Якщо спробувати проаналізувати уроки і наслідки, які продемонстрував Майдан і подальші події, то інтегральну їхню характеристику можна сформулювати наступним чином: побудова в країні олігархічної влади, яка супроводжується стратифікацією суспільства по «нішах виживання».

Оцінка, без зайвих особистісних характеристик, того що відбулось одразу після 2004 року, показує наступне: Президент намагався створити «патріотичних» олігархів, Прем’єр-міністр, зокрема, намагався цими олігархами керувати. Як результат – самі олігархи прийшли до влади. При цьому, ніхто не здійснив спробу демонтувати успадкований постординський, за змістом, характер державного управління, ніхто не спробував запровадити звітність і підконтрольність влади суспільству.
Такий порядок речей потрібно визнати, для того, щоб зрозуміти його перспективи.
А вони – наступні. Відбуватиметься подальша концентрація олігархічних капіталів, а суспільство безповоротно (!) розбіжиться по «нішах виживання».
Власне, сам Майдан – це була точка неповернення. Суспільство стояло на межі вибору: нова прозора економіка підприємницької ініціативи і суспільство солідарних дій вільних людей чи країна закріпачених трудових ресурсів. Майдан обрав перше. Але провідники Майдану, з різних причин, обговоренням яких займуться історики, почали не зі структурних змін, а з перерозподілу постординських повноважень. Найтрагічнішим наслідком такого стану справ і дій стало те, що точка неповернення була подолана. Суспільство розбіглося по «нішах». Загрозливу психологію цього стану можна проілюструвати гіркою картиною-образом: це, коли у господаря горить хата, а його сусіди сидять по домівках, аж поки вогонь не досягне вже до їхнього паркану.
Але, найгіршим наслідком цього є те, що суспільство вийшло з діалогу щодо свого майбутнього. Єдиним перемовником щодо майбутнього країни стає Еліта.
Я найменше хочу когось звинувачувати, тому що набагато продуктивніше зрозуміти ситуацію та зорієнтуватися в ній.
Відтак, ми отримали олігархічну державу. Цілком природнім в ній стає подальше накопичення та концентрація капіталів. Це усе буде супроводжуватись вичерпанням природних ресурсів і виснаженням «ніш виживання». Але в певний момент на олігархів чекатиме неприємне відкриття: їх нагромаджені капітали опиняться в країні, де немає капіталізму. А це надзвичайно небезпечна ситуація і, насамперед, для них самих. В країні, де інституційний простір втрачає традицію, закон, погоджені правила і процедури, де законність притлумлена сваволею, капітали стають надзвичайно вразливими, вони стають невиправдано дорогими в обслуговуванні і з комерційної, і з моральної точки зору.
Влада, а не прозорий ринок, стають гарантом статусу. Така олігархічна держава неминуче прийде до олігархічних воєн, які спровокує не стільки ринкова конкуренція, скільки боротьба за владу – єдиний інститут легітимізації псевдокапіталів у країні.
Ось тут на олігархів чекає перша несподіванка: такі «війни» за владу ведуться із залученням суспільства, підтримки людей. А суспільство люмпенізоване, і члени його дбають лише про свою «нішу виживання». Тому результат такої боротьби за владу стає не прогнозованим, до того ж, він виявляється надзвичайно затратним: вивести людей з «ніші виживання» стає дуже дорого, до того ж, ніхто не може передбачити напевно поведінку таких людей.
Не виключено, що між олігархами виникнуть ситуативні домовленості. Можна припустити, що вони матимуть деяку стійкість у часі. Але, спираючись не на довіру, а на екзотичні гарантії, вони завжди будуть непевними і фантастично дорогими в обслуговуванні.
У олігархів може бути велика кількість варіантів поведінки, але те, що вони, врешті-решт, прийдуть до висновку, що демократія є найменш затратною і найбільш комерційно вигідною формою утримання капіталів, для мене є беззастережним фактом.
Рано чи пізно олігархи самі прийдуть до вибору, який суспільство робило на Майдані: нова економіка, підзвітна і підконтрольна суспільству влада, динамічний статус трудових ресурсів, демократія і т. д. чи країна «ніш виживання» без капіталізму, без демократії і з абсолютною залежністю від безконтрольної влади усіх, і олігархів зокрема.
