У минулому числі часопису я розповідав нашим читачам про передвиборну рекламну кампанію, яка розгорнулася в Україні, зокрема, і на Тернопіллі. Обіцяв розповісти і про етнофестиваль, який там відбувся «за підтримки» одного з можливих кандидатів у депутати Верховної Ради України, і що з того вийшло. Виконую свою обіцянку.

Піар-проект як можливість «засвітитися» кандидатові у кандидати

За два-три місяці до початку офіційної виборчої кампанії до парламенту Україну затрясло від різноманітних приховано-виборчих піар-проектів, за допомогою яких ймовірні «кандидати у кандидати» вирішили «засвітитися» і постати перед своїми майбутніми виборцями у виграшному світлі. Піар-проекти ці є різноманітними за своєю формою, але їхній зміст один – у ситуації, коли пряма агітація за себе улюбленого ще заборонена, деякі потенційні кандидати прагнуть поагітувати за себе дотично, непрямо, показавши у якихось акціях, що дана особа є прекрасною у всіх аспектах – допомагає, турбується, будує, проплачує усе, що може усім, кому може і т. д. і т. п.
Кожен піар-проект залежить від трьох складових – коштів, які кандидат у кандидати вкладає у нього, команди, що виконує цей піар-проект, та рівня креативу, тобто, творчої фантазії, яким проект вирізняється. Кошти можуть бути від скромних до неміряних, команда може бути професійною, або халтурною, креатив буває присутнім – тоді акція стає цікавою, або ж нульовим – тоді акцію тупо відпрацьовують при мінімальному, або ж і негативному ефекті.
Іще піар-проект можна зрівняти з вином – якщо воно марочне, то його післясмак буде приємним, якщо ж воно, як кажуть у народі, «шмурдяк», то вас після нього перекосить від огиди.
З урахуванням усіх цих моментів ми й проаналізуємо один з приховано-передвиборчих піар-проектів, який мені та моїм супутникам нещодавно вдалося побачити у тернопільській провінції.

Піар-проект: що, де, коли

Коли ми в’їхали на південь Тернопільщини, то вулиці та дороги зарясніли білбордами, які запрошували усіх бажаючих відвідати Джурин-фест – так називався цей етнофестиваль. Ключовим елементом кожного білборду було великого розміру обличчя чоловіка, яке займало ледь не половину площини білборду. Чоловік цей не посміхався, а крізь окуляри уважно-важким поглядом дивився на перехожих, і тому ефект впливу на глядачів цього плакату був неприємний.
Коли ми зупинилися перед цим білбордом, якийсь перехожий іронічно промовив: «Ще не вистачає лампи у обличчя, і тоді точно відчуєш себе, як на допиті. Що поробиш – мент є мент, інакше дивитися не може».
Чоловіком з білборду був дійсно міліціонер, генерал-полковник міліції Володимир Бедриківський, колишній заступник міністра МВС Юрія Луценка. (Дехто його представляє як члена партії «Народна самооборона» Луценка – тобто – як опозиціонера, що дуже цікаво, особливо, коли придивитися до дій пана міліціонера).
Його іміджмейкерам (якщо такі у нього є) не вдалося надати привітності цьому портретові, і тому ефект «непривабливості» дійсно відчувався.
Буває ж таке, начебто, усе зробили правильно: і у вишиванку одягнули міліціонера, і прізвище його написали великими літерами, щоб ніхто не сумнівався, що не держава, не Тернопільське земляцтво, не Заліщицька райрада, не сільрада села Нирків (чиї назви на білборді були написані незрівнянно меншими буквами), а саме ось цей «благодєтєль», доброчинник у погонах забезпечив (зокрема, і матеріально?) проведення цього свята, тому і запрошує на нього – а потрібного ефекту все одно не досягли.
Іміджмейкерам Бедриківського та йому самому не вдалося у цьому плакаті досягти ефекту візуальної, зовнішньої привабливості. Важкий, трохи колючий погляд, неусміхнене обличчя зробили свою негативну справу – враження від пана міліціонера було, скоріше, неприємним.
Іміджмейкери називають подібне ефектом негативної привабливості – а, простіше кажучи, ефектом непривабливості. Цей ефект свого часу повною мірою звідав глава Адміністрації Президента Кучми Віктор Медведчук. Чого тільки не робили з ним іміджмейкери, щоб «олюднити» свого клієнта, зробити симпатичним – і без краватки фотографували, і у фартух одягали, і на кухні примушували готувати, і посміхатися просили, і зачіску куйовдили – а все одно з плакатів дивися на виборця холодний чоловік з уважно-важким поглядом. Правда, у вишиванку апаратника Медведчука не одягали, але й це йому, як і пану міліціонерові Бедриківському, не допомогло б. Що поробиш – якщо не дано від природи, то жодним декоруванням чи косметичним візажем цього не досягнеш.
Медведчук облишив свої спроби сподобатися українським виборцям і виїхав до Росії, де, як кажуть, перебуває більшість часу, але його ефект негативної привабливості пам’ятають і досі та згадують при нагоді, скажімо, у випадку Бедриківського.
Отже, отримавши від хлопчаків-заробітчан запрошення, які вони роздавали на вулицях усім бажаючим, ми на два дні (а саме стільки часу відбувалося дійство) вирушили до села Нирків в урочище Червоне. Запрошення, до речі, були надруковані на дорогому кольоровому папері і це, як і маса білбордів з портретом Бедриківського, примушувало задумуватися – а звідкіля стільки коштів у міліціонера?

