам мчить в аеропорт і летить в Канберрі. Там прочитав три свої лекції і полетів назад до Сіднею. Перевірив там ситуацію, прочитав кілька лекцій і повернувся назад до Канберрі: побував на завершальній церемонії і повернувся назад до Сіднею. Ці перельоти виглядали, як цирковий трюк, але господарі обох груп були задоволені. Ще б пак: насиченість, фізична витривалість, феєрверк інтелектуальної енергії, конкретні поради...
У ті буремні в його біографії 70-і роки став Гаврилишин «хрещеним батьком» відомого нині щорічного «Світового економічного форуму» (СЕФ) в Давосі, Швейцарія. Перший його симпозіум (1971) був своєрідною формою святкування 25-річного ювілею МІМ – Женева, на якому він головував. І, як відомо, до цього часу СЕФ відбувається за участю уже 2500 осіб з числа голів корпорацій, президентів та прем’єрів багатьох країн світу.
Один із розділів книги – «Думати глобально, діяти локально» – містить надзвичайно влучні характеристики національних особливостей багатьох країн, де побував Богдан Дмитрович.
З особливою теплотою пише про ті, яким, як йому здається, надав відчутну допомогу: Індію, Аргентину, Австралію, Канаду та ін.
Для мене особливо захоплюючим було співпадіння вражень про Швейцарію – країну, що йде своїм шляхом, яка чи не єдина в світі, що дотримується прямої демократії. І коли в Європі йшла дискусія про об’єднання в ЄС, саме Гаврилишин висловився: «Це європейська спільнота має приєднатися до Швейцарії, а не навпаки». А якби Швейцарія приєдналася до ЄС, «то мусіла б зректися своєї прямої демократії – унікальної політичної системи, яка була ключовою причиною, чому ця країна могла об’єднати людей з різними мовами, релігіями, культурами й добре функціонувати економічно». І приводить конкретний приклад практичного функціонування цієї демократії.
Коли він попросився на перший візит до президента Швейцарської Конфедерації Тшуді, його при вході зустрів лише один охоронець, подивився на лист, що підтверджував зустріч, і попросив піднятися на 3-й поверх. Постукавши у двері офісу президента, зайшов і мав 45 хвилин дружньої бесіди… «Я був приголомшений, – пише автор. – Хіба можна уявити візит до президента будь-якої країни без жодних перевірок та протоколів? Я зрозумів, як керують країною, якими людьми є сім федеральних радників( в інших країнах їх назвали б міністрами), один з яких виконував протягом ОДНОГО року функції президента країни. Всі вони мали досить обмежені повноваження у прийнятті рішень, працювали колегіально, в консенсусі, зазвичай, належали до 4-х різних партій, мали скромні зарплати, приїжджали на роботу на малих «фольксвагенах» чи на велосипедах».
Сподобалася йому і прогресивна, надто соціалістична Швеція, яка здалася йому державою загального добробуту, реальної демократії, ефективної економіки, де багато заможних людей і немає бідних.
У 70-і роки став одним з найактивніших членів Римського клубу, який об’єднує видатних вчених світу, які зацікавлені долею людства, інформують людей про проблеми, що на них чекають та спроможні щось зробити, щоб поліпшити їхню долю. У 1980 році Богдан Гаврилишин готує звіт клубу, який вийшов друком під назвою: «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє». З доповненнями вона витримала три видання в Україні, не втративши актуальності і сьогодні.

Повернення в Україну

Глибокий знавець законів економічного розвитку – Богдан Гаврилишин – у згаданій книзі «До ефективних суспільств...» передбачає розпад СРСР та отримання Україною незалежності.
Тому, відчуваючи невдовзі політичні зміни у світі, в 1986 році з власної ініціативи виходить на пенсію з посади директора Міжнародного інституту менеджменту в Женеві і... чекає. У 1988 р. отримує запрошення від товариства культурних зв’язків з українцями поза межами України («Україна») – відвідати з дружиною Батьківщину. Ця поїздка стала стартом нового етапу в його житті – безпосередньої праці для України. З того часу і по сьогодні всі свої сили, знання, досвід, особисті зв’язки з впливовими людьми світу та фінансові ресурси, які він вміє «вибивати» завдяки своєму безмежному авторитетові, присвячує на благо України.