Автор найменше би хотів викликати до змальованої картини у читача якусь персоніфіковану негативну рефлексію. Це завжди заводить на манівці, і це теж є одним з уроків Майдану.
Олігархи повинні зрозуміти, що якщо вони хочуть зберегти персоніфікацію своїх капіталів, то їм потрібно, передусім, побудувати в Україні нову, не персоніфіковану владу: підзвітну суспільству і ним же, суспільством, реально контрольовану (демонтувати постординську державу). А це означає – побудувати в країні капіталізм. Кошти, які вони б неминуче витратили на ведення «всеможливих війн», потрібно негайно вкласти в те, щоб витягти людей з «ніш виживання», трудовим ресурсам створити умови динамічного соціального статусу, розширити соціальний капітал суспільства і зміцнити його переговорну силу. Таке суспільство, побудоване на приватній ініціативі, яка заохочується системою інституційних відносин, і стане найкращим союзником олігархічних капіталів у діалозі з новою владою.
Тому що в такому суспільстві капітали перебувають в повазі: власні – зокрема і олігархічні – в цілому.
Тому що після здійснення такої великої роботи, ті капітали, які ми визначаємо нині, як «олігархічні», по-перше, втрачають ознаки «олігархічності», а по-друге, вони набувають ознак соціальної відповідальності і респектабельності.
У таких умовах країна отримує перспективу, далеку від перманентного перерозподілу куцих природних ресурсів, виснаження трудових ресурсів і грабунку «ніш виживання» людей. Така країна стає країною солідарних дій вільних людей, де нові капітали є не результатом перерозподілу, а наслідком новаторства та ініціативи вільних людей.
Є гіркий жарт: «Якби вибори могли щось змінити, то їх би скасували». Україна успадкувала державний апарат з імперськими постординськими повноваженнями та посадовими інструкціями бюрократії, і це є найбільша проблема, яка потребує вирішення. За своєю суттю, імперія складається з неприродних частин. Тому в ній завжди присутні потужні відцентрові тренди. Це визначає функції державного апарату, які формуються у дискурсах «заборони» і «примусу». Вибори повинні відбутися так, щоб їх наслідком була не просто зміна виконавців, а зміна функцій цих виконавців. Нові функції – це функції, побудовані у дискурсах «дозволу» і «сприяння». При цьому влада повинна перейти у поле звітності перед суспільством і підконтрольності йому.
Головний урок Майдану полягає ще й в тому, що ми усі повинні правильно розпізнати сенс вибору! Запорукою того, що нам це вдасться зробити, повинна стати основа, якою ми послуговуватимемось. Як на мене, то її найкраще сформулював Блаженнійший Любомир Гузар: «Там, де є хоч крихта гніву, там Бога немає!»
Саме в таких умовах з’являється Еліта. Еліта – це ті, які захищають людей, це ті, котрі захищають інших. Той, хто захищає людей у селі – це представник еліти. Такими є і люди, які захищають інших у районі, місті, області.
Той, хто захищає людей у країні, хто має досвід і знання про те, що відбувається, бачить виклики майбутнього і бере на себе відповідальність протистояти їм, – це Еліта еліт.
Уроків Майдану є безліч. І найважливішим уроком Майдану в нинішніх умовах є те, що потрібно розпочинати діалог. Діалог між Капіталом та Елітою. Елітою, яка, за даним визначенням, захищає не себе, не своє місце в політиці і бізнесі (це псевдоеліта, яка хоче увійти в Капітал), а захищає людей і країну.
Якщо Капітали спробують створити псевдоеліту і вести з нею діалог, то вони сформують удаване псевдосуспільство, яке в діалозі з владою надасть Капіталу удавану псевдопідтримку. Це будуть марно витрачені час і гроші.
Капітал має в активі роки, пройдені після Майдану. За цей час сепаратор суспільно-політичних подій і мізансцен дав можливість чітко визначити, з ким можна і потрібно вести діалог, хто в цей час «захищав інших». Вибір Капітал повинен робити без лукавства і маніпуляцій. Тільки той, хто «захищає інших» зараз, у майбутньому, захистить і Капітал від сваволі влади. І діалог для того і необхідний, щоб до цього не доводити.
Капітал повинен зрозуміти ще одну річ: щоб захистити в майбутньому свої капітали, з Елітою потрібно вести діалог про майбутнє країни.