О Одне з найбільших міст у світі Буенос-Айрес можна пізнати лише почуттями. Це місто занотувало в свої архітектуру, мистецтво, традиції, звичаї і навіть зовнішність мешканців всю свою багатостраждальну історію. Історію, не схожу на жодну зі своїх країн-сусідів, незважаючи на спільну долю: всі вони, за винятком Бразилії, три століття були колоніями Іспанії.

Буенос-Айрес (в перекладі "Добрі вітри") - столиця Аргентини.

До відвідин ми знали, що Аргентина - це батьківщина, перш за все, всесвітньо-улюбленого Танго, країна Борхеса, Марадони, співця танго Карлоса Гарделя,  диктатора Перона з його музою Евою. А отримані туристські брошури оголошували: Буенос-Айрес - це європейське місто, це Париж Південної Америки. Місто розташоване на березі найширшої у світі ріки Ріо-де-ла-Плата (250 км), воно пишається своєю найширшою у світі вулицею-проспектом, а в його центрі є пам'ятник Тарасу Шевченку.

Перші експресії

І ось перетнули кордон. Сергій, - місцевий гід,- нас відразу приголомшив: "Щоб оглянути це прекрасне місто не вистачить і життя". А у нас -  три дні...

Перші враження з вікон автобуса: Куди тільки сягає око - проспекти, нагромадження грандіозних пам'ятників-монументів та палаців. Так, це дійсно Європа XIX-XX століть, це її багатство, розкіш, її стиль. Перш за все в архітектурі - бароко, класицизм.

І перші ж години перебування переконали: ми - в АРГЕНТИНІ! На бруківках знаменитої трикілометрової пішохідної вулиці "Флорида" елегантні театрально-вишукані пари виконують карколомні піруети знаменитого танго. В другому місці - ціле сюжетне шоу в стилі танго. Але так по-домашньому, по-простому: хочете зробити з ними фото в перерві? Будь ласка. Подобається оце "па" лише для фото - допоможемо, нема питань! Танцюристи спілкуються з публікою. А ось один із юрби- літнього віку сивочолий, стрункий чоловік підходить до танцюристки і дає якісь професійні хореографічні поради: вони танцюють разом. Поділився досвідом, галантно подякував і пішов далі... Все це важко уявити. Єдине, що одразу усвідомили: тут танго невіддільне від буденного життя.

Підходить хлопчина з листівкою "Clases Gratis de Tango - Free Tango Lessons" з адресою школи, де безкоштовно дають туристам уроки танго... І промайнули в пам'яті  епізоди одного з найкрасивіших і романтичних фільмів про кохання "Лекції танго" ("Tango Lеssоn," 1997р.) - автобіографічна розповідь французької режисерки Саллі Потер про її уроки танго в Буенос-Айресі. Фільму, який спонукав автора до цієї подорожі...

На другий день відвідали історичний район Сан Тельмо. Там теж у вихідні дні та вночі у будні - танцюючі пари. І не соромиться танцюристка своїх сивих скронь, їй ще під силу мова тіла, мова пристрасті. Потім подивилися вишукане танго-шоу на сцені театру-ресторану - вищий пілотаж! Змогли зробити світлини будинку єдиної у світі Академії Танго в центрі міста. Тут п'ять років готують спеціалістів для театральних шоу та викладачів шкіл танго для всього світу.

З усіх крамниць цілий день линуть різноманітні мелодії танго, не кажучи про  кафе і ресторани. На фоні гуркоту модної рок-музики, що заполонила планету, тут і сьогодні - інша епоха, інша музика, що настроює на романтичний лад, на ностальгію за молодістю та справжнім коханням. Тому почуваєш себе на окремих вулицях міста, як у театрі.

Аргентинське танго - це не просто музика і танець

Це одна з історичних хронік цієї прекрасної країни. Ось вона:

... Кінець XIX століття. В Європі - безробіття. Аргентина в цей час - одна із найбагатших країн світу. Переживає Ренесанс. Ось-ось наздожене США. Вона розбагатіла за рахунок торгівлі м'ясом - у степах Пампи випасають мільйони голів рогатої худоби. Безробітна Європа ринула у Новий світ, в Аргентину - зокрема.  Тим більше, що тодішні місцеві політики виробили стратегію європеїзації країни, як спосіб її цивілізації. Був навіть заклик: "Європейці! В Аргентину!"

