Виступає спікер ВР: “Шановні депутати! Ну, здається, всі свої питання ми вирішили – землю та засоби виробництва розділили, діти та онуки влаштовані. Я вважаю, що прийшов час подумати і про людей”. Голос із залу: “Вот это правильно. Для начала предлагаю душ по триста”
Народний фольклор

28 червня Україна святкує особливе свято – День Конституції. Навряд чи котромусь з атрибутів української держави так «діставалося» від майже кожної влади, кожного президента. Схоже, панове влаштували таке собі змагання – хто більше порушить… І чинна влада у цьому змаганні б’є усі рекорди.

Діяльність влади має свої результати – громадяни себе почувають, м’яко кажучи, вкрай некомфортно. Деякі з обіцяних Конституцією благ зникли вже давненько – наприклад, безкоштовне право на медицину. В право на житло деякі громадяни ще сліпо вірять, а деяким високопосадовцям навіть ще вистачає нахабства те житло обіцяти, однак незамиленому оку видно відразу – це право вже давним-давно пішло на вічний спочинок.
Та що там казати – навіть саме право на життя – і те вже на ладан дихає.
І от що цікаво – чим більше процвітають українські чиновники, тим гірше йдуть справи з цим от, здавалося б, незаперечним правом.
От, для прикладу, на Буковині минулого року такий собі дрібний чиновник – голова райдержадміністрації – пан Михайло Бойчук мав добрий настрій, зібрав невеличку компанію – брата, зятя, охоронців, і пішов подивитися, чи ніхто там часом не зловив у приватному ставку кількох окунів.
До речі, от дивно – землю в Україні ніби ще не продають, поміщиків офіційно ще немає, природні багатства належать народові – а от приватні ставки вже є… Бідна Конституція.
Але ще гірше, ніж Конституції, було чотирьом рибалкам, котрі ловили рибу в згаданому ставку. Бо подальший розвиток подій нагадує фільми жахів, та й то – Стівену Кінгу таке навіть в страшному сні не насниться. Людей приковували кайданами до електроопори, били кийками, ламали ребра, вибивали зуби, стріляли над головами з різних видів зброї, бралися топити і “нагодувати ними риб”.
Про справу дізналися журналісти, наробили ´валту – і на початку цього року пана Бойчука суд засудив… до 5 років умовного покарання. Ну і зняли з чиновницької посади.
Пан Бойчук втішився і виправився – почав відганяти людей віддаля. В червні цього року він відзначився тим, що пострілами з рушниці відганяв дітей, які на полі випасали худобу поблизу заводу мінеральної води “Хрещатик”, яким він володіє.
Як йдеться у заяві Чернівецької обласної організації “Батьківщини”, “21 та 22 червня Бойчук ходив у поле і стріляв у повітря, щоб діти з худобою залишили це поле і пішли деінде. Територію навколо заводу він, очевидно, по-поміщицьки вважає своєю. А людей, очевидно, кріпосними”.
В міліції постріли почули, однак заявили, що звуки, «схожі на постріли» виникли тому, що екс-чиновник «стріляв по птахах». З якого переляку людині, котра засуджена на 5 років умовно, дозволили тримати в себе зброю, не кажучи вже про користування тієї зброєю в селі серед білого дня – незрозуміло.
Мешканці села розказують, що «пан поміщик» вже встиг приватизувати собі всі водоймища в районі. І зараз, незважаючи на те, що є офіційно знятим з посади, далі керує районом – бо має забезпечити владі гідні результати на парламентських виборах.
Швидше за все, за постріли «по птахах», як і за поміщицькі замашки, панові Бойчуку нічого не буде – сумно, але таких «особливих людей» українські закони чомусь захищають.
Он днями ще один цікавий чоловік миром розійшовся з Фемідою. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ підтвердив законність зняття звинувачень у причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе з другого президента України Леоніда Кучми.
Щоправда, Мирослава Гонгадзе пообіцяла, що звертатиметься до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у зв’язку з порушенням права на справедливий суд. До того ж суду пообіцяв звернутися і майор Микола Мельниченко. Але, схоже, ні суддів, ні самого Леоніда Даниловича ті обіцянки не дуже стривожили…
Натомість справи Юлії Тимошенко українське правосуддя взялося розглядати з усією строгістю суддівської фантазії. Схоже, ця історія затягнеться до самих виборів – аби панам на кшталт Бойчука ніхто не заважав по-перше – мостити своїм господарям зручні парламентські крісла на наступний депутатський термін, а по-друге – мірятися «жабою» одне з одним.
