Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім'я Вашингтону, угорці - почувши ім'я Кошута, а євреї - почувши ім'я Герцля».

Так написав у Німеччині 1974 року у книзі «Життя в мордовських концтаборах зблизька» єврейський письменник і колишній політв'язень Анатолій Радигін. Написав він так про українського націоналіста Михайла Сороку, який за свої переконання відсидів у радянських тюрмах і таборах майже 35 років! Авторитет цього політичного в'язня перетнув не лише рамки тюремної зони, він перетнув рамки одної національності й рамки часу.

Михайло Сорока міг спокійно робити кар'єру архітектора в Європі. Після закінчення початкової школи у рідному селі та гімназії у Тернополі, він здобув диплом інженера-архітектора Празького політехнічного інституту. Міг, але вибрав іншу життєву дорогу. Двічі у 1930-х роках його засуджували поляки як члена ОУН, що боролася за державну незалежність України. А коли Львів окупували більшовики, то вони заарештовували за польськими архівами всіх, кого було засуджено за участь в ОУН. Михайлові Сороці дали 8 років ув'язнення, яке він відбував на Воркуті.

За чотири місяці до радянського арешту Михайло Сорока одружився з Катериною Зарицкою. Вони були знайомі ще з гімназійних літ. А зустрілися в Івано-Франківській тюрмі, де Катря сиділа за причетність разом з іншими членами ОУН до вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Сімейне щастя подружжя Сороки-Зарицької закінчилося його арештом. І вони більше ніколи в житті не бачили один одного вживу.

Невідомо, як би склалася доля багатьох сотень в'язнів різних національностей, якби вони не зустріли у концтаборах Михайла Сороку. Спокійний і виважений, він міг підтримати порадою - і цим врятувати життя. Створена ним 1947 року підпільна організація «ОУН-Північ» стала першим організованим спротивом в'язнів різних національностей проти сваволі тюремного режиму. «Ситуація, в якій могла опинитися Україна, виглядала нам незавидною. Найбільшим нещастям для України ми (ті, що сиділи) вважали те, що вона була обезкровленою. Значить, ми вважали, що занадто великий процент українського населення знаходиться поза межами України, щоб можна легковажити, щоб могла Україна без нього обійтися. 3 другої сторони, знаючи із досвіду минулого, ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти від знищення українців, щоб повернути на українську територію, на випадок конфлікту», - зазначав Михайло Сорока мету «ОУН-Північ».

Цю організацію кадебісти не зуміли повністю розкрити. Організація постійно змінювала свої форми діяльності у різних таборах Радянського Союзу. До неї долучалися в'язні й інших національностей - українці здружили всіх. Аби пригасити вогнище непокори політичних в'язнів, відділити їхнє перебування від кримінальників, карально-репресивна система ГУЛАГу змушена була створити окремі табори для політичних в'язнів - так звані Особлаги. Але й там тривала боротьба за свободу, що вилилася у численні страйки, бунти і повстання.

Михайло Сорока був активним духовним натхненником повстанців, і за це його вважали ідейним патріархом політв'язнів радянських концтаборів. Влада боялася Сороку за непереборну силу його авторитету на інших людей, за волелюбну незламну життєву позицію, за політичні погляди, що суперечили репресивно-тоталітарній політиці Радянського Союзу, за те, що був бандерівцем. «Протягом п'яти років мого ув'язнення в Омську чи Караганді, Канчетаві, я відважно йшов назустріч невідомому, зберігаючи в серці святе ім'я вчителя. - згадує колишній політв'язень-львів'янин Василь Заєць. - Я бачив його очі, його усмішку. Згадка про нього піднімала мені настрій у хвилину знемоги». А ось як написав у 1955 році в одному з листів японець Ісігакі: «Уважаемый Сорока-сан! Если вернусь на родину - буду рассказать семье. Мы навек не забываем о вас и вашу дружбу».

За організацію підпілля у радянських таборах Михайла Сороку засудили до смертної кари, але її згодом замінили на 25 років ув'язнення. З авторитетом Сороки табірна влада спочатку боролася постійними переміщеннями його що два-три місяці на нове місце ув'язнення. Бо скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та матеріально, ділився усім, чим мав. Як сказав свого часу відомий художник-шістдесятник Опанас Заливаха: «Михайло Сорока, то якийсь стовп, навколо якого все духовне життя оберталося».

Його талант організатора, інтелігентна, високоосвічена вдача, непересічний розум, відданість справі українського визволення завжди надихали все більше нових людей до боротьби за власну державність.

В'язні любили Михайла Сороку за людяність, за вміння бути добрим другом і порадником, незалежно від того, хто ти за національністю, за прагнення до знань, начитаність і вміння поділитися своїми знаннями з іншими. „Я ніколи не сидів разом із покійним Михайлом Михайловичем Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, які мали можливість з ним спілкуватися. Серед них були різні люди: одні любили Україну, другі були до неї байдужі, треті ненавиділи її, але я не пам'ятаю нікого, хто б відважився говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлювалися про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту, проявити слабість", - згадує Анатолій Радигін.

У середині 1960-х років КДБ застосувало іншу тактику тиску на Михайла Сороку. Вони возили його до Києва, Тернополя і Львова, влаштовували зустрічі з сином, якого він уперше побачив, коли Богданові було 6 років, з рідними, водили в інститути й театри - хотіли зламати його і домогтися публічного покаяння. Цей виключний метод психологічного тиску влада застосовувала до дуже важливих історичних осіб. Сороку, гарно одягнутого, видавали за іноземного професора з Канади. Йому показували, як він може гарно та вільно жити, якщо розкається у своїх справах і помислах.

