Продовж. Початок у #10

 

"Розуміючи добре свої інтереси в Україні, московська нація пильно стежить за усіма проявами в житті української суспільности, вишукуючи й гальмуючи прояви, ворожі її інтересам. Московська нація, надто її провідні шари, звикли дивитися на Україну як на певне джерело їх добробуту і уступлять тільки силі, а не чому іншому"

"Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог", - написав свого часу Редьярд Кіплінг. І він мав рацію. Тоді. Тепер також. Ця думка із знаменитої балади англійського письменника не втратила актуальності донині. Мусимо визнати, що проблема взаємин (сумісність/несумісність) між Сходом і Заходом України таки існує. Але це не географічна проблема. Розділ між Сходом і Заходом України проходить не по лінії Дніпра, а насамперед у свідомості людей. Проблема на ментальному, культурному, світоглядному рівнях. Є стереотипи поведінки, певні стереотипи свідомості. Ми різні - росіяни та українці. І на те нема ради. "Наука "колисок" не визнає, - влучно зауважив доктор медицини Володимир Войтенко. Упродовж більш ніж трьохсот років Україна була колонією. Мільйони московитів прибували в різний час в Україну. І почували себе колоністи серед "малоросів" і "хохлів" повновладними господарями, завойовниками, культуртрегерами. Навіть зараз, через п'ятнадцять років після проголошення незалежності України ці "культуртрегери" виклично виспівуватимуть: "Вставай, страна аґромная, на смєртний бой с хахляцкай сілай тьомнаю..."

"Розуміючи добре свої інтереси в Україні, московська нація пильно стежить за усіма проявами в житті української суспільности, вишукуючи й гальмуючи прояви, ворожі її інтересам. Московська нація, надто її провідні шари, звикли дивитися на Україну як на певне джерело їх добробуту і уступлять тільки силі, а не чому іншому" (Микола Міхновський).

Російськоімперська та большевицькоімперська пропаганда всіляко сприяли цим новітнім конкістадорам. І навіть зараз з уст ровесника/ровесниці української незалежності можна почути на "общєпонятном": "Ето мая Родіна. Я здєсь раділась(ся)". Ці парубки й дівчата навіть паспорт мають з тризубом. Багатьом з них навіть притаманне почуття територіального патріотизму. Але при цьому підкреслено хузуються, що НЕ є українцями. Вони усією своєю поведінкою, за найменшої нагоди дають зрозуміти, що є нащадками колонізаторів, які прибували в Україну ще за часів російської імперії, є онуками й правнуками тих, кого посилали "бароцца с украінскімі буржуазнимі націоналістамі", що є дітьми партійної совєтської номенклатури, або ж дітьми офіцерів, котрі після виходу на пенсію шукав кращого життя у благословенній Україні, особливо в південних її районах, у Криму. Тоді прибульці не прагнули стати українцями. Потреби не було - "саздавался савєцкій чєлавєк".

За колоніальною інерцією/традицією нащадки московитів та інших обрусителів продовжують демонструвати презирство, зневагу й зверхність до автохтонного населення. Особливо це помітно на сході й півдні країни. Саме в "русском городє Харьковє" 1951 року за вироком закритого судового засідання було розстріляно 33 студентів тамтешнього університету за відмову складати іспити російською мовою, а 800 юнаків і дівчат було репресовано...

Вже в умовах нинішньої "демократії" позов Володимира Богайчука проти обраного в березні 2006 року міського голови Києва (відомо ж бо, що столиця є обличчям держави) Леоніда Черновецького, який так і не перейшов на українську мову у публічній діяльності, Апеляційний суд Києва залишив без задоволення. "На аргументи В. Богайчука про те, що Л. Черновецький зобов'язаний вживати у публічному спілкуванні державну мову, за винятком "приватного життя та публічної сфери в середовищі його національної меншини", представниця відповідача заявила, що використання міським головою російської мови кореспондується зі ст. 10 Конституції України, яка гарантує вільний розвиток російській мові" (Мирослав Левицький).