Бо що ще, якщо не жаба, цей злісний зелений український національний звір, змушує чиновників «вимахуватися» один поперед одним – в кого більше ставків, в кого кращий вертоліт, а в кого – найбільше до смішного покірних «кріпосних селян», котрі не просто терпітимуть знущання, а ще й зможуть потім в суді заявити, що самі зубами бетонні стовпи гризли і на граблі з розмаху стрибали... Капосний звір не просто гризе українських можновладців – виїдає бідакам мізки геть повністю. І вже не думають ні про те, що буде з країною, що буде з природою, чи що буде з їхніми внуками-правнуками, котрим, як відомо, гріхи гикатимуться до сьомого коліна. Єдине, про що ще залишками звивин встигають помізкувати – то це про те, щоб часом влада не змінилася ДО того, як встигнуть з награбованим втекти до тепліших країв на постійне проживання…
Україна, зрозуміло, тим часом далі котиться донизу. І навіть декотрі панове-чиновники час від часу то визнають.
Ось днями колишній палкий революціонер, а нині – солодкий міністр економічного розвитку і торгівлі Петро Порошенко в прямому ефірі телебачення визнав, що Україна – у передкризовому стані.
Але пан міністр знає, як вберегти країну від кризи – продати все, що ще не встигли продати.
“Ми прийняли вже. Я сьогодні розробив, вніс на засідання уряду, вона була проголосована і підтримана – програма різкого скорочення переліку підприємств, які заборонені до приватизації. Сьогодні це є енергогенерація, теплові електростанції, сьогодні це мають бути шахти”, – розповів Порошенко.
Просто чудовий рецепт.
Забрати підприємства від людей, котрі керують ними через державні механізми – і віддати їх цим же людям, аби вони керували ними вже на правах повноправного господаря. А взамін ці панове вкладуть в ці підприємства гроші, котрі отримали з допомогою керування тими підприємствами, котрі вони вмудрилися за копійки прихватизувати раніше. І, зрозуміло, про тих людей, котрі стояли біля початків цього механізму, і доводили цілком «придатні до використання» державні підприємства до банкрутства, аби потім продати їх як не самим собі, то друзям-сватам-приятелям – про тих людей українське правосуддя навряд чи коли згадає. Їх ніхто не звинувачуватиме в державній зраді чи в діях, які завдали величезних збитків державі. А шкода. Повернення в державну власність незаконно нажитого майна бодай одного-двох таких умільців, котрі хвацько продавали своїм руками державні підприємства самим собі, могло би повність перекрити дефіцит державного бюджету на кілька років наперед.

Тим більше, що статки цих людей ростуть з небаченою швидкістю. І от що цікаво – дедалі більше державних підприємств переходять в руки, котрі тісно асоціюються з найбагатшими людьми України. От, наприклад, днями президент Віктор Янукович призначив гендиректором держконцерну “Укроборонпром” Сергія Громова, менеджера компанії народного депутата від Партії регіонів, власника СКМ Ріната Ахметова “Метінвест холдинг”.
За дивним збігом, цими ж днями виявилося, що цьому підприємству загрожують неабиякі неприємності.
«В Україну з неофіційним візитом прибув племінник колишнього президента Ємену Алі Абдалли Салеха Тарік Салех. Він має намір вести переговори про повернення грошей за контрактом, підписаним з ДК “Укроборонпром” минулого року та не виконаному через “навігаційні причини”. Експерти вважають, що Україна виплатить все без судових розглядів, враховуючи, що світовий розголос негативно вплине на її імідж надійного постачальника озброєнь.
Під час масових протестів проти режиму президента Алі Абдалли Салеха влада Ємену уклала з Україною договір на постачання військової техніки, зокрема важкої зброї і танків. Проте її не було доставлено замовнику через навігаційні причини. Пан Салех прибув в Україну разом з бізнесменом, який брав участь в угоді як партнер уряду Ємену. Неофіційний характер візиту пана Салеха пояснюється тим, що контракт міг укладатись не з міноборони Ємену, а через фірму-посередника.»
“КоммерсантЪ-Украина”
Зрозуміло, це все тільки припущення, але як вам такий фантастичний сценарій: Україна погоджується виплатити родичу пана Салеха дуже серйозну суму, частина цієї суми іде людині, котра «вмовила» українську владу (а ця влада, самі розумієте, страшенно не хотіла втрачати гроші з державного бюджету) розлучитися зі грішми, частина – родичам Салеха чи й йому самому, “Укроборонпром” після цього сідає на мілину, його, як у сусідній Білорусі, продають вітчизняному бізнесмену, близькому до влади, потім держава опиняється в скрутному становищі (як це трапилося з Білоруссю) і підприємство продають бізнесмену, тісно пов’язаному з урядом «братньої» Російської Федерації.