За 10 років сюди прибуло 4 мільйони європейців: італійці, французи, німці, британці. Молоді хлопці залишили вдома наречених, чоловіки - молодих дружин... У цих обставинах і народилося Танго, як музика і танець ностальгії, самотності, відчаю і ревнощів.

Спочатку це був чоловічий танець прибулих іммігрантів, які "працювали" під мачо. Вони на вулицях демонстрували красу і силу своєї статі. Скоро до танців долучилися жінки. І вийшов вихор пристрастей: природне притягання у парному танці - і тут же блискавка-спомин про кохану вдома. І зненацька - жорстке відштовхування. Але природа робить своє: знову притягання, спалах пристрасті... І знову  шкода за втраченим, за тією, що залишилася за океаном. Кохання і ревнощі. Смуток і забуття. У підсумку вийшов танець як окрема театральна вистава, сюжет якої один: це шлях, яким ідуть назустріч один одному двоє. На цьому шляху і романтичні зустрічі, і неминучість розлук. Це шлях проникнення у стихію почуттів.

Так народилося танго - найчуттєвіший та найелегантніший танець сучасності, якому понад... 100 років. Його доля подібна до долі людини: пережито успіхи та невдачі, розквіт та заборони, навіть в самій Аргентині, Римським Папою,  пуританськими правителями Європи... Потім - реабілітація. Нове підкорення Європи. І останні 15 років - міжнародний тріумф.

Композитора і музиканта Астора Піацоллу (1921-1992), який створив понад 300 мелодій танго, називають одним із видатних музикантів світу. Танго можна почути сім днів на тиждень у великих і маленьких містечках усіх європейських країн. А у Фінляндії він навіть оголошений національною музикою і танцем.

Танго обов'язково є у програмах усіх міжнародних змагань бальних танців. Щорічно в багатьох країнах проводяться фестивалі (в березні, до слова, відбулися вони в Нью-Джерсі і Вашингтоні). У всіх країнах є відповідні школи. В майстер-класах Буенос-Айресу щоденно вдосконалюють свою майстерність професіонали та любителі танцю з усього світу. Танго - головний бренд столиці.

У гостях в портеньо

А ми повертаємося до інших закутків Буенос-Айресу, до його меланхолійної краси. Хто її творці? Мешканці. Їх у метрополії - 12 мільйонів. Місто розкинулося вільно, з розмахом, без економії площі. В одному з центральних районів - порт, що  відіграє в господарстві і житті міста провідну роль. Тому і мешканців називають портеньо, тобто «народжені в порту». Щодо мешканців, то це на 95 відсотків діти іммігрантів-європейців, які прибули сюди наприкінці XIX - початку XX століття та нащадки іспанців-колонізаторів. Метисів нараховується лише 3 відсотки. Іншим словом - у юрбі городян ми почуваємось, як вдома, в Європі.

Місто ностальгії, місто ремінісценцій

Як і в танго, ностальгія за Європою відчувається в архітектурі, в пам'ятниках. Ремінісценції - це копії палаців чи пам'ятників, збудованих в Іспанії, Франції, Італії, Німеччині. Наприклад, Палац Конгресу з монументальним фонтаном Лос Дос Конгресос та Театр "Колон"- це Париж, багаточисельні фонтани - Рим. У період економічного піднесення початку XX століття кожна громада переселенців будувала свої  вітчизняні копії будов і палаців, навіть будівельні матеріали привозили "з дому": декоративну плитку - з Іспанії, мармур - з Карари. Зводили цілі "свої" квартали - італійські, французькі... Чого, згадаємо, нема в цілковито космополітичному Ріо-де-Жанейро. Столітній Оперний театр "Колон" є одним із п'яти найрозкішніших в світі, де, до речі, виступали всі світові зірки опери та балету: Шаляпін, Паваротті, Домінго, Баришніков...

