У цивільній авіації США працює небагато українців. Серед них – уродженець Коломиї – Андрій Юрійович Воєцький. Він народився 12 березня 1976 року в нашому місті, навчався в Коломийській загальноосвітній школі № 8. У 16 років опинився у США. Там навчався в школах м. Сан-Дієго та м. Клівленда, у 1998 році закінчив авіафакультет Університету в м. Колумбус, штат Огайо. Відтоді його службовий і професійний шлях пов’язаний з літаками й небом. А недавно пан Андрій зі своєю сім’єю приїхав у гості додому, до батьків, до рідної Коломиї. Сьогодні – він гість нашого часопису.

Пане Андрію, пригадуєте той час, коли Ви приїхали до Америки? Чи не було важко?
У мене не було часу на смуток. Я приїхав у липні 1992 року, а у вересні треба було йти до школи. Одразу ж зауважу, що американський спосіб навчання суттєво відрізнявся від українського. Зокрема, в Україні в середній школі учнів завантажують і тиснуть з них усі соки, а після цього у вишах іде розслаблення. У США – навпаки. Там у середніх школах є спеціальні люди, які вами опікуються. Це такі собі порадники, які на основі співбесід, тестів визначають, до чого в подальшому ви можете найбільше надаватися. Вони визначають ваші здібності і радять обрати той чи інший фах.
Отже, Вам теж радили?
Так. Очевидно, взяли до уваги мій нахил до точних наук і любов до подорожей…
А як приятелювали з англійською?
У школі в Сан-Дієго я був відмінником з англійської мови серед новоприбулих школярів з емігрантських сімей. У Клівленді мене помилково зарахували до школи, в якій навчалися американці. Правда, через два місяці педагоги з’ясували, що й до чого та запропонували перейти до школи, де навчалися учні з емігрантських сімей. Однак ми з однією нашою дівчиною-краянкою запротестували. Нам призначили додаткові тести, які ми успішно склали, і в такий спосіб залишилися в школі, де навчалися американці, для яких англійська мова була рідною.
Навчаючись у школі, я склав два тести в університет. Ну а там навчання значно важче. І, звичайно ж, платне. Крім теоретичних занять, я щодня ходив ще на летовище і займався практично. Освоював з інструкторами літак.
До слова сказати, близько 40% моїх однокурсників так авіафакультет і не закінчили.
Там навчалися й українці?
Ні, на тому курсі я був один українець, хоч в університеті був український студентський клуб. Він, правда, складався з українців, які вже народилися в Америці.

І як називався Ваш перший літак?
В університетські роки я з інструкторами навчався на двомісному літаку CESNA-152 і на чотиримісному CESNA-172.
А як відбувся перший політ?
Перший політ був з інструктором. Ти сидиш за штурвалом і виконуєш три злети і три посадки. Якщо все гаразд, то інструктор каже, що ти готовий виконати соло, тобто, летіти без нього. Отже, на згаданому літаку CESNA-152 я набрав висоту до 3 км і з швидкістю 160-180 км/год. здійснив свій перший самостійний політ. При цьому адреналін наскільки зашкалював, що не відчував ефекту. Була й тривога, бо ж на такому легкому літаку ми летіли з інструктором удвох, а це більша вага. А тут я – сам, і літак поводиться трохи не так…
Отже, в 1995 році Ви стали літуном Американської авіації?
Лише почав ним ставати… Річ у тім, що в американській цивільній авіації є багаторівнева система. Спочатку ти літаєш на легких маломісних літаках, потім здобуваєш нову категорію і отримуєш право літати на більших літаках і т. д. Це треба було б довго пояснювати, але кожен новий рівень – це нові тести і нові випробування. Береться до уваги кількість злетів і посадок, кількість годин і відстаней, які ти налітав і т. д. При влаштуванні до нової авіакомпанії ти знову проходиш тести, співбесіди з психологом тощо.
І скільки рівнів Вам вдалося здобути?
Сім. При цьому я отримав право – бути інструктором – і навчав студентів авіафакультету, тобто, вже сам навчав таких, яким колись був і я. Це давало мені й досвід, і години польотів, і більшу платню.
А літуни в США заробляють добре?
Люди мого фаху є в першій п’ятірці найбільш оплачуваних американських професій. Хоча є в нас, літунів, така не дуже радісна особливість. При переході на роботу з однієї авіакомпанії до іншої авіакомпанії до уваги не беруться ані твої попередні заслуги, ані досвід. Тебе ніби карають за такий самовільний перехід, і ти мусиш наново складати нові, складні, тести, проходити співбесіди з психологами.
Спочатку, пане Андрію, Ви працювали…
У регіональній авіакомпанії Comair у м. Цінціннаті, штат Огайо. Вона мала 130 літаків і здійснювала авіаперельоти всередині США і між США й Канадою. Я літав спочатку першим офіцером, а відтак – капітаном, тобто, командиром літака. Це пасажирський літак бразильського виробництва, і тому ми його поміж собою так і називали – «Бразилія». Спочатку я літав на 32-місному літаку цієї марки. А потім – на 50-місному, на 70-місному літаку GRJ канадського виробництва. У тій авіакомпанії я відпрацював вісім років.
