Минулої п'ятниці, 8 червня, Український Національний музей зробив черговий розкішний подарунок своїм прихильникам. Виставка жіночих вишиваних сорочок «З музейної скрині» – це одна з найвдаліших та найбільш вражаючих на мою особисту думку. І не тільки тим вражає, що були показані справжні скарби – вишиванки, дбайливо зібрані музеєм. Але й тим, як була організована і композиційно вибудувана ця експозиція.

Ця ідея вже давно виношувалася куратором музею – Марією Климчак, яка й поділилися нею з дирекцією. Співнатхненником та співтворцем, так би мовити, була Наталія Фігель, журналіст медіа-порталу Vidia та наша дописувачка. Загалом, пані Марія вже давно ділилися думкою щодо подібної виставки і зустріла повну підтримку від багатьох. Але одна справа – моральна підтримка, інша справа – конкретна допомога.
З кожним новим відкриттям в музеї відбуваються все нові і цікаві з організаційної точки зору заходи. І цього разу був показаний цілий фільм про «екстракт» історії вишивання, його значення для української культури та історії. Перед відкриттям була професійно проведена промоція експозиції, активно поширювалася інформація через соцмережі. І не тільки у вигляді звичайного рекламного флаєра, але й у форматі підбору фотографій фрагментів вишиванок, які мали стати своєрідним тайзером до майбутнього заходу.
Фотосесію на високому рівні виконала Оксана Федорук-Терлецька. Наталія і Оксана також розробили і виконали макет афіші та запрошення. Але левову частини роботи взяла на себе Марія Климчак. Для підготовки подібної виставки їй довелося переглянути масу літератури з вивчення етнографічних районів України. Адже показувалися не просто сорочки, створювалися цілі комплекти автентичних костюмів із речей, що були збережені в музейних фондах. Для зручності відвідувачів також організатори створили постери з фотографіями та довідками щодо особливостей вишиванок, залежно від місцевості проживання майстринь. Ці постери були зроблені двома мовами, переклад англійською забезпечила Мотря Мельник.
І от, на сьому вечора почали сходитися люди. Переважали жінки, і серед них більшість одягли свої вишиванки – це була відповідь на заклик організаторів та власний поклик душі. Так органічно було зануритися у світ візерунків та барв не у повсякденному, нехай ошатному вбранні, а у вишиваному, немов створити невидимий духовний зв'язок із красою, представленою на стінах виставкової зали.

Відкрила виставку віце-президент Лідія Ткачук, презентацію англійською мовою здійснила екскурсовод – Софія Федащин. Гості, зайнявши місця в рядах розставлених стільців, з нетерпінням чекали на демонстрацію фільму. Відео було дуже цікавим, добре скомпонованим – і за картинкою, і за звуковим рядом. Наталія Фігель ще раз довела свою професійність, зробивши якісний фільм не з політичним чи громадським, як зазвичай, а з культурним сюжетом. Завершився фільм, спалахнуло світло. І господарі свята запросили усіх оглянути нарешті виставку в деталях. Особисто мене вразило не лише різнобарв'я та барвистість сорочок, але й композиційність виставки в цілому. От, у явіть собі, як можна показати сорочку, предмет одягу, крім як на вішаку чи манекені. Виявляється, при творчому підході та багатій уяві – можна. Сорочки були оформлені у вигляді картин, частинами укомплектованих костюмів, з додаванням запасок, головних уборів, прикрас, взуття. Кілька сорочок, рукавами-крилами, розп'ятими на дерев'яних бильцях, були вишикувані у «журавлиний ключ» із застиглим устремлінням вверх, до неба. Для цілісного завершення особливої атмосфери в залі оформлювачі розмістили старовинну скриню, з якої визирали вишиванки.
Частинами декорації постали символічна українська брама та криниця, а також – диво-дзеркало – все це завдячуючи допомозі Володимира Павлика та Мирослава Посацького. До оздоблення додали вінки, створені художницею Тетяною Шелеховою.