Велика кількість будівель увійшли до складу архітектурних пам'яток: рожевий Палац Президента, Ратуша, Муніципальний театр, Національний музей мистецтв, далі - етнографічний, декоративного мистецтва, історичний...і т. д - ціле музейне містечко. Всі ці будівлі - це високого штибу архітектурні твори, які не те що оглянути, перерахувати важко. Буенос-Айрес - центр освіти. Тут - 40 університетів, найстарішому з них - Університету Буенос-Айресу - 180 років.

У центрі міста - найвідоміша його частина - Палермо, забудована італійцями. Це фешенебельний район з дорогими житловими будівлями, розкішним посольським містечком, великим парком, Ботанічним садом та зоопаром... Парк Роса ще називають "Вілла Фрейда," тому що сюди у вихідні дні приходять всі, хто займається духовним і фізичними вправами. Вулиці в околиці парку перекриваються для транспорту і ними користуються любителі бігу на великі дистанції. У парку - могутні дерева, зокрема фікуси, яким по кілька сот років, а ми ж все життя сприймали їх як кімнатні рослини, а тут... Ділянка троянд з 10 тис. сортів, в т. ч. володарі Золотих та Срібних медалей. Найцікавіше: в парку Палермо зібрана своєрідна бібліотека в бронзі видатних діячів культури світу. Наприклад, Данте, Гарсіа Лорка, Фрейд, Пікассо, Тарас Шевченко, Шолом-Алейхем...

Історія країни - в бронзі та мармурі

Якби ми захотіли вивчити історію країни без книг та енциклопедій - це можливо лише за рахунок грандіозних пам'ятників столиці. Найвідоміший з них - Обеліск - символ міста на тій самій найширшій (140 м) вулиці Авеніді Дев'ятого липня (Аvenida 9 Julio), встановленому на тому місці, де 9 липня 1826 вперше замайорів прапор незалежної республіки.

Одним з найбільших, найкрасивіших, найпопулярніших пам'ятників - національному герою Аргентини, полководцю національно-визвольної війни генералу Хосе де Сан Мартіно (1778-1850) на однойменній площі. Це скульптурний комплекс, що включає, крім постаті героя на коні, зведеному на диби, сюжети його основних перемог на барельєфі, чотири скульптурних групи і погруддя бога війни Марса. Ім'я Сан Мартіно закарбовано у назвах районів, вулиць, площ, готелів, шкіл країни. Є навіть науково-дослідний Інститут Сан Мартіно. Вдячні нащадки вважають, що саме цьому революціонеру, талановитому військовому полководцю і стратегу, прогресивному діячу своєї епохи вони зобов'язані перемогою у здобутті незалежності (1816).

Сан Мартіно народжений в Аргентині, але з 2-х і до 34-х років свого життя провів у Європі, де участю в багаточисельних війнах здобув авторитет одного з найталановитіших військових. А коли іспанський король послав його до Ліми - столицю віце-королівства Іспанії для придушення повстань, він перейшов на їх бік, створив і очолив Андську армію і звільнив від колоніального гніту нинішні території Аргентини, Чилі, частини Перу. Після зустрічі (1822) віч-на-віч з Симоном Боліваром, з яким він розділив звання Лібертатора -Визволителя Південної Америки від іспанського панування, добровільно пішов у відставку, виїхав до Франції, де й помер. Cучасники та нащадки цінували і те, що він був шляхетною людиною і, всупереч Болівару, без Наполеонівських амбіцій. Через півстоліття його прах перевезли до столиці. Склеп знаходиться в одному з величних соборів, куди не заростає народна стежина.

Незважаючи на майже повну канонізацію свого улюбленця Сан Мартіно, місто увічнило в бронзі також легендарного Симона Болівара (1783-1830). Болівар очолив звільнення  Венесуели, Колумбії, Еквадору та верхнього Перу (нині Болівія), створив з них об'єднану республіку, ставши її першим президентом. Він мріяв про створення Сполучених Штатів Південної Америки, включно з Бразилією. Йому споруджені пам'ятники в усіх без винятку країнах Американського континенту і не тільки. До сьогодні він залишається символом боротьби проти будь-якого поневолення чи намагання окремих країн до світового панування. Ідеї та ім'я  Болівара використовують усі протестуючі в ці дні проти відвідин ряду країн Латинської Америки президентом США Бушем.