Навіщо культуртрегерам вивчати мову аборигенів? Тим паче, що путінський Кремль всіляко протегує їм - "рускоязичному насєлєнію", посланцям "вєлікава і маґучєва". Вони й далі усвідомлюють себе культуртрегерами російської культури. Вони не хочуть усвідомити себе національною меншиною. Бо це веде за собою кризу ідентичності.

Вони мислять інакше. Іншими категоріями. Вони зорієнтовані на Москву. І їм у цьому допомагають ті українці, котрі все життя прагнули жити "по-панськи", вчили-вчили російську мову - і раптом вона вже не державна... Дискомфорт. Як повернути собі усвідомлення своєї вищості, кращості, винятковості? Найпростіший і найпримітивніший метод - демонструвати мовну агресивність як форму самозахисту.

Володимир Коваленко у статті "Сусід з каменем за пазухою. В яких випадлках національна меншина стає п'ятою колоною?" ("Універсум", №1-2, 1996) звернув увагу на деструктивну роль значної частини російськомовного населення у розбудові Української держави. Оперуючи фактами, прискіпливо проаналізувавши масив документальних матеріалів, автор викриває підступні методи російського керівництва, спрямовані на дискредитацію Української держави, її влади, називає справжні причини антиукраїнської поведінки Кремля.

"...Крик про "защіту русскіх" має метою лише виправдання територіальних загарбань і нічого більше - аналогія з гітлерівцями повна, - робить аргументований висновок В. Коваленко. - Очевидно, що росіяни Криму потрібні Москві так само, як росіяни Кемеровської області або Сахаліну (тобто, як кажуть, і задарма не потрібні) - просто Москва вбачає у Кримі дуже жирний і ласий шматочок".

Все стає на місця, якщо взяти до уваги "Федеральную программу по поддержке соотечественников за рубежом", прийняту російською владою в травні 1996 року. У ній, зокрема, йдеться про те, що Росія, "несущая как правопреемница СССР моральную ответственность перед соотечественниками", у разі утискування прав співвітчизників має намір використовувати всі міжнародно визнані заходи для їх захисту. Саме на цю обставину звертають увагу працівники Державного комітету України у справах національностей та міграції Андрій Попок і Юрій Лагутов: "якщо врахувати повну невизначеність самого терміна "співвітчизники", а часто розуміння його як "російськомовне населення", то це відкриває широкі можливості для втручання у внутрішні справи інших країн".

Ще одне цікаве спостереження В. Коваленка також має під собою реальне підґрунтя: "...найголосніші крики з "бліжнєго зарубєж'я" про "ущємлєніє" долинають не стільки від росіян, скільки саме від російськомовних: литовських вірмен, українських євреїв або від якогось плода романтичного кохання уйгура та молдаванки". І далі: "А російськомовні - ці, як висловився б Сталін, "безрідні космополіти" - відмовились від своїх коренів, затратили величезні зусилля на те, щоб вивчитись без акценту розмовляти по-російськи і майже вже стали "савсєм-савсєм русскімі" - першосортним, так би мовити, народом, - як раптом появляються нахаби, які кажуть їм, що віднині в Ризі буде латиська мова, в Києві - українська і так далі. Уявляєте собі обурення цих бідолах: виходить, вони даремно старалися?".

Думки московського автора донині, на жаль, не втратили актуальності. Якщо в Російській Федерації українські товариства - неполітичні об'єднання з яскраво вираженими культурологічними та економічними устремліннями, то діяльність російських об'єднань в Україні характеризується значним рівнем політизації [Попок, Лагутов]. Цьому сприяла поява прецікавого документа ("Федеральная программа по поддержке соотечественников за рубежом"), яка "фіксує певне протиставлення інтересів "соотечественніков" політичній практиці незалежних держав, визначаючи їх як такі, що "формируются как национальные государства самоопределившихся титульных наций". Саме цією обставиною, як слушно констатують А. Попок і Ю. Лагутов, автори російського документа по суті провокують зростання соціально-політичної і міжетнічної напруженості в країнах проживання співвітчизників. Як наслідок - за роки незалежності в Україні так і не знята напруга довкола мовного питання.

