"Де закінчується Беня?" - допитувався бабелівський герой. Коли ж ми матимемо гідний правопис нашої милозвучної мови, яка двічі - єдина у світі! - була у трійці кращих на конкурсах мов? Хоч це й прикро, а її засмічування триває.

Найголовніші риси зросійщування: 1) калькування дієприкметникових форм на -щий ("біжучий", "несучий", "відходячий"); 2) невиправдане вживання "и" на місці "і" ("виняток "дев'ятки") та "у" на місці "ю", що "зросійщує" вимову (зокрема, ж, ш, ц стають твердими) та написання іншомовних слів; 3) вживання ф на місці еллінської и (латинський відповідник th); 4) надмірне "ґекання" (колеґа, маґістр).

Найголовніші риси спольщування: 1) "виняток "дев'ятки"" (Тибет, Сирія, Мадрид, Сицилія); 2) посилене "ґекання" (ґ на місці г) та "гекання" (г на місці придихання h).

Засмічення іншими мовами також відчутне - це насамперед немилозвучні закінчення на -ing (в англійській мові ця незручна g не читається!): консалтинг, маркетинг, моніторинг тощо. Схоже на те, що дієприкметники не досліджувалися десятиліттями - адже мовознавчих журнальних публікацій в Україні за останні роки просто немає. Що ж стосується науки термінології, то в термінологічних словосполученнях - а тут ідеться про постійну ознаку - дієприкметники не вживаються.

"Спрощення" подвоєнь приголосних після префіксів a(d) - і dis - призводить до істотного спотворення значення слова: анотація - це насправді відсутність "нотації", а дисоціація - це "подвійне товариство" чи "попарне об'єднання".

Немилозвучний і полонізаторський "виняток "дев'ятки" (ди, ти, зи, си, ци, жи, ши, чи, ри), невдало "позичений" із польського правопису, почав активно вживатися тільки після сумнозвісних репресій 30-х рр. - адже він потужно сприяв витісненню української букви і з нашої мови, накидаючи тим самим російське написання (Вашингтон, Аргентина) і тверду вимову ж, ш, ц, які саме в російській мові ніколи не звучать м'яко (Вірджинія, Йоркшир, Цицерон). Цей виняток не дозволяє розрізнювати пари типу прімус - примус і спотворює однокореневі слова: діло - дилер.

Український недієзний звук [и], незважаючи на потуги ототожнити його з [і], тяжіє на практиці до заднього ряду: саме так вимовляють його ті, хто дбає про правильність, природність і повноту звучання, - актори, диктори та співаки.

І журі - в зажурі, бо Жуль Верн починає скидатися на Джуліко Бандітто. Французькій u, яка пом'якшує попередню приголосну, відповідає українська ю. До чого тут російсько-польська вимова?

Фонема /ґ/ має словорозрізнювальну функцію тільки в парах: гніт - ґніт і грати - ґрати, а змінюється за тріадою /г/ (ґ - ж - з): Вінніпеґ - Вінніпезький, а не Вінніпегзький. Тому ця нехарак-терна для української мови фонема є лише варіантом /г/. Вживати цю букву доцільно в небагатьох усталених словах та, за зразком еллінської мови, після n (gg - і "дігама" - читається як [(н) ґ ]).

Невиправдане "ґекання" (g - ґ) неодмінно тягне за собою й "гекання" (h - г) - цілком на польський лад: гадрон, гомонім, газарт, гісторія, Гельсінкі, Сагара, Ганой, нов-гав, генде гох, Голмс, Гартфорд, Гельмут, Гаме, гав ду ю ду, Гичкок, тьгу та й годі, не пгикайте. Шевченко, мабуть, спитав би: чим таке "варшавське сміття" краще за "грязь Москви"?