А ось монумент ще одному із героїв Аргентини - генералу Уркісу, того, хто скинув владу диктатора Росаса, який жорстоко правив країною 20 років (1836-1856). Генерал Уркіс - теж улюбленець нації. Згідно легенди, мав 86 власних нащадків. Постать його на п'єдисталі - це символ справжнього мачо.

Окрасою центру міста є елегантний дарунок Іспанії з білосніжного мармуру. Це величний Пам'ятник Свободи, який, окрім жіночої фігури, включає чотири скульптурних групи - уособлення боротьби чотирьох частин Аргентини за незалежність.

Отож, Буенос-Айрес без перебільшення відповідає своєму штампу: "місто пам'ятників". Пам'ятники завойовникам і визволителям, переможцям і переможеним, поетам і музикантам, вченим і літературним героям та просто гарним людям. Їх не перерахувати. Проте є ще одне місце - нагромадження суцільних пам'ятників - це кладовище Реколета в однойменному фешенебельному районі міста. Тут спочиває в склепах вся аргентинська знать: аристократи, ідальго, конкістадори, генерали, політики... Але паломництво приводить сюди туристів в основному через Еву Перон (1919-1952) - дружину диктатора Перона, яка була і залишається популярною серед бідних верств населення. На її могилі - пам'ятник з чорного мармуру. І цілий рік - живі квіти. Більшість із нас пам'ятають фільм "Евіта" Алана Паркера з Мадонною в головній ролі. Легенди про Еву за життя та після смерті продовжують кочувати світом. Друга найбільше відвідувана могила - склеп актора і співця танго Карлоса Гарделя (1890-1935). Він теж тут культова особа. Його голос звучить щоденно з усіх крамниць, кафе, ресторанів, мільйонами примірників тиражуються компакт-диски з його піснями.

Гаучо - аргентинське вільне козацтво

І на закінчення безкінечної теми "пам'ятники" не можна не згадати ще про одного: застиглого в металі вершника на коні - гаучо. Він весь у пориві, готовий миттєво кинутися в бій. Гаучо - це вільні, сильні, фізично привабливі сини степів за назвою Пампи, або Пампаси. Тобто - аналог техаських ковбоїв. Або українського вільного козацтва. Це корінне населення Аргентини, в основному метиси - змішана кров індійців та перших іспанських прибульців. Гаучо приручали диких коней, буйволів, розвинувши незвичайну спритність верхової їзди і фізичну силу. Вони кочували зі своїми стадами худоби без родин. Гаучо були справжніми мачо, завжди дотримували слова, любили жарти. А основне - були безмежно вільнолюбні. Багато правителів використовували їх для подолання усіляких заворушень, протестів. Пізніше це стало причиною їх переслідування і поступового винищення, зокрема президентом Домінго Сармієнто.

І саме в цей період на їх захист стає інтелігенція, зокрема філософи, поети, письменники. Одним із них був журналіст-літератор Хосе Ернандес, за що навіть був ув'язнений в тюрмі. Утікши, він пише в 1870-ті роки епічну поему "Мартин Ф'єрро", де змалював з великою симпатією образ героя-гаучо типу нашого Тараса Бульби. І до сьогодні гаучо є символом екстремально-романтичного аргентинського націоналізму, відомого як "аргентініда". Туристів везуть у ранчо гуачо, де знайомлять з їх побутом, кінним спортом,  шаленими танцями.

А уривки з перекладу поеми "Мартин Фьєрро" у виконанні нашого гіда ми слухали в знаменитому та найстарішому в країні літературно-мистецькому кафе "Тортоні" (Аvenida de Maya), що функціонує тут з 1858 року і яке відвідували всі знаменитості з числа інтелігенції та політиків і є аналогом відомої Паризької "Ротонди".

