Якщо Господь хотів врятувати українців, Він мав подарувати їм Шевченка.

Президент України В.Ющенко

Навчаючись свого часу у Київському університеті, який тоді називався не національний, а просто державний, ми, студенти, щодня ходили до скверу Шевченка - адже це всього півсотні метрів від будівлі університету. Ми там гуляли, сиділи на лавках, призначали зустрічі та побачення - протягом всього року, окрім одного дня. Перед цим днем нас усіх збирали і суворо попереджали - якщо цього дня когось з нас побачать у сквері - просто побачать, то це вже гарантовані неприємності. Якщо ж побачать - страшно сказати - з букетом - прощай, університет. Цим страшним днем був, як, можливо здогадалися читачі, був день народження Шевченка.

Неймовірний цинізм влади полягав у тому, що цього ж-таки дня на офіційних зібраннях усі офіційні особи - від першої особи тодішньої України Щербицького до нашого декана - збирали нас у задушливих залах, курили Тарасу фіміам і прославляли його, як генія українського народу, але ні за яких умов не дозволяли кожному з нас проявити свою шану Кобзареві і покласти до його гранітних ніг квіти. Цим привілеєм користувалися тоді лише або ті ж офіційні особи і то гуртом, не поодинці, щоб усі бачили - не від себе вони, а від організації, «від імені і за дорученням» - або ж оті «страшні нелюди», оті надзвичайно небезпечні для радянського ладу українські буржуазні націоналісти, з якими страшенно боролися, арештовували, катували, ховали по Сибірах, нищили, але все одно продовжували панічно боятися.

Можна було того дня побачити, як худенькі, старенькі, згорблені чоловіки і жінки то компанією, а то і поодинці йшли до пам'ятника, клали квіти, схиляли голови, щось читали, або молилися і йшли додому. І оце «страшне» дійство безперервно знімали на фото- та кінокамери молодики у цивільному, стурбовано перегукуючись, коли до пам'ятника наближалася чергова вишиванка, або ж козацькі вуса - беззаперечні ознаки «злочинної» належності до отих самих націоналістів.

Пройшли десятиліття. І тепер наші тодішні комсомольські ватажки, які жорстоко «пресували» своїх же студентів за квіти Кобзареві, покладають йому вінки у перших рядах владних хвиль, які щороку 9 березня накочуються на той самий пам'ятник у тому самому університетському сквері.

Вони, ті комсомольські «вівчарки», нині стали депутатами, високопосадовцями і так проникливо тепер клянуться у своїй офіційній любові до Шевченка, що й не повіриш, коли розкажуть, скільки молодих доль вони свого часу зламали за те ж саме - за покладання квітів, точніше за любов до Тараса. Може тому, що їх владна «любов» завжди була нещирою, а покладання - тільки ритуалом і вони підсвідомо ненавиділи тих, хто любив Шевченка без усякого «доручення» і протоколу, тай один одного вони не дуже сприймали.

Ось і цього року 9 березня стало не днем єднання у любові до пророка і генія України, а засобом зведення дрібних політичних та міжособистісних рахунків.

 

А Табачник вшановував двічі...

 

Напередодні повідомлялося, що усі вищі керівники держави разом о 10-00 покладуть квіти до пам'ятника і тим самим продемонструють, що здатні хоча б на чомусь зійтися у спільному дійстві.

Але раптом за півтори години раніше біля пам'ятника з'явилися Віктор Янукович та Олександр Мороз і здійснили своє окреме покладання, мабуть, від парламентсько-урядової коаліційної більшості. Серед їх почту був, зокрема, і віце-прем'єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник.

Янукович, хоча й ішов у своєму стилі, неквапно, періодично позирав то на пам'ятник, то на Мороза, що не пройшло непоміченим і одразу ж породило уїдливого анекдоту: «Прем'єр спікеру о 8-30 ранку - Чуєш, Санич, куди ми приїхали, шо це за мужик?»

Проте потрібно об'єктивно зазначити, що Янукович уже доволі добре говорить у подібних ситуаціях і не схожий на свого анекдотичного двійника. Хіба що інколи переплутає Ахматову з Ахметовою, чи назве Гулака Артьомовським. Але то вже, як кажуть, «хвороби зростання», тай чого дивуватися - адже Ахметов завжди поряд і Артьомовськ не гірше місто на рідній Януковичу Донеччині.

Поклавши вінки і здійснивши відповідні ритуали, поважна двійка від'їхала під вигуки «Ганьба», які лунали від не дуже чисельної групи націонал-демократів.