"Ні, не тому гальмується українське відродження, що активно діють україножери. Навпаки: тому україножери такі активні, такі нахабні й цинічні, що українське відродження загальмоване, і ніякі "справедливі" мотиви агресії не збуджують агресора такою мірою, як очевидна слабкість його жертви. А слабкість українських національних змагань є більш ніж очевидною. Вона - в неспроможності державного українства навести господарський і соціальний лад у своїй суверенній хаті, в амбівалентності його національної свідомості, у відчуженні (й це найстрашніше!) основної маси населення від націєтворчих процесів та впровадженні їх виключно "згори", адміністративними методами. Видима активність українофобів - лакмусовий папірець, який ми часто готові шматувати, замість спинити перебіг небажаної реакції.

Основні сили нищення українства діють нині зсередини, й то не єдиним потужним фронтом, а тисячами дрібних наскоків, ударів, укусів. Як бур'яни на гноєвищі, паростки русифікації самотужки проростають з усіх шпарин хворого й напіврозкладеного етнічного тіла. Російський мат у Львові, російськомовна прес-новинка в Києві, антиукраїнська "ініціатива" комуністичної міськради в Донбасі, криміналььне російщення полтавського чи житомирського юнацтва - за всім цим жодний Пінкертон чи Мегре не відшукає конспіративних квартир, таємних агентів, секретних інструкцій, зловісного генерального плану нищення українства... Справжня трагедія полягає в тому, що їй, "неплановій", на 95% стихійній русифікації українські патріоти не годні протиставити нічого, крім химерних надій на "націєтворчу" діяльність державного керівництва" (Володимир Вітковський).

Будьмо відверті: не є ідеальними стосунки між росіянами й українцями. І в Україні, і в Росії. Що б не говорили політики - ми різні: ментально, культурно, навіть антропологічно й генетично (про це відкриття російських науковців восени минулого року повідомив тижневик "Коммерсантъ власть"). У самій Росії існує проблема самоідентифікації росіян як слов'ян. Ставлення Росії до України далеко не "братерське" - один із тестів на сумісність вона як правонаступниця СССР не витримала - не визнала факт Геноциду українського народу. Навіть про формальне покаяння не йдеться. Віце-спікер російської Думи Любов Сліска щиро переконана, що "нікаму нічєво плахова нє сдєлала, і майо пакалєніє тоже". Були з цього приводу проблеми і у Верховної Ради. Втім надто дивуватись не слід: український парламент - яскраво виражена НЕСУМІСНА система, в якій дуже затишно почувають себе не автохтони, а малороси і нащадки російських колоністів (совєтських насамперед). Для них українська земля лише на словах стала рідною. Для них гетьман Іван Мазепа й досі зрадник. "Головне й огидне - вони нічого не забули і нічого не навчилися. Україноненависть - на генетичному російському рівні, у їхніх червоних кров'яних тільцях. Вони завжди бачили в українцях злочинний елемент і діяли відповідно, а тепер дійшли до абсолютного цинізму. У "тихе і лагідне" шевченківське село з його "садком вишневим коло хати" прийшов кримінальний принцип радянських північних таборів - "здохні ти севодня, а я - завтра!" (Євген Зарудний).

І не треба лукавити. "Коли всеможливі доброзичливці пхають мені під ніс різноманітні соціологічні опитування, з яких випливає, що багато українців люблять Росію і росіян, я відповідаю: звичайно ж, люблять.