Бажаючі попили каву, хто за столиком Гарсіа Лорки, а хто - Хорхе Луїса Борхеса чи Карлоса Гарделя. "Тортоні", що знаходиться, до речі, поряд з Академією Танго - це теж один із ностальгічних етюдів міста. Адже на початку ХХ століття Буенос-Айрес був законодавцем моди, культурною Меккою Південної Америки. У це місто линули, його обожнювали літератори, художники, поети, музиканти. Тоді відкривали багато літературних салонів, кафе, ресторанів, театрів, але... з оглядкою на Європу.

Карменіта і Сан Тельма - уособлення національного колориту

Проте, дорослішаючи, Буенос-Айрес не тільки копіював стареньку Європу. Якщо ви зупинилися в центрі, на самій Авеніді Девятого липня, (ціни в готелях, як і на все інше, втричі нижчі, ніж у США ), то таксі за 5-6 доларів відвезе вас на аргентинський "Андріївський узвіз". Це пішохідна вулиця Карменіта довжиною в сто метрів, забудована будиночками, дивно розмальованими різною яскравою фарбою. Вони збереглися такими, як виглядали наприкінці XIX століття. Тоді це була портова пристань. Іммігранти-робітники, не довго думаючи, тут же на березі зводили з листів шиферу чи металу будиночки-халупи і фарбували їх залишками виробничих корабельних фарб. Ось і ставали вони веселково-ляльковими. Тут же гуляли-веселилися, випробовували перші танго... Все так і залишилося й до цього часу. Тільки в будиночках - сувенірні крамниці, на самій вулиці столики із запашною кавою, картинні вернісажі. Найтиповіші сувеніри - зі шкіри. Навіть тарілки і маски розмальовані так, як наші різнобарвні вишивки. Неперевершена майстерність! Це і є район Ла Бока. Саме в підворіттях його робітничих кварталів вперше з'явилося аргентинське танго.

Портова пристань давно переселилася в інше місце, а ностальгійні спомини про минуле підтримують і городяни, і туристи, які обожнюють це місце.

Зануритися в минуле століття цього американського Парижу реальніше та наочніше можна в районі Сан Тельмо - їхньому Монмартрі. Тут живуть художники, митці, багато танцювальних зал, де навчаються танго. Тут, на вулицях і площах у вихідні дні виступають оркестри, театри одного актора, грають на банденеоні, і дають вистави для публіки "тангісти". Тут можна блукати цілий день, ні на хвильку не нудьгуючи, бо на кожному кроці - імпровізовані театри та музеї в мініатюрах.

Модерн в архітектурному

 калейдоскопі "Доброго вітру"

Двадцять перше століття увірвалося в місто помітними розчерками: хмарочоси офісів американських компаній, цілий сучасний район Ретіро з багатоповерховими будинками... Гордість сучасної архітектури - цілковито перебудований порт Мадеро з яхт-клубами, ресторанами, дискотеками вздовж набережних. Цей модерн виник на місці знесених старих і непривабливих будинків.

Із архітектурних споруд уяву збентежили два супер-об'єкти. Це Жіночий міст (архітектор - іспанець Колотрава) - подарунок міської влади жінкам на честь Жіночого свята 8 березня (тут його святкують по-європейськи). З середини мосту металева ракета простягається в небесну далечінь, звужуючись до маленької крапки. Це прикраса. Але автор догодив жінкам: символ нашого вічного прагнення до прекрасного, до небес, до небуденності!

А мистецька споруда "Електронний Тюльпан"- із серії науково-художньої фантастики. Важить ця весняна ніжна квітка із металу біля п'яти тон. Це приватний дарунок колишнього уродженця міста, нині професора інженерії Массачусетського університету (США) Едуарде Каталано. Тюльпан зроблено із велетенських пелюсток. Програма електронної установки в ньому така, що пелюстки розміром 17,5 на 7,5 метрів поступово розкриваються у міру руху Сонця навколо Землі, а потім разом з "сідаючим" Сонцем закриваються. Життєдіяльність цієї живої квітки забезпечують 12 комп'ютерів. У дні свят "Тюльпан" розкритий цілодобово і 8 спеціальних прожекторів освітлюють його червоним світлом. Ідея, конструкція і кошти (півмільйона доларів) на виготовлення  дарунку - це все належить портеньо Каталано. А спонукала його все та ж ностальгія за рідним містом, у якому так багато квітів. Ще один вияв танго життя.