І, звичайно ж, мріяли працювати на міжнародних авіалініях?
Про це мріє більшість пілотів… Наприклад, якщо ви відлітали капітаном упродовж 12 років на регіональних авіалініях, то заробите на рік до 120 тисяч доларів, а якщо на міжнародних – до 220 тисяч доларів. Отже, всі про це мріють.
У 2008 році я досяг мети, і мене прийняли до авіакомпанії Continental з осідком у м. Х’юстон, штат Тексес, або, як кажуть в Україні, Техас. Там я літав першим офіцером на чотирьох моделях «Боїнгів», які перевозили пасажирів на Європейський і Американський континенти. Однак, у 2009 році я став безробітним, бо авіакомпанія з 5000 літунів скоротила 147, і мене зокрема. Був непростий період мого життя, я просидів два з половиною роки без роботи, хоча мені частково платили. Я шукав роботу. Мав співбесіду навіть в українському «Аеросвіті».
Тепер Ви працюєте в авіакомпанії United Аir Lines…
Так, мені це вигідно, бо база цієї авіакомпанії є в м. Клівленді, де я мешкаю. Я літаю на «Боїнгу-737» п’ятьох моделей. Він бере на борт від 120 до 190 пасажирів і здійснює рейси на Карибські острови та в Південну Америку. Торік, наприклад, я налітав 650 годин. Ну і трохи гонору – саме наша авіакомпанія здобула право перевозити олімпійську збірну США на Олімпійські ігри до Лондона.
А чи були у Вас, пане Андрію, складні ситуації під час польотів?
На жаль, було кілька… У 1999 році в моєму двомоторному пасажирському літаку «Piper Navajo» під час польоту розірвало правий мотор. Це був чартерний рейс, і я перевозив сімох пасажирів. Але я зробив аварійну посадку з одним мотором і посадив літак у незапланованому аеропорту. І аж після посадки, десь через 10-15 хвилин, у мене затремтіли коліна. Тоді мене похвалили і дали відпустку…
У 2007 році під час польоту до Нью-Йорка на посадці ніяк не відкривалися на крилах флебси, які сприяють сповільненню швидкості літака. Я тоді був капітаном і мусив швидко приймати рішення. Причому, зі мною повинен був погодитися перший офіцер. Стюардеса наказала пасажирам зігнутися і міцно пришпилитися пасками. І ми щасливо приземлилися…
Або найсвіжіший випадок стався в небі навесні цього року… Ми летіли з Нью-Йорка на Лос-Анджелес і над Солт-Лейк-Сіті до нас телефонує стюардеса та схвильовано каже, що в салоні помирає один пасажир. Річ у тім, що сестра того хворого дала йому приписані лікарем пігулки, від яких у нього зупинилося серце. Ми доповіли про це на землю диспетчерам, а ті підключили до розмови лікаря. І так ми говорили одні з одними – диспетчер, лікарі, стюардеси і ми, пілоти. Це була екстремальна ситуація, бо йшлося про життя чи смерть людини. І знову я мусив у погодженні з колегами приймати рішення і незаплановано сідати у Лас-Вегасі. Рейс наш через це затримався на 3,5 години, але пасажир залишився живий. І це – найголовніше…
За такі вчинки керівництво нагороджує пілотів?
Керівництво аналізує нашу роботу, заохочень нема, бо вважається, що це – наш обов’язок. Є постійні тренування і вдосконалення.
Пане Андрію, є небесне і земне. Небесне – це Ваша праця, а земне – це сім’я. Ваша дружина – американка?
Ні, українка, з Коломиї. Ми з нею запізналися на одному з коломийських весіль і 2004 року одружилися. Звати її Оля, вона навчалася в Коломийському педучилищі на музичному відділенні. Тепер навчається в одному з американських коледжів. Ми маємо двох дітей – Сашка й Каріну. Маємо свою оселю і навіть яхту, на якій плаваємо на озерах між США й Канадою. Знаєте, колись я відзначав у товаристві отримання кожної нової ліцензії на польоти, але тепер я надаю перевагу сім’ї. Сім’я для мене на першому місці.
А до української громади належите?
Звичайно. Ми належимо до греко-католицької парафії святої Покрови у Клівленді, святкуємо наші християнські свята, на які моя дружина смачно готує українські традиційні страви.
А як Вам виглядає Коломия?
Це моє рідне місто, де живуть мої батьки, моя рідня, друзі. Тут я ходив до школи, захоплювався філателією, радіосправою, мотокросом. Правда, дороги за час моєї відсутності не змінилися, по них краще літати, ніж їхати. Та й політики у вашому повсякденному житті надто багато. Але це місто мого дитинства, і воно мені любе завжди…
Пане Андрію, бажаю Вам від імені краян щасливих польотів у синіх небесах над планетою, що зветься Земля.
Дякую.