Кожен матч збірної України на Євро-2012 викликав неймовірний приплив патріотизму. З часів Майдану на вулицях Києва не було стільки машин з національними прапорцями України. Стадіони усіх міст, насамперед, тих, де виступала наша збірна, рясніли національними кольорами. Було приємно бачити стадіон у Донецьку майже весь у жовто-блакитних футболках, з аналогічними розмальовками на обличчі, з лісом прапорів України в руках тисяч глядачів.
Є речі, які Україну роз’єднують, а є такі, що її згуртовують. Футбол – один з факторів об’єднання України. Але процес психологічної центрації різних областей України в єдину націю, що вболіває за свою національну збірну, був, на превеликий жаль, недовгим.
Диво могло б статися, причому диво звичайне – суддя міг зарахувати той гол українського нападника Марко Девіча, який англійці витягли із-за лінії воріт і міг призначити пенальті за гру рукою англійського захисника у своїй штрафній. І рахунок матчу міг би стати 2:1 на користь збірної України, і наша команда вийшла б у наступне коло змагань, причому, чесно, заслужено, без натяжок.
Але дива не сталося. Суддя з декількох метрів «не додивився», що Девіч таки забив гола, а потім «не помітив», що англієць зіграв рукою. Відтак, рахунок став 1:0 на користь збірної  Англії, і не ми, а британці вийшли у наступне коло. Там вони, правда, програли італійцям, і вся Україна вболівала проти них – за те, що англійці у цьому матчі незаконно займали наше місце. Це ми могли грати у чвертьфіналі з італійцями. Можливо й програли б, а, можливо, й ні – адже м’яч, як відомо, круглий і все може бути.

	Київ, червень 2012, Машини-патріоти

Може, могло б… Але не сталося, не судилося.
Так от я про інше – чому такий надзвичайний випадок, як фактичне нахабне випровадження з Євро-2012 однієї з господинь цього чемпіонату руками недобросовісних суддів проминув так непомітно, тихо, без протестів з нашого боку, без апеляційних розглядів. Без коментарів функціонерів УЄФА, самого голови УЄФА, видатного футболіста Платіні, який сам натерпівся від суддівської несправедливості ще у період своєї гри нападником?
Про це я запитав свого давнього знайомого, знаменитого футбольного журналіста і коментатора. Він зітхнув і сказав: «Хіба ти не розумієш? З Україною зараз у Європі ніхто не рахується, за неї ніхто не заступиться. Ну ти ж політолог, знаєш, що відбувається, кому це я розповідаю?»
Ось так політика не прислухання до побажань і вимог Європи в сфері правосуддя, прав людини, політично вмотивованих процесів тощо, яка триває уже понад рік, розізлила Європу і позначилася на ні в чому не повинних футболістах та тренерах нашої збірної.
Старший тренер збірної Олег Блохін кипів, доводячи, що його збірна здатна вигравати і йти далі, але… Але і він був безсилим і на останніх хвилинах матчу сидів незвично тихо, з глибоченним сумом спостерігаючи, як його команду цинічно «топлять». За що? За політиків? За їхні дії? А при чому тут футбол, збірна?
А при тому, що у глобалізованому світі усе взаємопов’язано. Хочеш, щоб імідж твого спорту був на висоті, дбай про те, щоб імідж твоїх політиків, передусім, керманичів, імідж країни був гідним європейських та світових стандартів демократії та цивілізованості.
Якщо ж ні – то або виймай гол зі своїх воріт, або терпи, що твій законно забитий гол не зарахують і твою команду засудять, так само незаконно, як політики твоєї країни незаконно засудили своїх політичних опонентів.
Європа протестувала, але їх все одно засудили. Ми протестуємо, але нашу збірну все одно засудили. Ось такий принцип «око за око».
Розвиваймо футбол. Але і обираймо таку владу, при котрій нас ніхто не буде незаконно «засуджувати» – ні у футболі, ні в політиці.
Євро продовжується. Але уже без нас.
Проте машини з прапорцями продовжують їздити вулицями України.
Ми більш єдині, ніж прийнято думати. Особливо, якщо нас не розсварюють політикани у своїх інтересах.
P. S. А збірна у нас ще буде – така, якою ми пишатимемося. Як і країна – якщо оберемо достойних.