Це він ініціював і організовував у 1989 р Міжнародний Інститут Менеджменту у Києві (МІМ – Київ), – своєрідний інститут підвищення кваліфікації для сучасних управлінців та бізнесменів, який успішно працює донині. Десять років Богдан Дмитрович був головою наглядової ради цього МІМ.
Це він запропонував відомому філантропу Джорджеві Соросу відкрити в Україні благодійний Міжнародний фонд «Відродження», мільйонними фондами якого скористалися сотні установ та організацій країни. Він всіляко сприяв його створенню (1990).
У цьому ж році з його ініціативи створюють у Києві Міжнародний центр перспективних досліджень, для аналізу та пропозицій уряду та адміністрації. Протягом 20 років був головою Наглядової ради і цього інституту.
Важко переоцінити допомогу Україні на перших порах її державотворення як незалежної держави Консультативно-дорадчої ради (1991 – 1998), яку він створив при Верховній Раді, запросивши до її складу своїх «знайомих» – видатних політиків, колишніх прем’єрів та вчених з багатьох країн. Серед них, наприклад, всесвітньовідомі імена Збігнева Бжезінського, Романо Проді, Рікардо Дієз – Гохлайтнера, Джорджа Сороса. Вони надавали консультації при написанні законів, Конституції України та виступали у світі від її імені. Паралельно діяв і Американсько-Український дорадчий комітет, створений з ініціативи Збігнева Бжезінського, до складу якого входив і Б. Гаврилишин з боку України, звичайно.
Всі вікопомні події в Україні, скажімо, підготовка та проголошення Декларації державного суверенітету, голодування студентів на граніті, проголошення Акту незалежності України, проведення всеукраїнського референдуму – відбувалися за його присутності або участі. Часто одразу з аеропорту Бориспіль їхав до Верховної Ради, або офісу Народного руху... До слова, коли він палко описав Д. Соросу події голодування студентів в 1990 р., і що парламент прийняв їхні вимоги, і що не відбулося жодних насильств, то Д. Сорос додав ще кілька мільйонів доларів для сприяння розвитку демократії в Україні. На ці кошти протягом 4 років паралельно з «Відродженням» було створено та втілено ще близько 40 проектів.
Значною, але часом гіркою сторінкою через безрезультатність зусиль, була його праця як радника, консультанта українських президентів, прем’єрів, спікерів.
Коли першим президентом України став Леонід Кравчук, він запросив Богдана Дмитровича бути його радником. На той час вони були добре знайомими, знаходили спільну мову. Саме Леоніда Кравчука серед його трьох наступників у ролі президентів він вважає єдиним державним мужем, яким він, на його думку, і залишається. Його недолік, вважає автор, – незнання економіки, чому й залишив країну в жалюгідному економічному стані.
Відносини з новим президентом Леонідом Кучмою не були офіційними. Проте, протягом кількох приватних зустрічей намагався дати поради, корегував план економічних реформ, пробував допомогти Сергієві Тігіпку, що на той час (1994) був віце-прем’єром з економічних питань і відповідальним за реформи. Не допомогло: реформу провалили. На початку 2-го терміну президентства Леоніда Кучми на приватному рівні завжди міг прийти на зустріч, потелефонувати та дати поради, не підбираючи слів, про що свідчать наведені в «Спогадах» приклади. Але жодні з них, зокрема, «почистити свою стайню» не були виконані. Все навпаки. І коли згодом Гаврилишина зарахували нештатним радником прем’єра Віктора Януковича, то дуже скоро його звільнили. Таку команду дав Леонід Кучма. А це означало, що так забажав голова його адміністрації – Віктор Медведчук.
Плідним був один рік співпраці у ролі радника прем’єра Віктора Ющенка. Він запросто міг з’явитися в його кабінеті, міг спостерігати і свідчити, як злагоджено працював тоді прем’єр з віце-прем’єром Юлією Тимошенко, яка проявляла рішучість, оперативність, енергійність. Але коли Ющенко обійняв посаду президента, він став абсолютно недоступним навіть для нього – радника. Цей доступ перекрила, за словами автора, «банда чотирьох», тобто, тодішніх керівників його адміністрації. Всі спроби радника домовитися про зустрічі провалювалися. (А тепер згадаймо про зустріч автора зі швейцарським президентом). Сам Ющенко спробував кілька разів цинічно використати авторитет Гаврилишина для свого власного піару перед телекамерами. Залишився у радника тільки смуток та розчарування. Як і у всього народу.
