7 вересня 1891 року до порту Квебек прибув корабель ”Орегон” з Гамбурга. У численному натовпі були два хлібороби – Іван Пилипів та Василь Єлиняк з села Небилова Рожнятівського району Івано-Франківської області. Вони подалися за океан в пошуках щастя, виходу зі злиднів, яких зазнавали на власній землі під владою Австро-Угорщини та Польщі.

Хоча Пилипів мав більше землі, як інші селяни, був письменним, навіть добре знав німецьку мову, трохи займався промислом, але не міг прогодувати свою родину. Єлиняк був дуже бідним, не знав ніякої грамоти і важко гарував на своєму куснику землі неврожайно, що заледве з неї виживав.
Пилипів був досить спритним, розсудливим, побував у деяких місцевостях й побачив краще життя, ніж у рідному селі. Але самому пускатися за світові води – страшнувато. От він і підмовив Єлиняка.
Плили небилівці дуже довго. З острахом та надією вдивлялися в бурхливі хвилі океану, шукаючи його берегів. Лише після 22-денної подорожі вони дісталися до загадкової Канади, де були величезні простори цілинної землі. Отже, Іван Пилипів та Василь Єлиняк поклали початок масової еміграції із західноукраїнських земель за океан. І їм судилось бути її піонерами.

Еміграція, тобто виїзд за чужину, була зумовлена надзвичайною матеріальною нуждою. Вона є болючою для кожного народу. Болючою, що не можуть застосувати свої сили і розум на рідній землі. І несуть їх на службу іншому народові, іншій державі. Це глибоко відчували відомі мислителі того часу. Так, письменник Василь Стефаник, який студіював у Краківському університеті медицину, переймався стражданням знедоленого люду. Він часто ходив на залізничний вокзал і бачив своїх земляків, які довго чекали на потяг, аби сісти на корабель, що прямував до заокеанського світу. Він писав: “Море сліз, пекло ціле, муки! Доле людська, яка ти гірка і нескінченно зла!”
Аналогічну картину описав Іван Франко у вірші “Коли почуєш, як в тиші нічній...”:
Коли побачиш – на пероні день
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів’ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних...
Се – емігранти.
Художниця Олена Кульчицька по-своєму передала горе переселенців. На картині “За море” бачимо зібрану в гурт селянську сім’ю, а на подвір’ї їхньої покинутої хати вже збирається господарювати шинкар.
Зенон Бичинський, відомий редактор українських часописів у Канаді, письменник, цікаво розповідає про наших краян у своїй книжці “Історія Канади”. Виявляється, що емігрувати з Василем Єлиняком /Бичинський називає Лиєняком/ та Іваном Пилипівим /Пилипівським/ збирався ще третій небилівець – Юрко Паніщак. Одначе, коли вони переїхали німецький кордон, їх затримала поліція. Тільки Єлиняк мав достатньо грошей на подорож. Пилипіву не вистачало п’ять гульденів, а Паніщакові тридцять. Гульден – золота, потім срібна монета в деяких європейських країнах /Франції, Австрії, Німеччині тощо/. Порадившись, Паніщак позичив Пилипіву трохи грошей, а сам повернувся до села. Єлиняк і Пилипів подалися за океан.
“Пилипівський і Лиєняк прибули до Вінніпегу в самі жнива, – пише Бичинський. – Тут з ніким не могли розмовитися, аж справлено їх біля Гретни в Манітобі до німецьких менонітів /члени християнської протестантської релігійної секти як відгалуження секти анабаптистів, котрі знали російську мову. Там стали вони на роботу при жнивах і молотьбі, а за зароблені гроші Іван Пилипівський поїхав до Старого Краю”.
Якраз на Різдвяні свята 1892р. Пилипів був у рідному селі. Вістка про його повернення рознеслася по всій околиці. Кожен випитував, цікавився, яке життя в Канаді. Та коли довідались, що Пилипів та Паніщак вибираються з родинами до Канади, вирішили до них приєднатися. 10 родин спродували свої землі й готувалися емігрувати. Пилипів став провідником, а Паніщак йому допомагав.

І саме тоді, коли група небилівців була готова до подорожі, жандарми арештували Пилипіва і Паніщака за те, що намовляли людей емігрувати. Австрійський уряд виступав проти еміграції селян, і часто адміністрація її зупиняла. Великі землевласники боялися, що позбудуться дешевої робочої сили. Але тих 10 родин не мали жодного клопоту з урядом, і самі вибралися до Канади. Це були Михайло Романяк, Михайло Леєняк, Дмитро Взнович, Василь Яців, Антін Шпайс, Никола Тичковський та ін. Вони прибули до Вінніпегу, де їх зустрів Василь Єлиняк. Одні з них наймалися пасти худобу у менонітів, інші небилівці виїхали до Альберти на ферми. Там вони заклали в 1893 році першу українську колонію.