Ця виставка – особлива. Прийти на її відкриття було приємно – побачити знайомі обличчя, обмінятися враженнями та думками. Але експозиція загалом вимагає спокійного, вдумливого огляду, занурення в атмосферу, своєрідної ініціації, що неможливо, коли навколо юрмляться люди. Тому я обов'язково відвідаю музей ще раз, чого бажаю і всім читачам. Хочете очиститися від стомлюючого повсякдення? Помедитувати? У вас є можливість це зробити до 31 липня.
А найкраще скаже творець експозиції про те, що вам належить побачити.
Куратор виставки – Марія Климчак:
Для нас, українців, вишивка є, насамперед, магічним оберегом нації. Вишита сорочка здавна була традиційним одягом українців, і в наш час вишиванка не втратила своєї популярності, навіть навпаки – стала універсальною. Український Національний Музей у Чикаго у своїй колекції нараховує біля 150 найтиповіших автентичних зразків вишиваних жіночих сорочок та народного одягу ХІХ-ХХ ст. з різних історико-етнокультурних районів України. Це унікальні рукотвори, які зачаровують красою композицій і мотивів орнаменту, виразністю їхніх художньо-естетичних особливостей. Мотиви ж є тими прадавніми знаками-символами, нерозгаданими до кінця сьогоденням, а сама виставка – «З музейної скрині» – запрошує розглянути українське вишиване мистецтво з усіх можливих аспектів: історичного, культурного, художнього, побутового та обрядового.
Відкриймо музейну скриню! За 60 років під її віком осів правдивий скарб. Чи не диво це, що далеко від рідної землі українські матері зуміли зібрати і зберегти унікальну колекцію вишиванок. Пригляньмося до них! Віднайдімо щось своє, що йде з глибини нашої, з нашого роду. Одягнімо вишиту домоткану сорочку, бо в ній відлуння віків, у ній – наше коріння..
Українська сорочка є перлиною духовності. Ви звернули увагу, що вишивка стає дедалі популярнішою? Все частіше бачимо людей, одягнених у вишиті сорочки, і не лише українців. Найвідоміші дизайнери використовують елементи вишиття на своїх виробах, модні світові бренди вишукують за джерелами, звідки снується нитка, народжуючи візерунок.
В українців є такий вислів: «народитися у сорочці», що означає – бути щасливим у житті. І слово «сорочка» вживається тут у своєму первісному значенні. У ній закодована сукупність сорока божественних енергій, що творять довершену і гармонійну долю людини. В українців було свято вишивальниць — це день Варвари – 17 грудня. На Варвари не можна було прати, білити чи глину місити – тільки вишивати. У цей день дівчата збиралися разом, молилися і вишивали, «висіваючи» долю. То чи не магічні замовляння «засівали» чисті дівчата на білому полотні, творячи живі послання долі? Вважалося, що Варвара «золотими нитками Ісусові ризи вишивала». А це означало, що, будучи покровителькою дівчат-вишивальниць, вона керувала їхніми намірами і руками, коли майбутні наречені вишивали сорочки своїм судженим та весільні рушники, ткали і вишивали свої власні сорочки.

Ця висока налаштованість з молитвою на таку просту і буденну, здавалось би, справу тільки підтверджує благоговіння і відчуття святості перед барвистим писанням на полотні.
Погляд на витвори давнини «духовним» баченням розкриває ідею безсмертя, невмирущості кодів життя, яка закладена у прадідівській культурі. Тому, відкриваючи разом музейну скриню, ми творимо проекцію у майбутнє. Сподіваємося, що ця мандрівка допоможе нам краще розуміти самих себе, повніше оцінити вміст « самої скрині».
Матеріалом для виготовлення сорочок-вишиванок в українців здавна служило конопляне та лляне полотно. Українська сорочка мала безліч локальних варіантів – «кошуля», «морщинка», «опліч», «підрамник», «призбирка», «рубатка», «сорочина», «хлоп'янка», «чумачка». Кажуть: на тілі людини є життєво важливі центри, джерела, які захищаються за допомогою вишиванки від зовнішнього негативного впливу. Так людина почуває себе в гармонії зі всесвітом.