Така українська «демократія»: десятки, може, сотні керівників держав чи бізнесових компаній світу докладали великих зусиль та коштів, щоб отримати поради професіонала найвищого класу, а наші «гетьмани» задарма не скористалися ними.
Детально зупинилася на цих останніх фактах діяльності автора мемуарів, щоб аргументувати ще один, а саме політичний урок від толерантного Богдана Гаврилишина:
«Більшість людей у Парламенті, в Кабінеті міністрів, у головних державних інституціях, включно з президентом, головою парламенту та прем’єр-міністром не здатні пройти крізь необхідні реформи до процвітання демократії і приєднання до ЄС... Вони на свої поважних посадах діяли більше у власних інтересах, ніж на користь суспільства». Додамо від себе: через 2 роки з часу написання цих слів можна додати: «злочинно діють у власних інтересах».
Враховуючи цей урок, він покладається нині на молодь. Для цього і заснував свій фонд, місія якого – допомогти перспективній молоді. Він вважає, що молодь мусить починати не з верхів, а з роботи в місцевих органах влади та самоврядування і поступово підніматися догори. Рухатися мають невеликими групами (командами), які будуть задавати тон у владних верхівках. Саме з низів, з народу, з молоді повинні визрівати лідери та учасники державотворення. Вірить в ефективність командних програм, а не програми окремих лідерів. Вважає за краще – змінити нашу країну еволюційним шляхом, а не революцією, бо революціонери, зазвичай, погані управлінці.
Його характеристика сучасного світу: «Існуюча світова капіталістична система наближається до кінця свого життєвого циклу». «Теперішня світова економічна система є тотально збанкрутована. Цей спотворений капіталізм – жахлива система, в якій людина не має жодної вартості» ... «У кризовому стані перебуває демократія, в якій, так чи інакше, гроші відіграють ключову роль»... «Глобалізація – це виклик і для окремих людей, і для окремих країн, бо треба думати, як зберегти свою індивідуальну і колективну національну ідентичність»... «Сьогодні людство потребує іншої життєвої філософії й іншого ладу. Потрібні нові ідеологи та архітектори нової суспільної формації». Такої, за його думкою, де б пануючою була соціальна справедливість, а не гроші. І де б переважали духовні цінності над матеріальними.
Ці нові обличчя нових «архітекторів» мусять змінити і нашу країну. Вірить, що доживе ще до початку цих змін.
Саме тому допомагає зараз крайовому Пласту: ресурсами, авторитетом, та власною участю. Будучи членом Пласту з 1940 р., є зараз Головою Опікунської ради Пласту України. Ця організація, девізом якої є «Бог та Україна», виховує високоморальних людей. Він – один з доповідачів від України на Міжнародній конференції у Львові 25 серпня ц. р., присвяченій 100-річчю Пласту.
Саме тому став членом ініціативної групи «Перше грудня», яка пропонує пріоритет духовних цінностей над матеріальними і має на меті переорієнтувати все суспільство.

Як залишатися українцем

Почнемо з елементарного. Ні разу за всі роки перебування в Україні він не вжив жодного російського слова і не підтримав розмови російською. Навіть – у Криму.
Коли приїхав у Донецьк і поселявся в готелі олігарха Рината Ахметова, службовцям приймальні, що заговорили з ним російською, сказав: «Пробачте, але я живу в Україні». Прислухалися і перейшли на українську.
Коли зайшов до кабінету президента української Академії наук (1988) Бориса Патона, той привітав його в присутності всіх членів президії Академії: «Богдане Дмитровичу, я чув, що ви дуже любите Україну». На що він відповів: «Я люблю весь світ, але особливо Україну, бо це – моя Батьківщина». А перед цим візитом категорично відмовився йти на зустріч з перекладом російською мовою англомовного тексту своїх пропозицій щодо створення МІМ – Київ. Примусив перекласти українською.
Коли після його лекції (1989) для слухачів Державного інституту планування йому хотіли подарувати книги, видані інститутом російською мовою, він ввічливо відмовив: «Мені важко читати російською. Як тільки інститут надрукує їх українською, з радістю прийму як дарунок». Також відмовився він і від російськомовної книги про історію Державного університету ім. Тараса Шевченка: «Як тільки надрукуєте українською, будь ласка, пришліть мені примірник». І вручив візитівку.