Іван Пилипів чотири місяці просидів у в’язниці, але не відмовився від своєї мрії про Канаду. Навесні 1894 року він з дружиною, трьома синами та родинами Юрка Паніщака, Стефана Чічака вирушили в дорогу. Прибувши до Альберти, кожен із небилівських газдів дістав гомстед – земельну ділянку площею 64 гектари за 10 доларів. Крім того, були певні зобов’язання. Наприклад, фермер повинен поселитись на гомстеді протягом двох років і жити там, принаймні, шість місяців на рік. Щороку розчищати і обробляти не менше як одну десяту площу наділу. Це була важка невсипуща праця. Доводилося корчувати та спалювати дерева у одвічних лісах, осушувати болота, щоби перетворити землю для врожаю. Адже до цієї землі споконвіків не торкалась людська рука й не ступала нога людини.
Великі проблеми виникали у переселенців з житлом. Вони змушені були жити просто неба. Найбільшого поширення набули бурдеї – тимчасові землянки, глинобитні будівлі. Дах робили з хмизу, очерету або соломи. Підлоги не було, сама земля. Всередині землянки зводили глинобитну піч. Люди жили там до того часу, поки не збудують хату. Деколи це тривало кілька тижнів, а деколи кілька років. Та вже пізніше переселенці почали будувати хати з дерева, які за технікою будівництва та проектуванням нагадували їм рідні українські помешкання.
Відомо, що найважливіше значення мають кошти, які необхідні для придбання сільськогосподарської техніки, зерна, худоби чи одягу. Але головна маса української еміграції на початковому етапі – це бідні селяни. Їхній бюджет нараховував лише 10 – 30 доларів. Та крім скрути матеріальної, була ще й моральна. У серці жила туга за рідною землею, за рідним словом. Ось як говорить Яр Славутич, український поет з Канади, у збірці “Завойовники прерій”:
ТУГА
І. Пилипів 1891
Не чути зозуль, нема й солов’я,
Якими дзвеніла юність моя...
Яка самота! До яру піду –
Калина стоїть, немов на меду,
І жаром червоним кличе мене,
Шепоче: “Кріпися! Туга мине...”
О, рідна відрадо! Я грона рву –
Вмиваю слізьми червінь степову,
Баную в душі, до серця тулю
І в Бога благаю, повний жалю:
“Дай ще раз почути Небилів мій –
Зозуль, солов’їв і бджолиний рій!”
Червона калина стала й мені
Снагою життя в чужій стороні.

ЗАВОЙОВНИКИ ПРЕРІЙ
Пам’яті перших українських поселенців
Не загарбники з імперій,
Не кортеси1 з минулих віків –
Тут пройшли завойовники прерій,
Єлиняк, Пилипівський, Леськів...
І злітали спрагливі причалу,
Золотими крильми врожаї.
Слава й честь українському ралу,
Що відкрило канадські краї!
Із віршів Яра Славутича та інших канадських джерел довідуємось, що Іван Пилипів дуже бідував з родиною. В один час хотів навіть втопитися, коли згоріла його хата та все маймо, нажите важкою працею. На щастя, поселенці відмовили від такого страшного рішення. Порадили податися на жебракування. Він послухав людей. За кілька тижнів приніс 37 доларів і різний старий одяг.
І далі Пилипів пішов до праці на землі. Їй віддавав свої сили та енергію разом з іншими українськими емігрантами. Та поки вона дала врожай, їм доводилося найматися на будови чи підробляти у багатих фермерів за муку чи бараболю, аби прогодувати родини.
Незважаючи на побутові труднощі, без матеріальних засобів, але з сильною волею і працьовитими руками працювали наші краяни від зорі до зорі з великим завзяттям, піднімаючи канадську цілину. І послуговувались простим реманентом, не кращим, як у них вдома, в краю. Але мусили важко трудитись, аби дістати врожай, який міг би забезпечити життя родини, покращити їхній добробут. Ще не було ні молотарок, ні тракторів. Вони з’явилися тільки перед Першою світовою війною.
На початку 1895року почалася “еміграційна гарячка”, що захопила збідніле селянство Галичини. Вони вибиралися до Бразилії та Канади. Та щоби краще вивчити умови еміграції, до Канади подався професор Олеськів зі Львова, рільничий експерт. Оглянувши ліси та прерії, визнав, що вони будуть придатні для колонізації українськими хліборобами. Про це написав 2 книжки і спонукав емігрувати до Канади замість Бразилії.