Як селянинові, що єдиний вижив з цілого села під час Голодомору, не любити червоноармійця із "заградотряда", котрий його не добив чи не закопав живцем, керуючись гуманним правилом "сам здохне". Як дитині репресованих батьків не любити владу, що забезпечила їй "світле майбутнє" у дитбудинку під зміненим прізвищем. <...> Тому тим, мабуть, нечисленним росіянам, яким цікава думка українця, я кажу: не поспішайте вірити в любов українців, бо вона є наслідком страху.

Страху часом патологічного, підсвідомого. Небезпечна це любов. Росія так довго і жорстоко вибивала з українців неприязнь, що згодом єдиним виходом для виживання залишилось полюбити її. Полюбити цілком, беззастережно, щоб ні словом, ні поглядом, ні інтонацією, ні гримасою не зрадити глибоко прихованої ненависті. Як казали армійські старшини: "Вот разбудят тєбя ночью, а ти сразу, нє задумиваясь - люблю Россію". Так, я переконаний, що українці в глибині душі ненавидять і бояться росіян. Але ще більше вони бояться у цьому признатись.

Втім, росіяни нас теж тихо ненавидять, як і свідомих білорусів. За те, що ми досі не стали повністю "русскімі", за "ізмєну" і т. д., і т. п. А ще за те, що завдяки саме нашим шляхтичам, мислителям та духовним особам вони увійшли колись до грона європейських цивілізованих народів. <...> На мою думку, українцям взагалі немає сенсу читати книжки про Росію чи росіян. Наше, здобуте власним потом знання, є і без того достатнім, щоб з усіх сил прагнути триматися від Росії якнайдалі. Росія для українців є втіленням анти-Європи. Тієї Європи, про яку один німецький президент сказав, що вона "має знати не лише ціну, але й цінності". Росія знає собі ціну, але не знає цінностей. В Україні теж із цим є проблеми, але все ж ми не хочемо бути разом із росіянами співвідповідальними за Кавказькі війни, за вбивство Політковської у Москві чи "ліквідацію" Литвиненка в Лондоні, за газовий шантаж Європи чи загравання з Іраном і Китаєм (не кажучи вже про злочини ленінізму-сталінізму). Бо ми віримо в Бога.

Знаючи собі ціну, Росія хизується своїми злочинами. <...> Не претендуючи на звання "панської нації", українці добре бачать, чим відрізняється "панськість" західна від східної. У Європі панське - це шляхетне, в Росії панське - це хамське.

Та все ж наша нелюбов до Росії та росіян здебільшого не має агресивного характеру. Ми можемо тихо тішитись, коли чеченці збивають черговий гелікоптер з російським спецназом, але не думаю, що ми б вітали облогу Москви чи блокаду Петербурга об'єднаними арміями ісламу. Можливо, декому із нас дає сатисфакцію те, що китайці масово підкорюють собі російський Далекий Схід, але тільки ненормальний вітав би, щоб черговим президентом РФ став який-небудь Сунь Хунь Вчай. Росія потрібна нам не менше, ніж ми їй. Це прагматичний підхід. Адже, як влучно зазначив Президент Ющенко, Росія - наш вічний сусід. І оскільки позбутися такого сусіда неможливо, то треба навчитися з ним безболісно співіснувати. Можливо, навіть дружити. Але любити - це вже вибачте.

Хіба би якийсь російський президент став навколішки перед пам'ятником жертвам Голодомору та політичних репресій у Києві і гірко заплакав, а російський народ щиро привітав би цей жест... Але до того над нами завжди тяжітиме пророцтво Шевченка" (Володимир Павлів).

Ця розлога цитата зайвий раз підтверджує факт триваючого упродовж століть протистояння між Україною (спадкоємницею Київської Русі) та Росією (спадкоємницею ординської Стривни Моксель-Московії).. Якщо большевицька Росія наважилась в брутальний спосіб організувати збройну інтервенцію проти УНР в грудні 1917-го, то впродовж останніх шістнадцяти років триває неприхована інформаційна інтервенція, інтервенція культурна. Відомо ж бо, що ворога можна перемогти не лише силою зброї, а й в боротьбі культур - знову ж таки йдеться про сумісність/несумісність систем. У даному разі культурних. Досягнути суспільного консенсусу, злагоди, сумісності можна насамперед на основі діалогу культур.