Коли новопризначений прем’єр Анатолій Кінах запропонував Богданові Дмитровичу стати його радником, він поставив умову: в час публічних виступів розмовляти лише українською мовою. А. Кінах умову прийняв.
Але не тільки ці епізоди говорять про його українськість. Важливо зберегти вірність своєму корінню – продовжити їх в нащадках. Разом з дружиною Леонідою Петрівною, з якою прожили разом уже понад 60 років, виховали українцями – патріотами трьох дітей: сина Леся та доньок Тіну та Тусю. До слова, для всіх молодих батьків їхня педагогіка надзвичайно повчальна. Батько часто брав дітей у відрядження, щоб пізнавали світ та долучалися до справи батьків, жили спільними інтересами. «Я, зокрема, глибше пізнавав країни, які вже знав, дивлячись на них очима своїх дітей. Так створювалися нові стосунки з моїми дітьми, коли вони навчалися від мене, а я – від них». І коли в час поїздки в Індію тинейджер Тіна захотіла «усиновити» індійського хлопчика (надавати йому фінансову допомогу в навчанні), сказавши: «Ти хочеш вплинути на життя всього людства, а я – на життя лише однієї маленької людини», то батько, – радник сильних світу цього, – зробив висновок для себе. З того часу намагався не відмовляти окремим людям в їхніх проханнях чи бажанні з ним зустрітися, чи відповісти на лист. Іншим разом батько довго вів переговори з доньками, віком 19 та 21 рік, з приводу їхнього дозволу відвідати Чилі, бо вони негативно ставилися до Піночета. Лиш переконавши їх в необхідності поїздки, прийняв запрошення. Він прагнув їхнього розуміння, бо не хотів втратити повагу до себе. Отаке взаємовиховання замість скарг на вічну проблему батьків і дітей.
Отже, син Лесь з дружиною та двома дітьми давно живе та працює в Україні, маючи власне помешкання під Києвом. Обидві доньки заміжні за українцями. Молодша Туся Шморгун – разом з чоловіком Джоном – 6 років жили в Києві, мають тут багато друзів. Усі родини лобіюють українські справи та працюють з певними проектами для України. Семеро онуків теж виховані українцями.
Саме в Києві діти та онуки організували святкування 70-ти ,75-ти та 80-тиріччя Богдана Дмитровича та 60-річчя подружжя Богдана та Леоніди Гаврилишин. А зарубіжні гості приїздили на відзначення цих подій сюди, в Україну. На святкуванні 80-тирічного ювілею посол Канади сказав: «Богдан належить Канаді,бо він – громадянин Канади». Посол Індії: «Богдан так багато зробив для Індії і так її любить, що ми вважаємо, він належить Індії». Посол Швейцарії: «Але Богдан живе у нас набагато довше, ніж у будь-якій іншій країні. Тому він належить Швейцарії». Посол України в Берні завершив дискусію: «Богдан Дмитрович – українець, і тому він належить Україні!» А Блаженніший Любомир Гузар згадав, як деякі українці-іммігранти намагалися вдавати зі себе канадійців, бразильців чи американців, приховуючи своє походження, то «Богдан Дмитрович завжди і всюди залишався і залишається українцем, і ми за це повинні бути йому надзвичайно вдячними».
Сам же Богдан Дмитрович вибрав епіграфом до книги «Залишаюсь українцем» свої власні слова: «Світ великий, а Україна в нім одна».
Урок усього життя: можна жити в будь-якій країні, але залишатися українцем, патріотом і служити своїй Батьківщині. Він приніс Україні сучасні знання про світ та вміння їх використовувати в конкретних справах. Показав, як це можна здійснювати без лозунгів, без зайвих слів, без зайвого пафосу. Лише ділом. Лише моральним авторитетом.
А формула мистецтва життя від Богдана Гаврилишина теж проста: «Пошук гармонії, уникнення конфліктів – внутрішніх та з іншими».
***
Дуже хотілось би, щоб уроки життя вельмишановного Богдана Дмитровича засвоїли діти та онуки – мої, моїх друзів, моїх читачів, всіх українців планети. А також ми всі – батьки, дідусі та бабусі. Бо вчитися та діяти ніколи не пізно. Нехай книга «Залишаюсь українцем» стане настільною для нас усіх. Вона на це заслуговує.
Її можна придбати в офісі Б. Гаврилишина
[email protected]
Тел. 38-044-253-88-49

Фото з Інтернет-видань та книги «Залишаюсь українцем»