Велику допомогу нашим краянам надавав Кирило Геник, правник з Галичини, один з перших освічених українців, що емігрували до Канади. З 1897 – 1914 р. він працював в еміграційному уряді Вінніпегу. Допомагав розмістити по фермах десятки тисяч прибулих українців.
Масова еміграція того періоду набула найбільшого розмаху. 170 тисяч емігрантів з Галичини і Буковини поселилися у Вінніпегу, Манітобі, Саскачевані, Едмонтоні та Альберті /в колонії Една-Стар/, яка швидко збільшувалася і стала головним українським поселенням у Канаді.
Найважливішою причиною вирушати за океан була відсутність у селян економічних можливостей на землі, безпросвітна неграмотність, зростання населення і щораз менші частини успадкованої землі. Крім того, високі податки і проценти на збільшення боргів. Зменшувалась кількість орної землі, а, відповідно, знижувався життєвий рівень.
Користали з бідного селянина еміграційні агенти корабельних компаній, стараючись на добрий прибуток. За кожну завербовану родину діставали 5 доларів, а за одного члена – 2 долари. Це великі гроші на той час. Але в 1897 році Австрійський уряд видав закон, який забороняв агентам намовляти людей емігрувати. Та Канада потребувала фермерської сили.
Про великий вклад еміграції в економічний і соціальний розвиток Канади пише Бичинський: “Хто знає Західну Канаду перед 1925 роком, власним очам не хоче вірити, що той притоптаний і погорджуваний український мужик, вихований під обухом шляхетського правління в Старім Краю, міг зробити тут такий очевидний поступ на кожнім полі людського життя. Кажуть, що французькі поселенці в Квебеку за двісті років не зробили такого поступу, як українські емігранти за чверть століття. Дикі степи перемінили вони на ріллю. На місці нужденних ліп’янок поставили вигідні модерні помешкання і господарські забудови. Придбали модерну фермерську машинерію, придбали більше землі – і багато з них почали обробляти ріллю кращим ладом, ніж дідичі в їхніх селах Старого Краю. Під невсипучою працею українського емігранта перемінилася Західна Канада в лан...”
З історичних джерел довідуємось, що на початку наші переселенці пішли в рільництво і жили на гомстедах. Та згодом поселились в промислових центрах й почали працювати на фабриках, заводах, в копальнях, а також на залізницях.
Коли український емігрант забезпечив собі матеріальне життя, він почав думати про духовні потреби.
Відомо, що з вини окупантів, шкільна система в краю була занедбана в той час. Та в Канаді наші люди звернули увагу на школи, на освіту. У різних поселеннях Канади були збудовані бурси. Там жили і навчалися не лише хлопці, а й дівчата за невелику плату чи безкоштовно. На фермах організовано Рідні школи, де вивчали українську мову та літературу, історію, музику.
У Манітобі 1907 р. відкрито учительські підготовчі курси. Пізніше такі курси були в Альберті, Саскачевані. Засновано Український Інститут Петра Могили. А через рік – Інститут Михайла Грушевського в Едмонтоні. Всі ці навчальні заклади були острівцями України в чужому світі.
Таким же острівцем України була церква. Без освіти, без церкви, без духовності неможливо залишитися українцем і можна асимілюватися з іншим народом. Отже, насамперед, старались побудувати невеличку капличку, а вже пізніше – церкву. Церква організовувала і об’єднувала; відігравала важливу роль у становленні громади та збереженні самобутності українців. Церква допомагала перебороти психологічний шок українців. Вони не знали, до якої віри їм податися. Дехто приймав нові релігійні погляди і приєднувався до протестантських сект. Та все стало на місце, коли священик Н. Дмитрів у 1897 р. відслужив на канадській землі першу Святу Літургію українською мовою.
Головним рушієм культурної спадщини є освіта та друковані засоби масової інформації: в 1903 р. дебютувала в Канаді українська газета “Канадський фермер”. Через рік з’явилася друга українська газета – “Слово”, яка мала релігійне спрямування. Та найбільш незалежною пресою була газета “Українське слово”, що з’явилась у Канаді в 1910 році. У заголовку використано термін “українське”.
Пізніше почав видаватися часопис “Канадський русин”. У той час українці називали себе “русинами”, а також “руснаками” чи “рутенами”. Багато поселенців були неписьменними. Деякі ідентифікували себе греко-католиками. Канадійці сприймали їх емігрантами грецького походження.
Багато газет зникло, але до сьогодні процвітає “Новий шлях”, “Гомін України”, “Міст”, “Свобода” та інші.
