«Ніщо так не загартовує характер воїна, як виклик взаємодії з нестерпними людьми, наділеними повнотою влади».
Карлос Кастанеда, «Вогонь зсередини»

Україна святкує 21 рік Незалежності: результати тих років… (як би то так чемно сказати?)… наразі не дуже обнадійливі. Принаймні, на перший погляд. Однак якщо придивитися пильніше, можна відкрити неабиякі можливості для розвитку.

Отже, що ми маємо?
Насамперед – розділену за мовною ознакою країну, південні та східні області одна за одною проголошують «регіональною мовою» мову сусідньої держави. До того, щоб Росія почала видавати мешканцям цих областей російські паспорти, лишилося зовсім небагато. Тим не менш, самі ці мешканці, схоже, вважають, що бути громадянином РФ і жити в російській провінції – це просто надзвичайно круто. Що ж, в них попереду ще багато відкриттів, щоправда, не завше приємних… Власну ідентичність розвинути ще не встигли, а «приліпитися» до чужої, розвиненої, просто руки чешуться. Не вони перші, і не вони останні. Он Придністров’я вже думає, куди б то втекти з палких російських обіймів, а нові «клієнти на порозумнішання» вже в чергу шикуються…
Далі – ще цікавіше.

Он профспілки податки порахували – виявилося, що американські мільйонери в порівнянні з українськими олігархами – просто завалені податками.
"Бідні громадяни в нашій країні сплачують в 50 разів більше податків, ніж багаті громадяни (у розрахунку на гривню доходу). Це є свідченням того, що в Україні існує дискримінація щодо людини праці. Розрив між доходами багатих та бідних громадян, за даними різних експертів, сягнув до 40 разів, що становить загрозу національній безпеці держави та соціальній стабільності", - заявив заступник голови Федерації профспілок України Сергій Кондрюк
Сказав він правильно, але – вже традиційно – ніхто з «власть імущих» його не слухає. Революції – це десь там, в паралельній реальності, тому жодної небезпеки українська влада не відчуває. Певно, вважає, що збільшені не так давно зарплати працівникам силових структур можуть від чогось врятувати. Власне, така позиція теж передбачає отримання нових цікавих знань…
Далі – виявилося, що далеко не всі громадяни незалежної держави можуть витримати стан речей, описаний у попередніх абзацах.
За даними Міжнародної організації з міграції, кількість емігрантів з України досягла 6 мільйонів осіб, або ж сьомої частини всього нинішнього населення колишньої радянської республіки. Половина українських емігрантів - молодь у віці до 35 років. Половина тієї молоді, яка ще залишилася, теж частенько думає про те, щоб виїхати з Батьківщини десь подалі. Таким чином влада з успіхом рубає гілку, на якій сидить, однак абсолютно цього не усвідомлює. Навіть більше: директор (а тепер вже екс-директор) Державної служби зайнятості України Володимир Галицький якось був заявив, що країни Європейського союзу ведуть цілеспрямовану політику на вимивання трудового потенціалу з України. Це той самий Галицький, донька якого на блакитному Bentley біля легендарного казино в Монте-Карло протаранила аж чотири наддорогих авто. Цікаво, які-такі підступні дії ЄС змусили цей «трудовий потенціал» вимитися з України аж в Монако…
От так 21 рік Незалежності скромно вклався в кілька коротких абзаців. До них хіба ще можна додати незабутні слова класика:
«Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають…»
Одно слово, свято виходить дуже неоднозначне. Що цікаво – влада не дуже рветься його святкувати. Мабуть, побоюється образити святковим дійством ніжні почуття вельможного східного сусіда. Жодної демонстрації військової могутності не буде, сама тільки музика.
У Міністерстві оборони України наперед повідомили, що в День Незалежності в різних місцях столиці України виступлять оркестри Збройних сил.
"З нагоди святкування Дня державного прапора та 21-ї річниці незалежності України військові музиканти оркестрів ВСУ подарують киянам та гостям столиці свято духової музики на відкритих майданчиках міста Києва", - повідомляє прес-служба оборонного відомства.
Що ж, країну майже вже «продули», тепер лишилося тільки на трубі зіграти на радощах…
"У репертуарі, підготованому для виступів - попурі з українських національних мелодій, аранжування національних естрадних пісень, військові та козацькі марші, композиції з пісень часів Великої Вітчизняної війни та шоу-дефіле", - розповіли в прес-службі Міноборони.