Попередження відвідувачам

Урочище Червоне є природним шедевром неймовірної краси. На його дні тече надзвичайно гарний рівнинний водоспад Джурин, на честь якого було названо фестиваль, на схилах видніються руїни замку та інших старовинних будівель. Правда, дорога туди є дуже вузенькою, звивистою, на ній чимало місць, де дуже важко розминутися двом зустрічним автомобілям, навіть невеликим легковим.
Подумалось – якби тут була справжня державна турбота або ініціатор-доброчинник, то це райське місце могло би стати однією з туристичних перлин України і приваблювало б сюди не лише мешканців навколишніх сіл, а й туристів з усього світу. На жаль, таких поки що не знайшлося.
Задовго до в’їзду в урочище нам почали потрапляти в поле зору міліційні патрулі, які слідкували за порядком. Вони ж стояли біля самого шлагбауму і уважно оглядали автомобілі. Внизу їх було також забагато. Нам сказали, що у долину уже не можна, оскільки там уже все переповнено машинами.
Нашу увагу привернуло оголошення, на якому перераховувалися заборони відвідувачам. Із-за оголошення виглядав черговий білборд Бедриківського – щоб усі гості ще раз переконалися, хто насправді є господарем цього фестивалю, хто «накриває поляну» для усіх присутніх.
Заборон на стенді було написано 10 і, як і у кожному природному заповідникові, вони мали вагу закону. Пізніше ми переконалися, що закони писані не для всіх, і деякі вибрані пани можуть їх грубо порушувати.

Хто проводив фестиваль?

На дні урочища ми побачили шерегу однакових наметів, кожен з яких представляв певне село. В кожному наметі були накриті столи, і господарі наметів пригощали усіх бажаючих безкоштовно – наливали горілки, частували стравами. Нам стало цікаво – хто ж оплачує цю масштабну, як кажуть у народі, «халяву»?
Розговорилися з жіночками у декількох наметах, і вони охоче нам усе розповіли. За їхніми словами, організовувала все і забезпечувала наметами їх влада, страви вони готували самі, кожна щось своє, ну а горілку, як сором’язливо говорили жіночки, привозили уже голови сільрад – кожен до свого намету. Звідки привозив, скільки і хто платив за ящики з «вогненною водою», жіночки не знали.
– «Може це голови села купляли за свої гроші? – Поцікавилися ми. – «Навряд, – хитали головами жіночки. – Ви ж порахуйте, скільки це треба грошей, щоб купити стільки горілки! Ніякої зарплати не вистачить, навіть у голови».
Що сподобалося нам при обході наметів – так це те, що майже усі їхні господарі були одягнені у святкове національне вбрання, на стінах висіли рушники, вишиті серветки, картини, іконки, вироби традиційних ремесел. Тернопільчани, прості люди, мешканці сіл є природними патріотами і тут також показали себе якнайкраще.
Але були й смішні «накладки». Так в одному з наметів висів плакат одного з конкурентів Бедриківського – екс-губернатора балогівця Ю. Чижмаря.
Обходячи намети і чаркуючись з їх господарями, В. Бедриківський це побачив, стиснув щелепи, але стримався і нічого не сказав. Проте, можна собі уявити його емоції – тратиш тут кошти, піаришся, а на твоїй акції, у можливо оплаченому тобою наметі, селяни (через наївність чи спеціально?) вивішують плакат твого ж конкурента. Хіба не образливо?
А коштів тут було «розлито» у чарки немало, враховуючи тисячі відвідувачів за два дні і безперервний конвеєр дармового пригощання.