30-і роки характеризуються політичною активністю емігрантів. Створюються потужні організації: Союз Українок Канади, Союз Української Молоді, Спортивне товариство “Січ” та інші. Організовується “Пласт”. Відомою стала “Просвіта”, а також суспільно-політична організація УНО /Українське Національне Об’єднання/, яка проводила культурно-освітню діяльність: курси українознавства, літні виховні табори для молоді, самодіяльні гуртки. Саме УНО зуміло направити свого першого президента до сенату Канади.
Важливу роль відігравала така потужна організація як Український Народний Союз, що викарбувала незмінний слід у національно-культурному житті українців.
Голодомор в Україні у 1932-33 роках збентежив усю світову громадськість. Було створено Допомогові Комітети голодуючим. Канадські українці відгукнулись першими. Проте радянський уряд заперечував наявність голоду. Тоді Канадський Комітет допомоги голодуючим, організований українцями, звернувся телеграмою до свого Прем’єр-міністра з просьбою вплинути на радянський жахливий режим, котрий голодом винищував Україну. Наших краян боліла душа за жертви їхніх братів і сестер, спровоковані Голодомором. Вони також виступали проти соціального, національного та політичного поневолення Західної України Польщею, фінансово підтримували рух спротиву. Українські емігранти надавали фінансову допомогу своїм родинам в роки Другої світової війни та після неї, які проживали на землях, що були окуповані Москвою.
Доказом тісного зв’язку з рідною землею є те, що наші українці створили такі відомі центри, як музеї, пам’ятники, хорові, танцювальні колективи, культурно-релігійні програми.

У “Високому парку” Торонто, який є місцем культурних заходів, встановлено пам’ятник Лесі Українці. Там щороку збирається Союз Українок Канади й проводить свято. У Саскатуні, на території університетського містечка, також відкрито пам’ятник Лесі Українці.
У Вінніпегу та біля Парламенту Манітоби височать пам’ятники Тарасові Шевченку. А 26 червня ц.р. відбулося урочисте відкриття ще одного пам’ятника Т. Шевченкові в Оттаві, столиці Канади, в рамках відзначення 120-ої річниці поселення українців у Канаді. Ще у Вінніпегу вітає всіх пам’ятник Іванові Франку, в Едмонтоні – Василеві Стефанику.
Славиться Канада багатством українських музеїв – Торонто, Оттава та ін. Унікальний музей під відкритим небом “Село спадщини української культури” при Міністерстві Культури Альберти. Путівник повідомляє: “Відвідувачі зможуть відчути, яким було життя в українському поселенні у період з 1892 по 1930 р. Перевдягнені гіди села грають ролі оригінальних мешканців будинків, а також демонструють роботу, яка відбувалася в цих будинках”. Музей нараховує більше тридцяти будівель історії, які були перевезені з їхніх оригінальних місць. Серед них – імпозантні церкви, школи, крамниці, готелі та найпростіші господарські споруди – кузня, шпихлір, конюшня, столярна майстерня та інші будівлі. В цій околиці з’явилися перші найбільші українські поселення в Канаді. І саме тому таке багатство пам’яток минулого, що дає можливість побачити і пережити час українського національного духу.
На видному місці експонується будинок першого емігранта Івана Пилипова, який був уже третьою домівкою родини. Збудований з колод на власному господарстві в 1905 році коло містечка Став в Альберті. Будинок спочатку мав дві кімнати і другий поверх. Пізніше його збільшили та покрили дошками. Сьогодні будинок реставрований у тому вигляді, який мав у 1926-28рр.

Музеї є ще в інших містах. Вони посідають важливе місце у культурно-мистецькому світі діаспори.
Тут функціонують університети, де є кафедри українознавства, завданням яких є навчання української мови та літератури, історії, культури. Це такі визначні університети як Торонтський, Манітобський, Едмонтонський, Альбертський, Саскачеванський. Створено Наукове товариство ім. Шевченка, Вільна Академія Наук у Вінніпезі та інші інституції.
Відомі в Канаді українські хорові колективи “Дніпро”, “Відлуння” та ін., танцювальні колективи – “Веснянка”, “Барвінок”, “Зубрівка”, “Десна”, школа мистецтв “Україна”. Славиться Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка, симфонічні оркестри, що репрезентують нашу культуру. В Ніагара Фолс є Картинна галерея, де виставляли свої картини канадсько-українські митці, а також картини талановитого художника Василя Курилика “Страсті Христові”. В провінції Альберти є найбільший у світі пам’ятник “Українська писанка”.