Слідом від'їхала уся поважна свита, у тому числі й Табачник. Яке ж було здивування, коли о 10 годині поряд з Президентом Ющенком біля Тараса знову з'явилася знайома фігура - Д.Табачник став того дня, можливо, єдиною людиною у країні, яка двічі протягом півтора годин офіційно вшанувала Кобзаря. Тепер він був, мабуть, у якості зв'язкового між Прем'єром і Президентом, символізував собою політико-ідеологічний «місточок» між двома головними фігурами країни.

Але на тлі тієї різкої кампанії, яка нещодавно прогуркотіла над головою Табачника за його антиукраїнські висловлювання (про це, зокрема, писав і наш часопис) така «подвоєна» шана вигляділа дещо комічно. Можна було подумати, що Табачник для обох лідерів зіграв роль своєрідного екскурсовода, «слуги двох панів», по черзі провівши їх до пам'ятника.

Та скільки б разів не ходив він до Тараса, то є суто зовнішня, протокольно вимушена повага. Духом і настроями, ставленням до українства гуманітарний віце-прем'єр надто відрізняється від Кобзаря. А не повинен був би, хоча б за посадою...

Подальші події біля пам'ятника Тарасу були вже звично-конфронтаційними. Чисельна група націоналістичних активістів перегородила шлях Наталці Вітренко і не дала їй можливості покласти і свої квіти. Хлопці стояли стіною і вигукували, що не дадуть антиукраїнським силам наблизитися до Кобзаря. Вітренко спочатку сперечалася, потім змирилася і тільки мовчки, широко відкритими очима дивилася на унсовців.

Заблокувавши вітренківців, комуністів та соціалістів, молоді націоналісти проявили, звичайно, ідейно-моральну послідовність. Але при усій нелюбові до політичних уподобань Вітренко спитаю - чи не є це «більшовизмом навпаки»? Колись комуністи забороняли націоналістів. Тепер навпаки радикальні націоналісти стоять «на смерть» перед жінкою-соціалісткою і не пускають її до пам'ятника.

Він, цей пам'ятник, власне, чий? Загальний, чи вже кимось приватизований? І хто має визначати, кого пускати з квітами, а кого ні?

Звичайно, можуть сказати, що за політичними поглядами Наталя Вітренко відрізняється від Тараса Шевченка, як каналізація від каналу. Безперечно, її противники стверджують, що для неї це не поклик серця, а лише піар-акція. Додам тільки, що саме дякуючи унсовцям, ця піар-акція набула такого розголосу, про який політик може тільки мріяти - гучна і безкоштовна реклама, присутність у всіх ново стійних сюжетах - та такого не купиш і за великі рекламні кошти.

Тому можна стверджувати, що у цій ситуації не стільки блокада вдалася, скільки реклама відбулася і, можливо, Вітренко йшла на таке загострення свідомо, а гарячих унсовських парубків уміло використала. .

Тим часом Тарас з сумом дивився згори на всю цю, даруйте, мишачу метушня, і, ймовірно, думав - невже це та свобода у незалежній Україні, про яку я мріяв?

Невже, штовхаючи жінку, яких би поглядів вона не дотримувалася, ми наближаємось до демократичного суспільства з його базовою ознакою - рівними правами для всіх, а не тільки «своїх», з толерантністю як основою співжиття таких різних людей?

Та демократію вседозволеністю не заміниш, як і толерантність - нетерпимістю. Не можна забувати, що авторитаризм - це тільки перша фаза диктатури, а вона вже січе голови без розбору - це ми вже проходили.

Іншій знаменитій жінці-політику Юлії Тимошенко не тільки не заважали, але і прихильно кричали з натовпу. Може тому вона вигляділа розслабленою і часто посміхалася.

Того ж дня у короткій промові Президента Ющенка на урочистій церемонії вручення Національної премії імені Т.Шевченка пролунали дуже важливі слова щодо значення Шевченка для України: «Значення Шевченка для України - вселенське і всеосяжне. Поет. Пророк. Апостол. У найскладніші моменти для духовного діалогу з Шевченком постають не одиниці, не сотні, не тисячі, а мільйони - весь наш народ».

