Запущена Донецькою міськрадою сніжка покотилася по схилу і може набути форми лавини.

Український політикум знову вперся в мовну проблему. Звернення депутатів Донецької міськради на захист свого секретаря Миколи Левченка позначило новий виток політико-лінгвістичного протистояння. Після чого навіть найдріб'язковіші інциденти на мовному ґрунті почали набувати зловісного відтінку.

Нагадаємо, що пан Левченко на сесії міськради заявив, що супротивники надання російській мові статусу другої державної насправді розуміють, що при офіційній двомовності українська мова зникне із обігу і залишиться існувати, як мова фольклору.

Після цього на секретаря міськради посипався шквал критики. Українська республіканська партія "Собор" навіть перевела стрілки на Прем'єр-міністра Віктора Януковича. "Вважаючи нижчим за свою гідність полемізувати із згаданими заявами, які свідчать тільки про печерний інтелект і освітній рівень їхніх авторів, УРП "Собор", проте, вважає за необхідне вимагати пояснень у Прем'єр-міністра України Віктора Януковича: чи відображають ці заяви офіційну позицію Партії регіонів", - говорилося в заяві.

Пан Янукович роз'яснень давати не став. І, напевно, дарма - інакше не було б цієї заяви Донецької міськради, після якої Віктор Федорович опинився в двозначному становищі. З одного боку - русофільські настрої депутатів, що представляють культове для Партії регіонів місто. З іншої - елементарні рамки пристойності, що вимагають, щоб глава уряду висловлювався державною мовою. Дарма, чи що, в першу свою прем'єрську каденцію пан Янукович вивчав українську мову за допомогою репетитора? І як тепер бути з багатомільйонним україномовним електоратом, який, по суті, не розділяє слова "Янукович" і "Донецьк"?

Запущена Донецькою міськрадою сніжка покотилася по схилу і може набути форми лавини. Спочатку Конституційний Суд України відмовився заслухати виступ представника Верховної Ради, народного депутата від СПУ Сергія Матвієнкова російською мовою. При цьому судді КС послалися на законодавчі канони судочинства. Відповідь цілком вмотивована, але в контексті звернення Донецької міськради виглядає контраргументом із серії "Імперія завдає удару у відповідь".

Далі - більше. Микола Азаров дає інтерв'ю на радіо "Ера". Слухач ставить питання: чому Перший віце-прем'єр досі не вивчив державну мову? Микола Янович нервує: "Я не хочу відповідати на це питання. Образливо чути такі питання. Не треба мене докоряти шматком хліба. Я працюю досить багато і вважаю, що я свій хліб відпрацьовую".

До "української мови" пана Азарова громадськість тишком-нитшком почала звикати - тим паче, що, на відміну від багатьох колег по Партії регіонів, він з похвальною наполегливістю намагається "балакати на мові". Але з легкої руки депутатів Донецької міськради Микола Янович знову може стати однією з основних мішеней "помаранчевих" опонентів. І навряд чи перманентна гнівливість Першого віце-прем'єра сприятиме роботі антикризової коаліції. Чи цього домагалися панове депутати?

Сусідство російської і української мов, і це загальновідомий факт, важко назвати безхмарним. По-перше, хвору тему без кінця мусують політики. По-друге, "в мінус" цьому сусідству слід зарахувати таке потворне явище, як суржик. По-третє, у нас немає того досвіду розв'язання проблем такого роду, який є, скажімо, в Швейцарії. Зате в Україні подібні конфлікти інтересів традиційно вирішувалися в мирному ключі. Витрати мовного неуцтва компенсує добродушний пофігізм. Класичний приклад - у статті газети "Комерсант-Україна" в про візит Президента Віктора Ющенка до Дніпропетровська.

"Після закінчення прес-конференції представники топ-менеджменту НТЗ (Нижньодніпровський трубопрокатний завод) проводили Віктора Ющенка до автомобіля, - говориться в статті. - І лише після його від'їзду керівники заводу, обернувшись обличчям до будівлі, побачили плакат, що висів над входом: "Колектив НТЗ щиро витае Президента".

- Ви подивіться, що там написано! - обурився один із менеджерів. - Там же помилка! Слово "щиро" треба через букву "i" писати, а не через букву "и"!

Почалася суперечка. Голоси заводчан розділилися навпіл - одні стверджували, що помилка є, інші - що все написано правильно. У результаті вирішили, що перевіряти вже пізно, оскільки глава держави вже виїхав і більше цього вітання не побачить", - завершує свою розповідь журналіст.

На основі цієї соціально-виробничої сценки можна зробити парадоксальний висновок: терпимість до "неосновної" для себе мови характерна для тих, кого "чомусь" цікавить проблема, "через яку голосну пишеться слово "щиро". Що ж до ультрарадикальних заяв (на зразок тієї, яку на підтримку пана Левченка зробила Донецька міськрада), то такі думки приходять у голову людям, що сповідують монокультурний ізоляціонізм у найосвіченішій формі. Незрозуміла для цих людей мова автоматично стає неприйнятною, вивчити її на думку не спадає, а принцип "відстоїмо свого хлопчака!" превалює над простим розумінням того, що не можна так грубо чіпати мовну проблему, що в Україні це може призвести до суспільних катаклізмів. Тим часом, займатися цією темою варто не "зубодерам", а "терапевтам". Депутати Донецької міськради належать, швидше, до перших, ніж до других.