Кожного року, у вересні, у Торонто відбувається фестиваль української культури. В цьому році українська громада відзначатиме 120-річчя поселення українців у Канаді, а також 15-річчя самого фестивалю. На цьому велелюдному святі демонструється українська культура – національні строї, вишивка, пісні, танці, кераміка, картини та писанки. Це допомагає нашим емігрантам зберегти скарбницю національного духу на чужині. Фестиваль викликає зацікавлення не лише української, а й канадської громадськості, бо ж на ньому панує атмосфера піднесення, променить аура любові до всього українського.

Українська газета “Свобода” за 17-VI-2011 помістила цікаву статтю під заголовком “Розпочато відзначення 120-річчя українських поселень у Канаді”, де вказано: “Серед гостей церемонії, яка відбувалася 23 травня,... були нащадки Івана Пилипова, Николи Тичковського й Антона Паіша – перших мігрантів з села Небилів на Галичині, колись частини Австро-Угорщини, яке тепер розташоване в західній частині України. Перші поселенці цілинних земель східно-центральної Альберти терпіли невимовні труднощі, щоби “пустити коріння” й будувати життя в диких преріях Канади.”
На славній церемонії в Альберті розпочато офіційний рік відзначення 120-ої річниці українських поселень у Канаді під керівництвом Конгресу Українців Канади.
Різноманітні події, зокрема, концерти, бенкети, фестивалі й наукові конференції, заплановані до травня 2012 року.
Крім того, представлено офіційний логотип /емблему/. І сказано, що цей логотип є доступним для загального вжитку громади при вшануванні 120-ої річниці української еміграції. Він складається з трьох частин:
Нижня частина символізує чотири хвилі еміграції до Канади. Це хвилі океану, які треба було побороти. Також це хвилі людей, які привезли в нову землю свої надії та мрії.
Центральна частина – три журавлі. Ці сильні, розумні й терпеливі птахи часто з’являються в українському фольклорі, музиці, вони також відомі в Канаді. Журавлі символізують родину, як основу суспільства, яка, оселившись в новій країні, прагне до омріяних висот.
Національний герб України – Золотий Тризуб на синьому журавлі позначає країну їхнього походження.
І наостанку, крила журавлів перетворюються на кленовий лист – Державний герб Канади. Число 120 нагадує роки еміграції за океаном.
Автор феноменального логотипу Олег Лесюк – член Національної Спілки художників України, Спілки скульпторів Канади.
Посольство України в Канаді за підтримкою Канадсько-української парламентської групи дружби реалізує масштабний культурно-іміджевий проект “Історичний Потяг українських піонерів”. Його метою є здійснення символічної подорожі тим шляхом, який проходили перші українські емігранти, коли прибули за океан.
Цей захід, на думку організаторів, дасть змогу представити найкращі зразки української культури в найбільших містах Канади, символічно об’єднати українські громади через культурні акції, а також привернути увагу громадськості, політиків та медіа до внеску, який зробила українська діаспора у розбудову Канадської держави.
24 червня учасники Потягу вирушили залізницею за маршрутом: Галіфакс – Монреаль – Оттава – Торонто – Вінніпег – Саскатун – Едмонотон. У містах, до яких прибуває Потяг, проводяться культурні акції за участю місцевих українських громад та митців. Про цей захід, присвячений 120-ій річниці української еміграції, повідомляла газета “Національна трибуна” /ч.26. ОЗ липня 2011/.

До ювілею перших переселенців Стефан Андрусяк написав пісню “Една Стар” /назва поселення в Альберті/. Музику скомпонував Ігор Жиляк. Ця пісня буде виконуватися на фестивалях у різних містах Канади.
Відвідуючи наших земляків у Країні кленового листка, я зрозуміла, що вони плекають дух національної єдності, стараються зберегти свою рідну українську мову, культуру, народні звичаї, обряди, з почуттям обов’язку допомагають своїм родинам та потребуючим українцям. Їхні доброчинні Фундації сприяють розвиткові культури України чи допомагають втілитися в життя іншим благородним цілям. Зрозуміло, що емігранти живуть подіями далекої незабутньої Батьківщини.
Саме в Канаді було збережено українську ідентичність. Де можна було співати наш гімн “Ще не вмерла Україна”, а також стрілецькі, пісні УПА та інші патріотичні пісні. Де можна було святкувати Дні Незалежності України, чого при радянській владі “старшим братом” не дозволялося. Радянське гасло запевняло: “П’ятнадцять республік – п’ятнадцять сестер”. Та всі ті “сестри” не мали ні волі, ні свободи, а були під чоботом старшого брата, який найбільше знущався над українцями, катуючи їх у Сибірах та Гулагах.
Українська діаспора своєю моральністю, доброзичливістю і працелюбністю заслужила повагу і визнання в Канаді. Наочний приклад цьому – сотні українських шкіл, коледжів та 28 канадських університетів, у яких вивчають українську мову.