Фантастика?
Фантастика.
Але днями з білоруським експортером озброєння і військової техніки, підприємством “Белтехэкспорт” сталася майже така ж історія – з тією різницею, що Олександр Лукашенко дуже і дуже НЕ хотів віддавати підприємство росіянам. Але – довелося. Тепер білоруська зброя належатиме російському бізнесменові Дмитру Гуріновічу… І майже задарма. Загнали Лукашенка в глухий кут – а в цій незручній позиції і не такі ласі шматки економіки віддавати мусиш. Так от санкції ЄС дивовижним чином посприяли підвищенню обороноздатності і військової потужності Російської Федерації. В історії з “Белтехэкспортом” ніяких єменських племінників не було – та вони там і не були потрібні.
В українській історії єменські племінники є – і це насторожує. Ще минулого року Алі Абдалла Салех склав свої повноваження, і офіційно він до уряду Ємену не має жодного стосунку.
Навряд чи він платив за танки з власної кишені – швидше за все, то були державні гроші. Державі єменській гроші зараз дуже навіть згодилися б – як відомо, Ємен і так був найбіднішою країною Близького Сходу, майже половина населення жила на менше, ніж 2 долари в день. А після революції країна в загалі опинилася на межі гуманітарної катастрофи і епідемії цілої купи болячок. Єдине, що в цій ситуації незрозуміле – до чого тут племінник Салеха? Якщо по гроші приїхав саме він, то цілком зрозуміло, куди підуть гроші, які мають компенсувати Ємену втрату українських танків…
Одним словом, час покаже, наскільки песимістичні фантазії в стилі Стівена Кінга збігаються з планами людей, котрі тримають в руках українську оборонну промисловість.
Адже, як відомо, в українських владоможців фантазія ще бурхливіша. Однак використовують її здебільшого для урізноманітнення власних захцянок. Он днями Олександра Кужель розповіла про одну з таких владних фантазій – чергову плітку про золоті унітази. Про них так часто ходять чутки, що ті золоті унітази просто змушені існувати. Принаймні, для того, щоб задовольнити високочиновницьку жабу. Адже коли з’їси малини за ціною майже сто доларів за кілограм – соромно буде зізнаватися колегам, що сідаєш після того на унітаз без позолоти…
“Ми маємо ситуацію, за якою Янукович уявив себе царем у своєму палаці “Межигір’я”. Зараз багато розповідають, що йому з Дніпропетровська недавно підкотили стилізовану сучасну яхту з червоного дерева із золотими унітазами. Дніпропетровські фахівці, які її робили, нібито стверджують, що цю яхту накрили сіткою і гнали ночами, щоб люди не бачили”, – розповіла Кужель.
Gazeta.ua
Однак і без золотих унітазів є чому розтривожити людську уяву. Он з понеділка, 25 червня, у Києві запрацювало перше в Україні вертолітне таксі. Запустили його авіакомпанія “Ютейр-Україна” і ТОВ “Амадеус Ко”, які отримали 2,18 гектара під будівництво вертолітного майданчика на Парковій алеї Києва. Вартість години польоту сягає 2,5 тис. євро без урахування ПДВ. Цікаво, скільки заплатила фірма за ділянку під будівництво майданчика? І хто буде на тому вертолітному таксі літати?
Ну і на останок – чудовий анекдот від Ярослава Грицака – спеціально для тих «людей», права яких охороняє Гарант української Конституції у строгій відповідності з кожною буквою Основного закону. Для тих, для яких в цій країні забезпечено право на житло, медичну допомогу, свободу слова, пересування і т.д.:
До Петра Симоненка приїхала мама, подивитися, як він живе з новою жінкою. Заводить її Петро у свої хороми, а мати й питає: “Синку, а це чий же палац?” “Мій”, – каже Симоненко. Потім показує їй поля і ліси навколо палацу. Мама знову: “Синку, а це чиє?” “Моє”, – гордо відповідає Симоненко. Змучилися, доки це все обійшли, сіли на веранду перед басейном пити чай, а мати не заспокоюється: “І басейн теж твій?” “Мій”, – усміхається Симоненко. Мати зітхає і каже: “Синку, а що з тим усім буде, коли до влади прийдуть справжні комуністи?”