Але такого діалогу немає. На жаль. Протистояння між Росією та Україною на ідеологічно-культурному фронті не припиняється ні на мить. З розвитком комп'ютерних технологій інформаційна агресія з боку Росії набула витонченіших форм й обрисів. Ненависть поступово окуповує віртуальний простір. Проблема не лише в тому, що інтернет-агресія є масовою, глобальною за суттю, а й в тому, що анонімність дозволяє підступно й безперешкодно рясно сіяти ніким не переслідувану брутальність, жорстокість, брехливість, поширювати усілякі фобії. Виразно антиукраїнська тематика займає значну частину російського сегменту інформаційного гіперпростору. Функціонують навіть спеціалізовані сайти, котрі породжують ненависть до українців, до України, як суверенної держави. Можна припустити, що йдеться як про добре сплановану акцію, так і про спонтанну демонстрацію українофобії численними анонімними відвівдувачами російських веб-сайтів. Українофобські інтернет-острівці не поодинокі, вони поступово перетворюються в своєрідні інформаційні архіпелаги, де безбоязно залишають сліди власники закодованих ІР-адрес. Можна лише уявити в що можуть вилитись вербальні емоції цих російських ура-патріотів, коли вони якогось дня перекочують з віртуального простору в простір реальний. Словесні дуелі, взаємні образи й звинувачення за певних обставин легко можуть перерости у двобій чи побоїще із застосуванням фізичної сили, як переконливішого аргументу - благо ідеологічне підгрунтя вже закладене. Як фахівцями з інформаційних воєн, так і хворобливо стурбованим теоретиками "єдіной і нєдєлімой", щиро переконаних, що "бєз Імпєріі нє будєт русского народа". Хто і що спонукає росіян до плекання лютої ненависті до українців тема окремої розмови. Наразі для прикладу наведемо лише кілька фрагментів злоби й ненавивсті з інтернету. Нодаємо лише кілька "найневинніших" цитат з антиукраїнських послань і закликів: "Недоумение, обида, гнев - вот что испытывает большинство из нас, россиян, при каждом новом известии об очередном российско-украинском конфликте. <...> Почему мы терпим такое от "родных братьев-украинцев"? Почему они такие злые и не благодарные? А многие из нас выразятся более жестко и определенно - "хохлы-предатели", и церемониться с ними незачем, незачем за бесценок продавать им нашу нефть и газ, и уж без их сала мы как-нибудь проживем!"; "Предатели хохлы все!!! Страну за бабло и кусок сала готовы продать!!! Этим от вас русский солдат и отличается, что никогда жопу Америке лизать не будет"; "А насчет хохлов вообще молчу... Вы...у себя в дэржаве ср...ной разберитесь"; "У России есть только два союзника: это ее армия и флот"; "Автор, я перезжаю на Украину на ПМЖ. Свободы у вас больше. Но заметь, не слугой к вам, придуркам, идти, а слугами нанимать. Будете пахать на меня столько, сколько скажу"... Є запитання?

З початком 90-х років минулого століття на комп'ютерних ринках Росії появилася гра "Війна з Україною". Під час гри російські солдати легко здобували українські міста, зокрема Севастополь, без особливих зусиль розганяли українські війська. У цей же час англійський письменник Джон Генде натхненно працював над новим футурологічним романом про III світову війну, яка починалася з конфлікту між Україною і Росією...

Тож можна зрозуміти, чому Герой Совєтського Союзу підполковник Ярослав Горошко (один із майбутніх фундатороів ГРУ МО України, який трагічно загинув під час тренування 8 червня 1994 року за не зовсім прояснених обставин) як заступник командира Із'яславської бригади спецназу ГРУ під час її українізації в лоб запитував офіцерів, що прибували в частину: "З москалями воювати будеш?".