Це десятки церков, музеїв, пам’ятників, а також величезна кількість танцювальних, музичних колективів і громадських організацій. Канада стала першою країною Заходу, що визнала Незалежність України.
Відрадно, що дуже багато канадців українського походження досягли визначних успіхів, обіймають високі пости в канадському Уряді. Найвищою стала посада Генерал-губернатора Канади, яку обіймав українець за походженням Роман Гнатишин з 1990 – 1995 р.
Ми радіємо успіхам української діаспори, але з прикрістю констатуємо про економічну, моральну та політичну катастрофу в Україні. Чому повинні емігрувати українці з незалежної держави? Не дивно, що це відбувалося за Австрії, Польщі... Прикро і сумно, що мафіозний уряд не забезпечує нормальне життя українцям, і Україна втрачає професійний потенціал нації, який виїжджає, щоби соціально реалізуватися, забезпечити собі та родинам належний життєвий рівень.
У моєму селі Цінева на Івано-Франківщині функціонує Історико-краєзнавчий народний музей, в якому представлено історію села та рідного краю.

Особливий інтерес викликає змістовно оформлений розділ про масову еміграцію галичан до Канади. І це не випадково. Адже піонерами еміграції були Іван Пилипів та Василь Єлиняк зі сусіднього Небилова. А вже після них подалися до заокеанської землі мої односельці. Аж 120 родин – третина села. Виїжджали до 1939 року. Одні верталися через рік-два, інші – через п’ять-десять, а дехто залишився у країні Кленового листка назавжди. Зараз там проживає 1.2 млн. українців.
Першим емігрантам у музеї приділено відповідну увагу. Експонуються їхні скульптури, фотографії, про них розповідають і стенди. Також тут зібрані різні документи, фотографії та експонати наших вихідців зі села. Вони ведуть нас у мандрівку століть. Ми бачимо, як наші предки, цілуючи землю, беруть її у вузлики, вона для них є святою. З нею буде легше мандрувати й легше почуватися на чужині. Беруть зі собою і ключ до рідної хати, в надії на швидке повернення. За соціальним складом – це, здебільшого, були селяни. Не всі знали грамоту, й ніхто не знав англійської чи французької, яка була поширена в деяких провінціях Канади.
Працювали наші краяни в лісах, преріях, де прокладали шлях від Атланти до Тихого океану, чи добували кам’яне вугілля, золото та ін. Їхня праця була важкою і небезпечною. Шахти перебували у страшному стані, не були удосконалені, технічно оснащені. У них загинуло багато робітників.
Залізниці Західної Канади також збудовані робочою силою українських переселенців. Колись обабіч залізничних доріг виднілися могилки з українськими прізвищами. У них лягли на спочинок нові будівничі Канади.
На початку наші переселенці жили й працювали, віддалені одні від одних на десятки кілометрів. Але пізніше почали поселятись в індустріальних містах і працювали в промисловості. Не було такої галузі, в якій би не були задіяні українці. І завжди, і всюди вони показували себе працелюбними, законопослушними та добрими громадянами. Виховані на християнських засадах, будували церкви, молилися Всевишньому й торували шлях у нове життя.
Але ніколи не покидала їх туга за рідною землею, вона завжди жила у їхніх серцях. Українці завезли за океан назви рідних місцевостей. Це такі як Україна, Галич, Снятин, Одеса, Комарно та ін. Їм хотілося почуватися у своїх давніх селех і містах, бодай, символічно.
Канадський уряд та корінне населення не суперечили українським топонімічним назвам. Також економічна політика була спрямована на освоєння українцями цілинних земель. Але, на превеликий жаль, як широко в один час писала преса, впродовж Першої світової війни було інтерновано близько 6 тисяч наших земляків. Їхня вина була лише в тому, що вони були підданими Австрії, вона вважалася ворожою до Канади. Навіть у 1918 році були тимчасово скасовані всі українські газети.
Експонати музею розповідають, що наші переселенці журилися долею своїх родин, односельчан. От, коли з села написали, що колишній директор школи Петрина в скрутному матеріальному становищі, його учні зібрали і вислали йому 40 доларів. Невдовзі отримали від Петрини хвилюючу відповідь: “Дорогі мої учні! Грошовий подарунок отримав, а листа читав півночі і зовсім залив сльозами. Із радості, що ви, мої дорогі, згадали про старого вчителя в далекому краю. Мені не вистачає слів, аби передати вам за океан сердечну подяку за ваше добре серце. Ваш Петрина”.
Емігранти передавали грошову допомогу для дітей-сиріт, щоби закупити для них відповідний одяг і відправити їх до школи.
