Минулої неділі відбувся мітинг української громади біля Генерального консульства України в Чикаго. Знову було спекотно, як і місяць тому, коли проводилася протестна акція вперше. І організатором був той самий Всегромадський комітет на захист української мови, створений відділом УККА в Іллінойсі та УГО «Помаранчева Хвиля». І привід був, власне, майже той самий – антиконституційні дії влади в України. Але на цьому схожість згаданих подій закінчувалася.

Цього разу організатори вирішили провести акцію перед Генеральним консульством України, що в даунтауні. Іронія долі полягає в тому, що домівку для консульства було придбано зусиллям діаспори, яка тепер змушена захищати одну з найголовніших ознак державності – мову. Тим не менше, о пів на першу до будівлі консульства почали приїжджати автобуси, які привезли людей, бажаючих взяти участь у протесті. Транспортування стало можливим завдяки турботам управи УККА. Цього разу демонстрантів було значно менше – близько сотні. З гаслами та прапорами вони згуртувалися на тротуарі перед входом у консульство, де, власне, мітинг і відбувався.
Описувати перебіг не складає труднощів: виступили від оргкомітету голова відділу УККА в Іллінойсі – д-р Олесь Стрільчук, представники УГО «Помаранчевої Хвилі» – Олег Музика та Ігор Худик, голова Фундації «Спадщина» – д-р Юліан Куляс, представник осередку ВО «Свобода» – Ростислав Гриньків, представник Інформаційного Центру ГО «Істина» – Володимир Козій. Цього разу було не тільки менше виступаючих, але й регламент самого заходу – демократичніший. Зокрема, надавалося слово усім бажаючим, до рук брали мегафон люди, що приїхали на протест і висловлювали свою позицію. Мала місце і творча складова акції: молитву провадив отець Мельник, вірш прочитала Ольга Винничук, під сопілковий супровід Ярослава Боднара усі присутні заспівали «Ой, у лузі червона калина».

Життя є життя – у ньому є місце для гучних закликів, є і пісні від душі, є час для боротьби, і для людських радощів: на протест завітало молоде подружжя після заручин, вбране у народні строї.  Цього разу, можливо, було менше декларацій, однак знайшлося місце для предметного аналізу ситуації. Слушно згадав Ігор Худик про те, що «політичні скунси», за словами І. Малковича – Колесніченко і Ко – встигли під веремію «мовної ситуації» наприймати низку вигідних чинному урядові нормативних актів. Пан Куляс закликав активно боротися легітимними засобами-зверненнями до конгресменів. Було згадано, що ще в травні сенатор Деймс Інхоф подав до Сенату США проект резолюції американського уряду щодо представників українського істеблішменту, таких, як Янукович, Пшонка та інші. Пропонувалося, зокрема, заморозити рахунки в іноземних банках, скасувати міжнародні візи тощо. Підтримка розгляду та ухвалення цієї резолюції могла б стати вагомою підтримкою з боку діаспори. Важко уявити, щоб хтось з іммігрантів, котрий працює на будівництві чи по догляду, сів і написав самотужки звернення до котрогось з конгресменів.

Однак, існують громадські організації, наприклад, УККА, які могли б допомогти сформулювати та подати у відповідній формі позицію громади особам, які здатні вплинути на ситуацію в цілому. Були запропоновані й інші, більш радикальні методи, наприклад, голодування навпроти консульства або чергування з протестними гаслами в руках. Подавалися навіть телефони для бажаючих брати участь у подібних акціях. Слід додати, що ентузіазму жодні заклики не викликали. Бажаючих залишити роботу і впродовж тижня висловлювати незгоду у самому центрі міста не знайшлося. І хоча в українському Чикаго переважна більшість – на боці голодуючих під Українським домом, однак об’єктивно тут не знайдеться і десяток людей, готових на радикальні дії. І це не від того, що бракує людям сміливості чи наснаги. Швидше, ті, хто живе тут тривалий час, звикли, що вирішувати різні питання можна у дипломатичніший спосіб.

Гадаю, колективне звернення до конгресменів США – є більш прийнятний метод. Головне, щоб ентузіазму не бракувало для подальшої боротьби за українську державність в усіх її проявах. Важливо також, щоб на подібних зібраннях більше озвучували аналіз тих чи інших подій, закулісних ігор чинного уряду, а не обмежувалися лише закликами та фотографуванням для соціальних мереж.
Не менш важливо також, щоб півторагодинне перебування під палючим сонцем у вихідний (для багатьох – єдиний у тижні) день завершувалося чимось більшим, аніж передачею Звернення Комітету черговому консулові, так як це було 15 липня. Хотілося б, щоб громадські організації, котрі мають десятки років діяльності в діаспорі, знайшли важелі впливу на політиків США. Щоб робилося це у спосіб, який не вкотре дискредитує наш народ, а навпаки – охарактеризує його як освічений та політично грамотний. Нам достатньо вже нашого уряду, який і без зовнішнього, замовного чорного піару, створює країні принизливий імідж у світі. Тим самим ізолюючи себе на міжнародній арені, навіть від потенційного політичного патрона (за сумісництвом – байкера!). Ми ж можемо позиціонувати себе як сучасну націю, готову адекватно реагувати на всі виклики часу і позбутися вічного тягаря (в дусі графа Жозефа де Местра) – «уряду, на який ми зовсім не заслуговуємо».