Чи завершив свій твір Джон Генде не відомо. Зате російські кінематографісти відзняли настільки відверто антиукраїнський телесеріал про підводників "Автономка", що за повідомленням Бі-Бі-Сі навіть декілька ветеранських організацій, як наприклад Союз радянських офіцерів, в лютому 2007 року виступили із гнівним зверненням до телеканалу НТВ, а також командування ВМФ Росії з вимогою припинити показ українофобського фільму. В цій шпигунсько-патріотичну історії, як повідомляє Бі-Бі-Сі, діють "негативні персонажі українсько-американських агентів розвідки, представники ВМС України, пікетувальники з помаранчевою символікою <...> серед українського оточення взагалі нема нікого більш менш позитивного: даїшники, митники, військові моряки, працівники прокуратури, журналісти, члени партії "Україна молода". І скрізь діють американські шпигуни" (http://www.oglyadach.com.ua/news/2007/2/10/133529.htm).,,

Цілком можна погодитись з висновком Лариси Масенко, що "майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань - проукраїнського і проросійського". Вадим Васютинський вважає, що нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Нам-бо треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичності, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості. "Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резигнувати з багатьох складників попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінності. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями. (...) У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичности росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам".

Важливо розбити ці негативні стереотипи. Як нам видається, єдиний ефективний шлях у творенні привабливого образу сучасної української культури, науки, сфери побуту - всебічна інтелектуалізація життя в Україні.

Навесні 1996 року головний редактор знаменитого журналу "Культура" Єжи Ґєдройц із своєї паризької штаб-квартири уважно спостерігав за соціально-економічними процесами на своїй далекій батьківщині: "У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається у жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, у яких він стосунках з міністром. Особиста боротьба заступає все - економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави". Автор продовжує: "З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати, що в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності та обов'язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувались дуже низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов'язаних з політичними колами, також була мінімальною, принаймні не мала, як у нинішній польській реальності масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганною, зокрема, партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський. Це означає, що польську суспільність можна виховати".

Чи можна виховати суспільність українську? На гадку чомусь спадає кримінальний афоризм: не вір, не бійся, не проси. Тільки кому його адресувати? Державі? Її високим достойникам, які турбуються насамперед про власні статки, а не про народ, чи самому собі?..

 

Замість післямови

 

Київ. 22 лютого. УНІАН. УРП "Собор" звертається до прем'єр-міністра України і лідера Партії регіонів Віктора Януковича з вимогою пояснити, чи відображають заяви деяких його однопартійців щодо української мови офіційну позицію Партії регіонів.

Як зазначається у переданій агентству УНІАН заяві УРП "Собор", упродовж минулих тижнів двоє чільних представників Партії регіонів вдалися до відверто підбурювальних і вкрай образливих для національної гідності українців заяв.

Зокрема, повідомляє "Собор", народний депутат Валентин Ландик закликав студентів не пускати до аудиторій україномовних викладачів. Водночас, його колега по партії, секретар Донецької міськради Микола Левченко заявив, що українська мова є лише мовою "фольклору і анекдотів", непридатною для науки й інших сфер сучасного життя, і що в майбутньому в Україні буде одна державна мова - російська.

УНП "Собор", вважаючи нижче за свою гідність полемізувати з авторами згаданих заяв, вимагає від В. Януковича пояснити, чи відображають заяви цих осіб офіційну позицію Партії регіонів.

У разі, якщо це не так, УРП "Собор" закликає прем'єр-міністра і лідера Партії регіонів публічно відмежуватися від вкрай небезпечних для суспільної стабільності заяв своїх однопартійців.

У разі ж, якщо ці заяви відображають реальну позицію Партії регіонів, УРП "Собор" закликає українське суспільство усвідомити всю небезпеку такої позиції та діяльності її носіїв.

Олег Романчук,

шеф-редактор журналу

"Універсум",

член Світової організації періодичної преси (Брюссель)