Мова йде і про допомогу на будівництво Народного Дому. Експонується Табло жертводавців, які вислали на цю важливу справу 900 доларів. Це був 1937 рік.
Вражає в експозиції музею фотопортрет 110-річної жінки Магди Бильник. Її життя – гідне подиву і поваги. 44 роки вона чекала свого сина з-за океанської сторони. Склала співанку-коломийку, в яку вилила свій біль, тугу і сльози:
Ой летіла зозуленька
сивенька, сивенька.
Приїдь, приїдь, мій синочку,
бо я вже старенька.
Ой, бо я вже та старенька,
та й під хатов сиджу,
Приїдь, приїдь, мій синочку,
най ще ти увиджу.
Ой кувала зозуленька та й буде
кувати,
Най ти ввиджу, мій синочку,
бо треба вмирати.
Ой у нашім городочку дубки
доростают,
Приїдь, приїдь, мій синочку,
роченьки минают.
Тоти дубки зелененькі
взєли сі хилити,
Ще би м хтіла, мій синочку,
з тобов говорити.
Ой сіла я си, старенька,
та й думку думаю,
Ой мій синок не приїде,
бо він в чужім краю.
Ой пішла я до хаточки, та й сама
я сиджу,
Сорок штири роченьки
синочка не виджу.
Можливо, через тисячі кілометрів долетів до сина материнський клич, бо він, все ж таки, побачився з матір’ю. Але не в рідній хаті смерековій, не на рідних стежках-доріжках, якими так снив та марив, згадуючи у листі до матері: “...хочу ще раз пройтися дорогами свого дитинства, прихилитися до одвірків татової хати, де’м народився. Ще раз зустрітися зі своїми шкільними товаришами, поцілувати ваші спрацьовані руки і буде мені легше на серці...”
Побачився син з матір’ю у Києві. Супроводжували стару немічну жінку аж за 600 кілометрів від села. Чи можна собі уявити таку подорож, що тривала 10 годин? І тривоги матері, чому син не приїхав додому. “А може заслаб,” – журилася жінка. Та ніхто із супроводжуючих не зміг нічого пояснити. Подумати тільки: радянська влада не дозволила приїхати синові до рідного села, а влаштувала зустріч з матір’ю в столичному готелі. І, звичайно, з підслуховуванням. Напевно, не мала довіри до гостя з діаспори. Боялася, що він зможе багато чого розповісти. Був такий час – 70-ті роки.
Навесні 1966 року ступив на рідну землю Василь Пилипів – син першого емігранта. Хлібом-сіллю зустрічали небилівці свого земляка. Звичайно, село змінилося за той час, як Пилипів подався до Канади. Але, по правді, бажалось би кращого життя. Селяни і далі працювали у Карпатських лісах, добираючись туди щотижня “колєйкою” /поїздом/, інші – працювали на своєму бідному полі. Бо ж промисловість майже не була розвинена.
Небилівська земля пам’ятає своїх земляків. Пилипіву й Єлиняку споруджено пам’ятник в центрі села.
Та рік за роком наш терпеливий, неймовірно працьовитий, виколисаний мрією про краще майбутнє український емігрант вживався у канадський світ, зростав його культурно-освітній та професійний рівень. Чимало вчених, лікарів, юристів, бізнесменів, письменників, а також відомих політичних і громадських діячів дала канадському суспільству українська діаспора.
Люба Комар – професор Торонтського університету, Президент Українського Медичного Товариства Північної Америки. Опублікувала багато книжок, статей на медичні теми. Кілька разів бувала на Україні – в Київських дитячих лікарнях, в Інституті Амосова, в дитячих лікарнях Львова, читала доповіді. Ділилася досвідом та досягненнями медичної науки Канади. Бере активну участь в українських телевізійних програмах.
Джон Вір /Іван Вів’юрський/ – український письменник, журналіст, перекладач. Вірші, оповідання писав українською та англійською мовами, перекладав твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника на англійську мову. Був членом Компартії Канади. Його мати повернулася з Канади, похована на цінівському цвинтарі. На її могилі – скромний напис: “...Вернулась спочити на рідній землі”. А поряд могила дочки Емілії, уродженки Канади.
Микола Комар – доктор Богослівії, мітрат, канонік. Перекладач унікального твору “Роздумування про Божественну Літургію”, автор літературних додатків та літературно-історичного напису про Миколу Гоголя. Своєю духовною досконалістю, святою працею о. Микола Комар прославив Христа і Його Церкву, нашу націю і рідну Батьківщину. Він також автор багатьох статей на церковно-історичні та канонічно-правничі теми.
