Ще зовсім недавно суперечки у верхніх ешелонах влади, хоч і нагадували бої без правил, однак не становили серйозної небезпеки для держави. Сьогодні усе змінилося: політичне протистояння між владою і опозицією сягнуло якщо не апогею, то принаймні межі за якою, у гіршому випадку, колапс; у кращому - хаос. Такий висновок напрошується з кількох причин: по-перше, з боку провладних сил звучать заяви, які свідчать, що до політичних баталій можуть бути залучені правоохоронні органи, в тому числі МВС. Зокрема, такого варіанту не виключає народний депутат, член фракції СПУ Василь Волга, про що й повідомив читачів газети "День". На ділі це означає, що люди зi зброєю в руках можуть отримати право вирішувати складні політичні питання.

По-друге, на думку опозиції ситуація в країні набирає не прогнозованих обертів, а це, за словами Юлії Тимошенко, загрожує не лише національній безпеці країни, а й може призвести до втрати нею національного суверенітету. Така риторика з уст політичного лідера, який користується підтримкою майже половини населення України, може означати одне: опозиція, зрештою як і влада, не схильна до компромісу, а тому треба забути про будь-яке примирення.

На цьому тлі суспільству нав'язуються різні рецепти подолання кризи: від проведення дострокових парламентських виборів - до ліквідації інституту президента, який на думку комуністів є основним джерелом нестабільності в країні.

Останнім часом також почали говорити про прийняття нового варіанту Конституції України. Проте ніхто із ініціаторів такої "ідеї" чітко не означує суті конституційних змін. Усі обмежуються загальними фразами про "законодавче недопущення політичного протистояння". Це навіює на думку, що кожна із політичних сил має намір зробити "під себе" Основний Закон, щоб у такий спосіб розправитися із політичними конкурентами.

Тим часом неважко побачити, що "каменем спотикання" сучасної України стала модель державного ладу, який заіснував із грудня 2004 року після голосування у парламенті відповідних змін до Конституції. І ось парадокс: критикуючи "конституційну реформу", або ж підтримуючи її, різні політичні сили єдині в одному: в Україні й надалі необхідно розвивати парламентсько-президентську форму правління, оскільки це відповідає "європейським стандартам". Квінтесенцією таких думок може слугувати нещодавня заява міністра юстиції Олександра Лавріновича, із якою він виступив у ході міжнародної конференції "Нова Україна у новій Європі". Цей урядовець, зокрема наголосив, що "парламентаризм є основою європейської політичної традиції", а відтак Україна й надалі повинна "рухатися до парламентської форми державного правління".

Такі чи подібні висловлювання звучать сьогодні з уст як провладних так і опозиційних політиків та свідчать, що суспільству наполегливо нав'язується думка про безальтернативність шляху, який свого часу запропонував апологет парламентаризму та батько вітчизняного соціалізму Олександр Мороз. Цікаво, що все це відбувається на тлі нинішньої дійсності, яка більш ніж переконливо засвідчує неспроможність існуючої системи влади забезпечити не те що соціально-економічне процвітання, а й елементарну політичну стабільність.

Але спочатку кілька слів про сам парламентаризм.

У свій час відомий політолог і соціолог Микола Сціборський писав: "Коли парламентська система давала певну користь раніше, то тепер позначається вона низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних, класових і господарських інтересів призвела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу, демократію, і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.

В бажанні здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливу на суспільну думку в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють сутність самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за "святе святих" свободу слова й думки в спекулятивний чинник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народних мас з одною метою: "вибити" з них побільше голосів за кандидата даної партії...

Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціалістів" від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають "торгівельними конторами", де можна купити-продати суспільний інтерес за вподобою. Це давно вже призвело до зосередження в керівництвах партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній свідомості характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. У результаті - найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможливлюють творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику..."

Хай вибачить читач за розлогу цитату, але ці рядки були написані у далекому 1940 році. Проте, погодьмося, складається враження, що М. Сціборський щойно повернувся із засідання Верховної Ради, або ж переглянув телепередачу "Свобода слова". Про що це свідчить? Лише про одне - парламентська форма правління, до якої закликають політичні лідери різних партій - далеко не панацея, а тому слід невідкладно шукати альтернативу. Для цього треба розвіяти два міфи. Перший, що президентська держава, де по-суті один господар, це "авторитаризм" і не європейський вибір; другий, що український народ лише те і робить, що мріє жити в парламентській країні. Так от, що стосується першого міфу, то прихильники "парламентаризму" дуже часто наголошують, що у цивілізованому світі є лише два ефективні приклади президентських республік: США та Франція. Усі інші країни начебто вже давно спочивають на лаврах "парламентської демократії". Але це не так. Насправді понад 130 країн світу в системі своїх державних органів мають посаду президента. Вітчизняні та зарубіжні дослідники вважають державами президентської, або ж президентсько-парламентської форми правління від однієї (Франція) до восьми європейських країн розвиненої демократії, а саме Австрію, Ісландію, Ірландію, Португалію, Фінляндію, Італію, Польщу, Чехію, Болгарію, Румунію, Сербію, Литву, Естонію та інші країни.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їх розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду. Наділяється він також й іншими важливими повноваженнями: має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандувачем, оголошує надзвичайний стан, накладає вето на закони, головує в уряді тощо.

Щодо другого міфу, то наведемо результати двох соціологічних досліджень, які були зроблені у різні роки, однак дуже виразно показують тенденцію розвитку громадської думки. Так, у серпні 2003 року Центр Соціального Прогнозування провів соціологічне дослідження про ставлення населення до державного устрою. На запитання про те, який тип суспільного устрою найбільше відповідає національному характеру українців, відповіді переважної частини респондентів розподілилися практично порівну між двома позиціями - президентська республіка (34,0% відповідей) та парламентська республіка (32,9% відповідей). А вже у лютому 2006 року за даними соціологічного опитування, що його провів Центр Разумкова 76% українців заявили, що не підтримують відміни посади Президента України. І це при тому, що так звана політична еліта доклала максимум зусиль, щоб переконати суспільство у перевагах парламентаризму та згубності президентської форми державного правління.

Іншими словами, люди прагнуть санації країни, а процес оздоровлення пов'язують із встановленням влади, яка передбачає її зосередження в одних руках. Очевидно, що за таких обставин лише президентська форма правління відповідає їхнім прагненням та може стати оптимальною системою влади, спроможною забезпечити наведення порядку в державі.

У зв'язку із цим виникає логічне запитання: як цього досягнути? Передусім слід відмовитися від фальшивих дороговказів, псевдодемократії та бажанні за будь-яку ціну запровадити в Україні режим, який не відповідає її національним інтересам. Це не легко зробити, але альтернативою може стати непередбачуваний сценарій розвитку подій. І тоді доведеться вибрати між військовою хунтою та анархією. Але це вже тема нової статті.