От цікаво буде на те «шоу-дефіле» подивитися. Минулого року 24 серпня Києвом дефілювала міліція. Кого випустять цього разу?
Ще один цікавий момент: і не бояться ж крутити пісні «часів Великої Вітчизняної війни». А раптом хто зрозуміє «вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» як керівництво до дії? Чи вже аж так звикли до загальнонаціональної пасивності?
Тим не менш, навіть у такій кепськуватій ситуації можна знайти масу позитиву. Значну частину іспиту на зрілість ми провалили, але чим добрий цей іспит у випадку країни – тим, що, на відміну від окремої людини, країна цей іспит здати мусить – рано чи пізно.
Отже, в чому позитив нашої ситуації?
Його легко відшукати тим, хто знайомий з творчістю американського етнографа Карлоса Кастанеди. Ні-ні, ми не будемо зараз говорити про кактуси і про шаманство. У творах цього видатного психолога є набагато приземленіші речі. Наприклад – стратегія боротьби з так званими дрібними тиранами.
Останні – це такі собі мучителі, які можуть як мінімум рознервувати, як максимум – довести до смерті «справжнього воїна».
Кастанеда стверджує, що якщо ви «нарвалися» саме на таку людину – повинні тішитися, адже саме ця зустріч дозволить вам навчитися тримати себе в руках навіть при зустрічі з тими речами, яких людині ніколи не збагнути.
Зокрема, зустріч з дрібними тиранами дозволяє людині позбавитися від надмірного почуття власної величності (навряд чи це підмітив Кастанеда, але йдеться, швидше за все, про той момент, коли величність переходить в пихатість). Надмірне почуття власної величності змушує людину весь час відчувати себе ображеною на когось – і шукати того, хто б її образив.
У випадку з українською нацією маємо саме це: ми постійно на когось ображені. Замість того, щоб розвивати власну ідентичність, користуватися власним розумом (за влучним висловом Олександра Фільца) і творити речі, якими б захоплювався весь світ, ми постійно шукаємо собі ворогів, на яких можна було б ображатися. Як не поляки, то росіяни, як не росіяни – то татари, то ще хтось. Ми витрачаємо на цей пошук всі сили – і моральні, і інтелектуальні, тож цілком зрозуміло, що врешті-решт такі активні дії просто зобов’язані увінчатися успіхом.
Нам весь час хтось заважає жити – втім, чинний глава держави цю думку сформулював влучніше… Вам досі ще дивно, що саме ця людина опинилася біля керма держави?
Своєю персоною він значно полегшує пошук ворогів для тієї частини громадян, котрі вважають себе патріотами. І жили б, але ж от біда – Президент не дозволяє… Ну як можна користуватися розумом в країні з таким президентом?!
І все це – з постійним огляданням на сусіда і страшним острахом сказати чи зробити щось, що могло б тебе виділити з сірої маси. Сумно, але національну ідею, котрою наразі керуються українці, можна охарактеризувати одним реченням: «А що люди скажуть?»
Так, Україна дала світові не одного генія, але більшість з них відкрили свій талант не на Батьківщині, а в еміграції. І є в мене нехороша підозра, що в рідних краях навряд чи й половина цих геніїв змогла б розкрити свій талант. І зовсім не через те, що не було грошей чи умов – а через те, що найближчі сусіди заклювали б…
З таким гіпертрофованим почуттям власної величності у більшості громадян країна просто змушена була наштовхнутися на дрібного тирана загальнонаціонального масштабу.
Саме такі особистості – принаймні, на думку Кастанеди – дають можливість людям вивільнитися від підгнилої частини почуття власної величності та активізувати здорову частину почуття власної гідності. І найкраще для цієї мети може підійти дрібний тиран з необмеженими повноваженнями. Власне, можемо вважати, що з чим-чим, а з цим Україні пощастило…

	ДАВАЙ, ДО ПОБАЧЕННЯ Дітям хату треба

Отже, дон Хуан у творах Кастанеди розповідає цікаву історію. Коли він був молодим, випадково потрапив на роботу до тирана, котрий не платив грошей, тяжко бив і постійно знущався над робітником. (Для України, на жаль, поширена картина). Однак герою вдалося вирватися, пройти «курс молодого бійця» під керівництвом духовного вчителя, котрий і переконав героя влаштуватися ще раз на стару роботу – аби врешті-решт дати раду зі своїм дрібним тираном.
Стратегія була цікавою, хоч і простою. Перший крок – потрібно було віднайти в собі рішучість взятися за цю справу, а разом з тим – опанувати самоконтроль та самодисципліну. Другий крок – не сприймати себе надто серйозно, не брати близько до серця всі завдані тираном образи.
Потрібно було знайти слабкі місця тирана, визначити, чого він боїться. Самоконтроль і самодисципліна дозволяють виконати будь-які, навіть найбезглуздіші примхи тирана, без особливих втрат для власної психіки та відчуття безмежної образи від того, що хтось над тобою знущається. Замість роздумів над власною тяжкою долею варто було скласти «карту» сильних і слабких місць тирана. Далі – терпіння і ще раз терпіння. Герой Кастанеди систематично доводив до сказу свого тирана, і намагався знайти прихисток у людей, котрі були вищими за рангом, ніж згаданий тиран. І тоді, коли тиран буквально сходить з розуму від люті – він обов’язково зробить помилку, і його слабкі сторони його й похоронять.
Отже, самоконтроль, дисципліна і терпіння. Якщо воїн того не витримує, то він або виправляє свої помилки, або приєднується до полку дрібних тиранів. Принаймні, так казав Кастанеда. Доволі цікавий рецепт виходу з ситуації в нього вийшов.
Загалом, українцям наразі не так вже й важко буде ним скористатися – вони якщо й не знають достеменно, то здогадуються, чого боїться ціла партія дрібних тиранів.
Перше – це сміх. Яйця, вінки, Тигрюля і решта кошачих.
Друге – це втрата своїх заощаджень за кордоном. Таким чином керівництво західних країн – це, в нашому випадку, «люди, вищі за рангом» від нашого головного тирана і його партії.
Залишилися тільки дисципліна, самоконтроль і витримка – і рано чи пізно цей дрібний тиран впаде під вагою своїх помилок.
Ну і найважче в цій вправі – позбавитися від підгнилої частини почуття власної величності, котра так і тягне всю країну на пошуки ворога… Ну хоч дрібненького. Але такого, щоб можна було витрачати на нього весь час і натхнення.
Тож привітаймо Україну з «другим повноліттям» і побажаймо їй відівчитися від цієї кепської звички, а натомість розвинути здорове почуття власної гідності. А вже тоді можна буде витрачати час і натхнення на власний розвиток – а не на пошук ворогів.