Задарма й оцет солодкий? Наливай!	Плакат конкурента (зліва) на святі мента

Сцена і концерти

	Виступ кандидата глядачів не зібрав

Шерега наметів стояла на узбіччі урочища, а посередині його дна зводили величезну сцену. Щоб читачі зрозуміли масштаб затрат, скажу – приблизно таку зводять щоразу на Хрещатику в дні великих свят. Режисер, з яким ми поговорили, сказав, що вартість такої сцени (привезти в таку далечінь, змонтувати, електрифікувати, зібрати озвучку, налагодити мікрофони, підсилювачі, розібрати після концерту і вивезти тощо) складає не менше ніж 12 тисяч доларів, якщо не більше.
Враховуючи, що основними «заманухами» для глядачів і цвяхом програми були широко оголошені та розрекламовані зіркові Віктор Павлік, гурти «ТІК» і «Тартак», назвати цей фестиваль суто етнічним язик не повертався. Скоріше, розрахунок був на те, що не народні колективи, а саме поп-зірки приваблять публіку, насамперед, молодь.

Глядачі освіжалися у водоспаді

Так і сталося. Молодь стікалася під вечір, коли на сцені виступали поп-виконавці. Коли ж із полудня до вечора на сцені були поперемінно народні колективи і звучала етномузика, глядачева поляна була майже порожньою. Тай хто прийде сюди в обід під палаюче сонце?
Організатори це розуміли і етнічним назвали цей фестиваль, скоріше, умовно.
Судячи з усього, метою цієї акції було зібрати не етноколективи, а масову аудиторію для зовсім іншого.
І це «інше» стало абсолютно зрозумілим, коли присутнім почали роздавати футболки та картонні картузи, на яких було великими літерами знову надруковане прізвище пана міліціонера-спонсора, а на сцену вийшов він сам у супроводі трьох священиків.
Промова його була короткою та маловиразною. Відчувалося, що він не знав, що йому робити – чи то акуратно агітувати за себе, задля чого, власне, він і зібрав таку купу народу, чи говорити про якусь культуру, на якій пан міліціонер знався зрозуміло як.
Під час цього обіднього виступу глядачів було зовсім мало, так що спроба його позиціонування перед нечисленною публікою провалилася. Більше того, коли я біля сцени запитував молодь – хто це, мовляв, виступає – більшість знизувала плечима. Тільки один молодик у підписаній футболці відповів: «Це ж Бедриківський». Бажаючи знати, наскільки глядачі розуміють піар-задум «кандидата у кандидати», я з невинним виглядом перепитав: «А хто він такий?» На це молодик відповів: «Та якийсь бізнесмен, багатий, напевно. Он скільки грошей вгатив!»
От тобі і приїхали! Бачите, як відбувається стихійне формування іміджу. Штаби кандидатів прагнуть створити своєму замовникові якийсь піднесений імідж (наприклад, шанувальника етномузики), а глядачі фіксують зовсім інше і штабами непередбачуване, а саме: скільки ж грошей вгачено у це видовисько!
Можна собі уявити, що думають про таку особу ті, для котрих зарплата у півтори-дві тисячі гривень є бажаною на тлі суцільного безробіття навколо, тобто, майбутні виборці.