"Срібна республіка" виривається з кризи і рухається вперед

"Срібною землею" назвали ці землі іспанські конкіскатори в XVI столітті , сподіваючись знайти тут брили срібла. Мрії не здійснилися, а назва зосталася. Вся її історія, - уже після незалежності 1816 року, - непроста, нерівна: розквіт змінювався занепадом, реформи - кризою, диктатори змінювали просвітителів, військова хунта - цивільних політиків... А ще війни з країнами-сусідами, авантюрна війна з Великобританією за володіння  Мальвінськими островами в 1982 році... Строкату дорогу пройшла Аргентина.

Дев'яності роки минулого століття - одні з найтяжчих для народу. Майже 15 років (1989 - 2003) країною керували пероністи, які привели  її до економічного і фінансового занепаду. Зокрема за президентства Карлоса Менема, - аргентинця арабського походження, - були продані за кордон або віддані в оренду всі основні природні ресурси. Державна скарбниця перетікала на його рахунки. У країні - супер-інфляція, безробіття та бідність. А головне - корупція на всіх рівнях. Ситуація схожа з українською нині. Уряд наступного президента-радикала Фернанда де ла Руа теж не впорався з економічним спадом. І народ не витримав. У 2001 році вийшов на вулиці та площі і свій протест висловив "баняковою революцією". Здавалося, 35 мільйонів людей одночасно затарабанили в баняки. Це був психоз, який увінчався успіхом. Де ла Руа подав у відставку й ганебно втік від народного гніву.

У 2003 році на президентських виборах переміг Нестор Кирчнер. Він теж, як і його попередники, належить до партії Перона (Хустісіалістської), але проводить зовсім іншу політику. Йому вдалося зупинити спад, почався повільний рух вперед, ріст вітчизняних галузей виробництва. Повертаються продані об'єкти, виплачено проценти за борги, що відкрило шлюзи для іноземних інвестицій, різко зменшилося безробіття. В соціальній сфері за останній рік впроваджено призначення пенсій усім, хто досяг відповідного віку, на 15% зменшена ціна на м'ясо пенсіонерам, введена обов'язкова середня освіта, приватні компанії змушені підписувати контракти з найманими працівниками.

Дещо зі спадщини

В одного з найвідоміших диктаторів світу Аргентини Хуана Перона (1946-1955,1973) та його дружини Еви до цього часу є або шалені прихильники, або такі ж противники. Кажуть, що Ева була страшенною марнотратницею державної скарбниці. Але дещо, зроблене нею, зосталося й до сьогодні. Наприклад, введена з її ініціативи система безкоштовного медичного обслуговування бідняків. Усі лікарі, отримуючи диплом після закінчення медичного інституту, поряд з клятвою Гіппократа присягають Батьківщині. Що означає: один раз на місяць, незалежно від статусу лікаря, безкоштовно відпрацювати в безкоштовних лікарнях для бідних. Таким чином, у сільського бідняка є гіпотетична можливість оперуватися президентським лікарем, бо він теж свято дотримується присяги. Непогана ідея, чи не так? А в цілому система дешевих медичних страхувань покриває 50% усіх витрат. Середня заробітна платня - 200-250 доларів на місяць (300-400 вважається високою). Пенсія для спеціалістів - біля 200 доларів.

Нашій групі вперше показали будинок і побут однієї родини з десяти осіб за статусом середнього класу. Будинок, що складається з шести спалень, відгороджене подвір'я, басейн. Були цікавими економічні викладки родинного бюджету, зокрема те, що всі діти, навчаючись в інституті, підробляють для загального прибутку. Але найцікавішим було знайомство з родинним побутом, традиціями, звичаями.

Без чого не може бути аргентинця?

