В Євгенії Кононенко є відверте аж до болю та судом у щелепах оповідання про порвані колготи. Ні, у цієї авторки багато відвертих та страшних у своїй правдивості оповідань. Але не знати чому, саме це в'їлося у моїй підсві-домості. І часом я знову повертаюся до насправді невибагливого сюжету про жінку, чоловіка та його маму...

Євгенія Кононенко - дуже гар-монійна авторка. У побутовому спіл-куванні вона така ж відверта, як і у сво-їх книжках. Із нею, здається, можна го-ворити про все на світі, як із найкращою подругою. Говорити мовою, якої ніхто, окрім нас, не знає у цьому світі. Говорити, поки не закінчиться чай у ве-ликому китайському чайнику. І трохи ще. Підсолоджуючи життя, невибаг-ливим делікатесом самотніх жінок - цукрованими горішками.

- Про це слід питати не в мене, а у видавця. Я мало займаюся власною промоцією. Якось воно у мене не дуже виходить. Я собі просто пишу, а коли у когось виникає бажання пропіарити цей продукт, я нічого не маю проти. Зрештою, у видавців і письменників - різні цілі. Видавцям важливо продати якомога більшу кількість книжок. Це все. За великим рахунком, їх навіть не цікавить: чи прочитають люди цю книгу, чи матиме вона якийсь розголос. Хіба розголос, знову ж таки, з тієї точки зору, аби книга вдало продавалася. По-заяк для письменника важливо, щоби його книгу прочитали. Звісно, усім літераторам хочеться жити зі своєї творчості, але це мало в кого виходить.

- Я не певна, що це можна назвати агресією. Або... Знову-таки потрібно подавати визначення цього поняття "агресія". Я ж просто ділюся своїм дос-відом, але як це сприймуть читачі, не завжди залежить від мене. Жіноча со-ціальна проблема, безумовно, яскраво виражена у нашому соціумі, але про це ми говорити тепер не будемо. У цьому, зокрема полягає завдання наукової літератури. Коли ж говорити про художню - то це насамперед твій влас-ний досвід, досвід своїх знайомих, іс-торії з їхніх життів, які ти по-своєму переживаєш, на місце яких ти умовно намагаєшся себе поставити. Це не агресія, просто саме такі чоловіки трап-лялися мені у житті.

- Мабуть, що так. Хоча я маю добру подругу, яка займається такими проб-лемами. Ви, можливо, знаєте, що пси-хоаналітики дуже часто радять своїм пацієнтам писати. Не йдеться про твор-чих людей, писання допомагає усім. Або малювання... Я пишу у різних станах, але потім перечитую і розумію, що воно резонує не лише з моїм осо-бистим досвідом, йдеться, в принципі, про жінок. Напевне, тому я дуже швид-ко вирішила, що мої книги потрібно видавати. Адже не важливо, чи ти пишеш про себе, чи про свою сусідку, важливо, щоби кожен міг у тому знайти щось для себе. Це не проповідь, не щи-росердечне зізнання на суді та не спо-відь перед священиком... Це белет-ристика. Тому на запитання: "Як воно було насправді?" - немає однозначної відповіді...

Хоча я можу сказати про те, що було поштовхом до написання книги "Без мужика": несподівано у моєму житті з'явився мій перший чоловік, з яким я одружилася у дуже молодому віці. Я собі думала, що його вже немає серед живих... Це була психічно хвора лю-дина. Хоча, коли ми з ним тільки поз-найомилися, я вірила у те, що він постраждав від режиму, що він - такий собі борець із неправдою. Коли ж зро-зуміла, що й до чого, було дуже важко зневіритися у своїх ідеалах юності. Я думаю, кожному з нас колись дово-дилося прощатися зі своїми міфами...

- Ніхто не знає, як складеться його життя. Звісно, добре, коли у молодої дівчини є віра в кохання. І якщо життя складається добре, нехай воно так і буде. Але якщо ти мусиш якоїсь миті попрощатися зі своїми ілюзіями, то треба бути готовою до цього, треба мати велику силу, щоб це пережити і не стати цинічною. Сьогодні я бачу чимало жінок, якими керує розрахунок у сто-сунках із чоловіками. Але інколи доля жартує навіть із ними: такі дівчата також закохуються. Людська доля - це не робота якогось механізму, отож важко щось прогнозувати, важко що-небудь радити.