Пригадайте, як бабуня промовляла до своєї сорочки, чи не льолею величала, передаючи у посаг онуці. І саме в оцій скрині – сорочки – ЕМІГРАНТКИ. Вони наповнили американське довкілля дивовижною красою: наддністрянки, галичанки, подолянки, слобожанки, полтавчанки, бойківчанки, буковинки, гуцулочки, покутянки, киянки, волинянки, наддніпрянки, полісянки, лемківчанки, мешканки Закарпаття. Своєрідною є борщівська сорочка, вишита чорними нитками. Як розповідає давня легенда, домінуючий чорний колір вишиття пов'язаний з конкретними подіями нашої трагічної історії. Коли борщівський край був об'єктом нападів турків і кримських татар, вороги безжально спустошували і грабували вкраїнські землі, знищували або забирали у полон населення. Після одного з таких нападів у кількох наддністрянських селах загинули всі чоловіки. Тоді дівчата й жінки, оплакуючи свої гіркі долі, поклялися протягом кількох поколінь носити жалобу за загиблими оборонцями і ходити у сорочках, вишитих чорними нитками. Скільки вас, рідні, по білому світу розкиданих, скільки цвіту вами засіяно... Червона, чорна, синя барва, а ще – сіра і білим по білому полотні.
Із знання свого роду починається людина.
Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіда, незамулена криниця, з якої пив воду мандрівник – все це родовідна пам’ять, наша історія, наші символи. Перенесімося на мить у середину ХХ сторіччя. Не маючи великих матеріальних статків, не маючи уявлення про тягар непосильної ноші, до Чикаго переселилися люди, щоб розкласти ватру української духовної культури.
1952 рік. Це був знаковий час, бо зібрав у свідомий інтелектуальний гурт кілька подвижників і патріотів, які справу музею прирівнювали до справи всього їхнього життя. Поруч з ними завжди і всюди були їхні Берегині, які через перші протоколи, канцелярські книги, реєстри, записані чітким каліграфічним почерком, колосок до колоска, зв’язували сніп історії українського життя на еміграції, заснувавши Український Національний музей у Чикаго. Приклад їхньої праці в царині музейництва наочно засвідчує виняткове подвижництво та допомагає усвідомленню того, що українські матері своїми руками виплели нев’янучий вінок традицій і своїх звичаїв на землі, що надала притулок і ласкаво посміхнулася солов’їномовним новоприбулим мешканцям, одягненим у вишиванку.
Насправді вони вірили, що приїхали сюди у гості, сподіваючись одного дня повернутися до рідних порогів. Тож, і як годиться, одягали найкраще, що зберегли в нехитрих клуночках, мандруючи дорогами чужини. Сорочка-вишиванка допомагала у всьому. За повір'ям, продати свою сорочку означало продати своє щастя. Тому не продавали, а щедро розділили це щастя між нами, майбутніми поколіннями. Доторкнімося душею сорочки весільної, адже вона символізує «нове народження», а символіка вишивок весільних сорочок містить побажання блага на майбутнє подружнє життя, яке має бути довгим і щасливим.
Готуючи виставку, ми побачили, що більшість предметів із колекцій народного одягу Українського Національного Музею датується кінцем Х1Х – першою половиною ХХ ст. Музейна скриня наповнена автентичними сорочками, які зберігають усталені традиції ткання і вишивання.
Честь і слава музейним фундаторам, творцям, хранителям, бо той народ, який оберігає свій родовід, золоту нитку традицій – безсмертний.
Висловлюємо щиру подяку нашим спонсорам:
банку МБ Financial – $ 1,000;
інформаційним спонсорам: газеті «Час і Події», радіо «Українська Хвиля», «Вечірня Трибуна», громадському Незалежному радіо, медіапорталу «Відіа»;
організаційному комітетові: Ірині Суботі, Мотрі Мельник, Лідії Ткачук, Наталії Фігель, Оксані Федорук-Терлецькій, Тетяні Морозенко, Надії Зенковій, Марії Федащин, Володимирові Павлику, Мирославові Посацькому, Анні Чичулі, Софії Федащин, Соломії Салдан, Олександрові Хрипливому, Олександрі Данилишиній.