Відвідини дому і родини привітної Глорії  відбулися в суботу. Вдома були всі восьмеро дітей. Виявилося, що родина зібралася разом не через наші відвідини, а тому що тут дотримуються традиції: кожна родина в країні збирається разом саме у суботу, господар готує традиційне асадо - м'ясо, засмажене на сітці і вугіллі з евкаліптового та червоного дерева. Процес підготовки - 5 годин. За цей час всі обговорюють родинні проблеми, новини в політиці, п'ють національний напій мате. Мате, -  улюблений напій гаучо - це зелений чай з листя дерева, яке росте в Парагваї. Пиття мате - це ритуал, його заварюють у спеціальних горнятках-"колобас". Найліпші - з сухого гарбуза (хоч є і металічні чи з фарфору). П'ють через спеціальну трубочку зі ситечком, передаючи по колу гостям. Без асадо не відбувається жодне зібрання, включно з дитячим садками та футбольною грою. Асадор, що готує аса до - поважна людина, якій співають асани, коли проявить вищий пілотаж в своєму мистецтві. А вживання м'яса у цій "м'ясній" країні таке ж популярне, як рис у Китаї. Кожен аргентинець, котрий має до себе повагу, принаймні один раз на день їсть м'ясо. На ожиріння не скаржаться. До речі, кажуть, що саме в степах Пампи виростає на їхніх ніжних травах найсмачніша у світі телятина.

І ще одне невід'ємне від цього народу національне хобі - футбол. Футбол в Аргентині - священна справа. Найкращому своєму футболісту Марадоні за життя поставили пам'ятник як герою нації. Коли Аргентина перемогла на Олімпійських іграх, ніхто не пішов до школи і на роботу - святкували! А розмов - на цілий місяць. Тут величезна кількість футбольних клубів та полів для ігор. На краю поля під час гри палає ватра - для вболівальників готується асадо... Як і в Бразилії, у футбол тут грають від двох до ста років. Тому й говорять: "Якщо в аргентинця відібрати мате, асадо і футбол, то аргентинця не буде".

Прощальні експресії

В аеропорту майорить державний прапор... Його колір теж віддзеркалює характер цього дружелюбного, доброго, гостинного народу. На прапорі - три стрічки. На краях - блакитно-голубі, посередині - біла з усміхненим жовтим сонечком. Такий символ у нації, що подарувала світу лірико-романтичне танго, вірність традиціям, видатних музикантів, письменників, спортсменів. І яка дала притулок багатьом українцям-переселенцям, зустріч з представниками яких теж відбулася. Про це - у наступній статті. Прощалася з країною і її людьми з єдиним бажанням - повернутися сюди знову...

З офіційного досьє про Аргентину

Аргентина - демократично-федеративна республіка. У 1983 році після 50-річного правління військової хунти відновлено конституційний демократичний устрій. У її складі - 22 провінції, федеральний столичний округ і Національна територія Вогненна Земля.

Національний девіз: "Союз і воля!"

За величиною території - друга в Латинській Америці і восьма - у світі. За природою дуже мальовнича країна, бо її територія простягається від екватора до льодовиків Вогненної Землі. На півночі знаходиться покрита тропічною саванною рівнина Гран-Чако, в центрі - субтропічні степи Пампи, на півдні - Патагонія - плоскогір'я з суворим кліматом. Уздовж кордону з Чилі на сході - гори Анди, а на заході - Атлантичний океан.

Населення - біля 38 мільйонів осіб, третина яких проживає у столиці. За походженням переважна більшість - європейці. Основна релігія - католицизм. Державна мова - іспанська.

Це індустріально-аграрна країна з високорозвиненим сільським господарством. Експортують м'ясо (третє місце в світі), шкіру, вовну, зерно, арахіс, лляну олію, фрукти.

Видобувають вугілля, мідь, свинець, барій, уран, нафту, природний газ.

Президент - Нестор Кичнер, обраний на цю посаду в 2003 році терміном на чотири роки. Його дружина - сенатор і бере участь у президентських виборах 2007 року.

P.S. Автор висловлює подяку компаніям "Лодестар" (Нью-Йорк) та  "КонфіАргентина" (Буенос-Айрес) за подану інформацію під час екскурсій.

Дякуємо нашим гідам Галині та Сергієві

 за прекрасні екскурсії і цікаві розповіді