- Я думаю про нього. Я думаю про те, як сказати делікатно про, можливо, неделікатні речі. Я би ніколи не змогла писати так, як, наприклад, пише Іздрик. Бо він пише добре, але, як на мене, за-надто відверто. Він хороший стиліст, але мені то є чужим. Чи, наприклад, Степан Процюк, який не такий тала-новитий, але... Іноді у творах пись-менників відчувається потреба якоїсь правди життя, хоча дуже часто за тим стоїть бравада. Я ж насамперед думаю про те, щоби твір легко читався. Щодо детективної форми, то для мене це не момент загравання з читачем, для мене це метафора життєвої позиції. Тому детектив - це не обов'язково низький жанр. Це життя.

Кожен письменник вважає себе талановитим. Кожен вірить, що він ро-бить щось неймовірне. Інакше: навіщо публікувати?

- Зрозуміло, це несерйозна літе-ратура. Але її цілком можна вико-ристовувати для вивчення іноземної мови. Принаймні моя дочка читає жі-ночі романи англійською мовою саме із такою метою. Це такий самий момент масової культури, як і серіали. Ми не можемо ним нехтувати, бо є занадто ба-гато споживачів такого продукту. Влас-не, своїми книжками я, можливо, праг-ну відірвати якусь частку жінок від цього жіночого чтива.

- Свого часу я отримала премію за антологію перекладних французьких віршів. А потім я переклала есеї Анні Арно, яка вживає ненормативну лек-сику. Я вжила її відповідно. Мене по-чали критикувати і це дійшло до послів. Тоді виник такий прикрий й не дуже приємний момент: не було критики в пресі, але вона точилася у залах по-сольства. Останнє, що я переклала на замовлення - це книга-бойовик "Убити Ющенка". Цей твір цікавий у своєму жанрі... Але. Я хочу перекладати вірші. Поезія вимагає значно більшої кон-центрації від автора. І я не вважаю, що цей жанр якимось чином обмежений у віковій категорії - справжній автор пи-ше завжди. Але, на жаль, жоден вида-вець не буде видавати вірші без спон-сорської підтримки.

- Звісно, французькі жінки також мають певні проблеми. Причому, це проблема не лише сексуальна. Сьогодні жінка, яка не хоче виходити заміж, мо-же спокійно робити собі кар'єру. І те, що вона - жінка, жодним чином не ста-не на заваді. Навіть, якщо говорити про політичні амбіції. Інша річ, коли жінка хоче поєднати родину із професійною реалізацією. Це завжди було проб-лемою, як у нас, так і в них. Жінкам ду-же важко давати раду із заможними чо-ловіками, бо в них сильно розвинені патріархальні стереотипи. Чоловік середніх статків спокійніше ставиться до кар'єрних успіхів своєї дружини. Жінці ж значно простіше рухатися вперед, коли вона сама. Хоча питання: кар'єра чи родина не повинно стояти перед жінкою. Якщо чоловік його вже так ставить, то насамперед жінці слід добре подумати, чи вартує залишатися з таким чоловіком.

Для мене родина - це проза. У доб-рому розумінні цього слова. А проза це не стільки натхнення, як досвід. Дуже багато чого виникає у родинних сто-сунках, про що хочеться розповісти іншим. Якщо вірші народжуються від яскравих вражень, то проза вимагає досвіду, яким хочеться поділитися.

- Бувають моменти, коли ти відчу-ваєш повноту буття. Можливо, це трап-ляється не надто часто, але таки трап-ляється. Тоді я щаслива. Це спричиняє натхнення до написання нових творів, спілкування, кохання... І такі моменти компенсують увесь попередній негатив та заохочують жити далі.

Євгенія Кононенко. Корінна ки-янка. Математик і філолог, науковий співробітник Українського центру культурних досліджень. Займається гендерними студіями. Відома в Україні перекладачка з французької. У її пере-кладах побачили світ сонети та дитячі поезії, декілька романів сучасних французьких авторів.

Власний літературний шлях роз-почала як поетеса та новелістка. Окремі її новели перекладались французькою, англійської, німецькою та хорватською мовами. Лауреат низки літературних премій. Найвідомішими є її романи "Імітація" та "Зрада". За аналогією з Бальзаком, котрий усе життя писав "Людську комедію", Євгенію Кононен-ко можна назвати деміургом "Київ-ської комедії"... Однак на відміну від французького класика, жанрові форми тут значно менші, засоби вираження - компактніші, а реалії набагато страш-ніші, бо до болю впізнавані.