Ольга Коваль – 35 років працювала для уряду Канади, обіймала відповідальну посаду у відділі праці та еміграційної комісії як урядовець адміністративної служби. Крім того, вона – відома писанкарка. Мала персональні виставки в різних містах Канади. Відвідуючи Цінівський краєзнавчий музей, подарувала свої оригінальні писанки, а також книжку про їхнє виконання.
Леон Масимонько – офтальмолог, педагог, науковець. Був членом Українського Лікарського Товариства Північної Америки. Автор низки наукових та науково-популярних статей. Перед Канадою був професором Львівського медичного інституту, відтак головою Медичної клініки Грацького університету /Австрія/.
Зумів знайти місце під сонцем Канади Володимир Кухта. Він був директором автобусного заводу у Монреалі. А батько його жінки – членом Парламенту. Сидір Коваль – власник фабрики, яка виготовляла холодильники.
Можливо, я не згадала усіх важливих та прославлених людей, які народилися у селі або ж мають його коріння. Відрадно, що вони зуміли втілити в життя своїх задуми у канадському середовищі, здобути потрібний духовий гарт.
Ось як писав Микола Тарновський про емігрантів:
Вас не забудуть люди у вірах,
Згадають тепло вас колись онуки,
Що ви так славно прокладали шлях,
Що здобували все це ваші руки!
Хвала за світлий подвиг трудовий,
Хвала за працю, хай лунає тричі!
Держіть високо прапор бойовий
Борці, творці, славетні будівничі!
З матеріалів, зібраних у музеї, довідуємось, що в цій скарбниці бойківського краю побували численні групи туристів, школярів, закордонних гостей та інші шанувальники духовної спадщини нашого народу.
Цікаво згадати, що у 1991 році, коли відзначалось 100-річчя еміграції до Канади, в музеї побували групи наших емігрантів з Канади та Америки.
Приймав музей Міжнародну делегацію “Мистецтво і традиційна культура українського зарубіжжя”. У книзі відгуків залишили запис: “Велике спасибі за все те, що ви робили, щоби не загинула Історія тих перших людей, які вирушили в далекий світ – за океан, в Канаду і започаткували історію сотень тисяч канадців українського походження”. Це були емігранти-українці з різних держав – Австрії, Канади, Бельгії, США, Англії.
“Привіт від Села спадщини української культури, де зберігається дім Івана Пилипіва, першого переселенця з Небилова до Канади”. Цей відгук залишив науковий працівник при Міністерстві культури Альберти Родомір Білаш.
Експозиція розповідає про відвідування музею та зустрічі мешканців села з нашими співвітчизниками з Англії, Німеччини, Бельгії, Франції, Польщі, Росії, Америки, Румунії, Канади. Одним із відвідувачів був Любомир Коваль з родиною, професор Мічиганського університету Америки. У книзі відгуків залишив теплий запис: “Радію, що у першу річницю незалежності України мав нагоду побачити цей духовний скарб українського народу, що представляє багатозначний музей...”
Історія української еміграції за океан – це не тільки розповідь про важке минуле, а й свідчення вічно живого почуття любові до отчого краю. Це вагомий вклад емігрантів-українців у розбудову і розвиток Країни кленового листка і в будівництві своєї долі. Очевидна річ, що ця дата не залишає нас бути байдужими, хоча ми живемо на своїй рідній землі.
Сьогоднішня стаття починалася про емігрантів з села Небилова. Хочеться знову туди вернутися. У фондах нашого музею є матеріали, переведені з “Географічного словника королівства польського і інших слов’янських країв” – Варшава 1888. Там написано: “Люстрація /перевірка – Л.В./ з року 1556 – називає це село “Небувало” або “Ломніца” /Лімниця/”.
“Село засаджено від 10 років, 1546 на сирому корені волоським правом, в ньому кметі засіли, з котрих ще жодної дані не установлено, бо мають три роки свободи, з тієї причини, що засіли у великих лісах, а їх на той час 8, котрих імена такі: Абрам, Петро, Пец, Федько, ці стережуть перемити на дорогах і лісних пасовищах. А ще Ілько, Матвій, Дмитро, Сен.” Бачимо самі імена, видно, прізвищ не мали та й не було потреби при такій малій кількості осіб. Нічого не сказано про жінок. Очевидно, вони не мали рівних прав з чоловіками.
З того самого Словника довідуємось, що із села, заснованого “на сирому корені” через 345 років виїхали до Канади Іван Пилипів та Василь Єлиняк, які стали першими канадськими поселенцями.

Автор – Любомира Василечко – колишній науковий працівник та завідувач Цінівського історико-краєзнавчого народного музею.

1 Кортеси – парляменти