Президент дав надзвичайно стислу і вражаючу характеристику нашого історичного шляху: «Я далекий від сакралізації образу Тараса Шевченка, однак я бачу вищу справедливість у тому, що народ, пробуджений ним, відчув себе господарем на власній землі. Над нами тяжіло невільництво. Ми прагнули державності і - хіба не парадокс - творили чужі імперії. Нас було роздерто поміж різними владами і різними просторами. Як гарматне м'ясо, нас кидали на війни, творені супроти нас. І прикінцеву печать нам ставили тотальним фізичним знищенням. Це така коротка історія українського народу»

Це вже далеко не перший випадок, що Віктор Ющенко з нагоди різних свят чи подій ставить у своїх промовах фундаментальні питання українського життя і тим самим підтверджує свій рівень мислення як чільного на сьогодні провідника України. Попри всі його недоліки, поразки, упущені шанси Президент Ющенко послідовно, наполегливо ставить перед народом головні проблеми нашого існування як спільноти: «я глибоко вірю, що справжня, сильна й упевнена Україна постане тоді, коли її народ об'єднає єдина національна ідея. Тут не може бути подвійних тлумачень. Національна ідея - це українська, європейська Україна. Це - єдина державна мова. Це - постава Помісної церкви. Це - свобода для кожного громадянина, повага до його прав, поглядів та вибору. Це - європейський вибір, який повертає Україну до її природного цивілізаційного простору.

Для цієї мети я закликаю усі відповідальні національні і демократичні сили до сталого і дієвого об'єднання. Як подих свіжого повітря, країні потрібна оновлена політична еліта, прагматичні патріотично налаштовані політики із сучасним мисленням та свіжими ідеями. Я послідовно діятиму для того, щоб коло таких політиків в Україні зростало і міцніло».

Не оминув В.Ющенко і проблему тих україно ненависників, які, зокрема, обрали своєю мішенню Тараса Шевченка, обливаючи його брудом, прагнучи принизити до свого примітивного рівня. На жаль, сьогодні у вільному продажу на книжковому ринку можна знайти цю писанину і тут уже зворотний бік демократії видно дуже добре: «Саме тому я не можу оминути тему, яка викликає неспокій у кожному українському серці. Дедалі частіше ми стикаємось зі свідомими і несвідомими виявами шевченкофобії як специфічного різновиду ненависті до українства. Як найвищий виразник українського єства Шевченко стає мішенню для блюзнірських випадів, які мають на меті дискредитувати основи нашого національного самоусвідомлення.

Як Глава Української держави я категорично засуджую будь-які спроби умисного паплюження імені Шевченка.

Я закликаю Уряд Канади провести належне розслідування факту руйнування пам'ятника Кобзареві у Торонто.

Я також підтверджую, що українська влада не залишатиме непоміченою будь-яку демонстрацію неповаги до наших святинь ані в Україні, ані поза її межами».

Традиційно не забув Президент і про тих українців, яких доля розкидала по світах, але які люблять Україну, цікавляться і переживають її успіхи та невдач і в серцях яких завжди живе її слово Кобзаря і Українська Душа: «Присутність Шевченка у світі - це присутність України, українського духу та української ідеї».

Звертаючись і до лауреатів нинішнього року, Ющенко підкреслив: "слово і образ Шевченка - це частка нашого життя, це частка нашої національної свідомості. Вони присутні серед нас. Ця присутність є життєдайною. Україна вшановує сьогодні одного з найвидатніших своїх синів. І, люблячи, звертається до нього, аби почути голос своєї найвищої правди. Без скверни, без ідолопоклонства, без фарисейства. Як належить великому народові".

Промова Президента була зрозумілою і всі, хто любить Україну, не могли не поділяти цих думок. Проте список цьогорічних лауреатів Шевченківської премії багатьох збентежив невідомими широкій громадськості іменами. Це відзначили і критики Ющенка і навіть його прихильники.

Якщо виходити з того, що Національна премія імені Шевченка є найвищою, то й відповідний відбір кандидатур має проходити громадську публічну експертизу і відповідне піар-забезпечення повинно бути. А коли країні оголошують з десяток практично невідомих імен, то реакцію громадськості неважно спрогнозувати.

Шевченківські дня закінчилися. Вони чітко показали - у нас є політики-прагматики, які можуть бути вправними управлінцями та жорсткими менеджерами, але не хочуть і не можуть піднятися вище дрібних корисливих інтересів та постійних «розборок» один з одним і є політики з мисленням національного масштабу та звучання. Яким би це чином ці риси поєднати в одній людині, яка й повела б країну далі, по шляхах, вимріяних Кобзарем?

Адже українська національна ідея не може не починатися із Шевченка. А він сам ніколи не був біля чиїхось ніг . То чи варто вовтузитися біля його підніжжя? Чи не краще спробувати піднятися до рівня його мислення і до розпеченого градусу його серця, переповненого любов'ю і болем за Україну?

Світлини автора