«Підписані» глядачі	Розсипаний посуд

Сміттєвий «післясмак»

Але головним негативним підсумком цієї піар-акції «кандидата у кандидати» пана міліціонера Бедриківського стало навіть не шалене розкидання грошей (його акцію присутні оцінили приблизно у мільйон гривень), а те, що залишилося від прекрасного урочища після того, як фестиваль закінчився, і усі присутні роз’їхалися та розійшлися.
Очам тих небагатьох, хто залишився на наступний день, відкрилася панорама жахливого вандалізму та побутового варварства.
Уся долина була випалена згарищами від багать, повсюди лежали купи пляшок, пластикового посуду та целофанових пакетів. Від первісної краси урочища залишилися тільки згадки.
Люди, звичайно, не ангели, і винні у цьому нищенні природи. Але про що думали і куди дивилися організатори цієї піар-акції? Чому вони зірвалися і поїхали, не організувавши генеральне прибирання усієї долини дочиста?

Згарища та сміття	Купи порожніх пляшок

Ось такою була вся долина	Сміття за декоративним тином

Ось такою непрохідною стала дорога в урочищі після цієї акції

Невже були так засліплені своєю піар-акцією і задоволені, що сюди приїхали тисячі їхніх майбутніх виборців? Але ж згадаймо попереджувальний стенд на початку урочища і 10 його заборон. Організатори нагнали сюди тисячі людей, ті порушили половину з цих заборон, і хто за це відповів? Кого оштрафовано?
Що ж виходить – якщо якийсь стихійний турист спалить тут траву, забруднить місцевість чи буде розпивати спиртні напої – його оштрафують і виведуть за межі урочища. А якщо це зробить, та ще в тисячократному масштабі, «кандидат у кандидати» своєю акцією та її наслідками, то йому все це зійде з рук, навіть тоді, коли він ще далеко не депутат?
Думаю, читачі подивляться на усе це дикунство і ще раз подивуються цинізмові людини, на чиїх футболках та рекламах є гасло про відродження рідних місць і якого у цьому надзвичайно дороговартісному проекті підтримала влада.

	Куди ще підуть такі «благодійники», що знищать?

Бедриківський, дійсно, родом із цих місць. Але його ставлення до малої Батьківщини, судячи з цього сміттєзвалища, у яке перетворився за два дні заповідник, синівським аж ніяк не назвеш.
Він, і такі, як він «кандидати у кандидати» для досягнення своїх особистих, а то і шкурних інтересів, задля бажання пропіаритися і приголомшити людей своїм купецьким розмахом, не збережуть ні природи, ні унікального заповідника і нічого іншого – аби тільки досягти свого.
Хочу наголосити: будь-які акції на підтримку культури, на допомогу населенню є доброю справою, якщо вони продиктовані не цинічним розрахунком, а дійсною турботою про людей та рідний край.
Якщо ж вони перетворюються на колосальні викиди коштів, невідомо де взятих, щоб тільки прогриміло чиєсь прізвище, то такі акції є не тільки безглуздими, але і злочинними для простих людей.
Коли за день-два хтось може витратити мільйон гривень, коли ледь не щоденно в майбутньому окрузі щось роздається, когось задобрюють, чи купують – то треба запитати: якщо ти працював на державній роботі, то звідки у тебе такі шалені гроші? Хабарі? Підтримка когось із олігархів?
Крім того, якщо людина натякає, що вона є опозиційною, а їй масово допомагає влада, то це одне вже дуже підозріло. Хіба така людина, будучи колись обраною депутатом, не стане «тушкою», прислужницею влади? Стане стовідсотково.
На жаль, післясмак цієї акції був, усе-таки, як після «шмурдяка» – огидним і брудним, сміттєвим.
P. S. Фестивалі та інші акції на підтримку культури потрібні. Але не цинічно-передвиборчі, а справжні, коли за культуру та людей вболіваєш усією душею.
Як усміхнувся один із глядачів цього фестивалю: «Хотів би я подивитися, коли Бедриківського не виберуть депутатом, влаштує він на наступний рік цей фестиваль знову, як тепер обіцяє?»
Коментарі тут зайві – адже народ у нас мудрий, усе розуміє правильно.