У Львові Михайлові Сороці показували і темне вікно квартири, де він прожив лише чотири щасливі місяці сімейного щастя з Катериною Зарицкою. У часи національно-визвольних змагань Зарицка була особистою зв'язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича і головою Червоного Хреста УПА. Їх син Богдан народився у львівській тюрмі.

Його виховували батьки Катерини Зарицької, бо сама вона на той час відбувала свій 25-річний термін ув'язнення у Мордовії. Михайлові Сороці пропонували: розчерк пера - і ти знову щасливий батько! сам зможеш виховувати сина. Але ТАМ на зоні чекали його допомоги. І він витримав, хоч були думки і про самогубство.

Під час цих поїздок Михайла Сороки в Україну в'язні боялися за життя свого вчителя, бунтували і вимагали хоч якоїсь інформації. А тим часом Михайло Сорока відмовився підписати покаяльний лист з відмовою від своїх поглядів. Озлоблені марно затраченими зусиллями кадебісти побили Сороку і повернули у концтабір, де він пережив свій перший інфаркт, отримав другу групу інвалідності, і згодом після другого інфаркту помер. Така ціна за волелюбний авторитет!

Ще перед смертю Сороки у мордовських таборах кількох українських шістдесятників тюремна адміністрація таки вмовила написати покаянні статті у пресу, після чого забрали з місць ув'язнення, «щоб звільнити». Через два місяці - повернули у ту саму зону. Розрахунок влади був правильним - в'язні оголосили бойкот відмовникам, що у тих умовах означало смерть. Михайло Сорока попросив в'язнів реабілітувати побратимів. Його послухали. Ці люди - Петро Дужий і Святослав Караванський - вижили і змогли зробити для України чимало добрих справ. «Михайло Сорока десь краще від інших знав, що значило - не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів», - згадує досьогодні в далекій Америці визначний український мовознавець Святослав Караванський.

Авторитет Михайла Сороки був загрозою і після його смерті 27 червня 1971 року. Дружині Катерині Зарицькій, яка відбувала ув'язнення у зоні, куди привезли тіло Михайла Сороки (бо там була лікарня), не дозволили попрощатися з чоловіком.

Але в'язні зробили домовину, несли почесну варту біля лікарні, а на місці смерті в зоні мордовського селища Озерне насадили квітів. На могилі свого вчителя в'язні збиралися на зустрічі, наради, черпали силу для подальшої боротьби. Будучи в ув'язненні, тут любив бувати визначний український поет Василь Стус. «Як тільки потепліло, Василь скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіоли. Ми стали доглядати квіти, і вони, Божою волею та нашими стараннями, буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі», - розповідає дисидент Василь Овсієнко, який сидів разом зі Стусом. Зауваживши це місце пам'яті, мордовські табірні наглядачі знищили кущ лісової троянди, квіти з якої в'язні зривали на пам'ять, коли поверталися додому.

...Якось Василь Підгородецький, політв'язень, колишній член Служби Безпеки УПА прислав мені у конверті ті самі братики. Тримала в руках ці засушені квіти й дивувалася - пам'ять не вмирає!

У 1991 році після тривалого клопотання родини, колишні політв'язні Василь Підгородецький, Марія Вульчин і Степан Мартинюк-Лотоцький разом з сином Михайла Сороки - Богданом поїхали за тілом батька у Мордовію, аби перепоховати його в Україні. У плані поховань, який отримав Богдан Сорока, місцеві доглядачі поміняли номери могил. У могилі під цвинтарним номером К-8, яку в документі позначили як поховання Михайла Сороки, лежали останки жінки. Його ж прах спочивав у... сусідній. Гріб Сороки впізнали за прибитим до кришки труни хрестом, а в середині лежав томик віршів Лесі Українки, творчість якої Михайло Сорока дуже любив. Саме за цими атрибутами його і впізнали.

Дорога повернення додому, така вимріяна для живого Сороки і така незвичайна у реальності, тривала шість днів. «Ми з труною і прахом, приїхали в дім приїжджих, куди приїжджають на побачення. - згадував Василь Підгородецький, - Нам виділили велику кімнату. Ми там були цілу ніч. Запаяли труну. Я кажу до всіх: "Хлопці, сьогодні Сорока з нами ночує». Вранці з великим трудом дістали машину і привезли до Саранська. Другого дня повантажили труну на літак. Коли приземлялися у Львові, то накрили труну синьо-жовтим українським прапором, а в узголів'я положили стрічку чорно-малинову. Тоді всі пасажири літака почали говорити, що це велика людина. Нас зустрічало усе духовенство Львова зі всіма ритуалами. Була і влада - голова обласної ради Микола Горинь та інші». 28 вересня 1992 року у Львові на подвір'ї церкви святого Михаїла похоронне богослужіння відправив глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський. Після панахиди траурна процесія вирушила на Личаківський цвинтар. Колишні політв'язні через увесь Львів несли труну з прахом свого побратима на плечах. Для могили вибрали найпочесніше, відкрите звідусіль місце - одразу праворуч біля головного входу на Личаківський цвинтар.

Сюди ж постановили перенести із родинного склепу, який є на цьому ж цвинтарі, і труну з тілом Катерини Зарицької, щоб поховати разом чоловіка і дружину, яких усе життя розділяла нелегка доля борців за волю України (Катерина Зарицька відбула 25 років ув'язнення, після звільнення жила у Підволочиську Тернопільської області, де померла 29 серпня 1986 року).

Родина Михайла Сороки нині живе у тій самій квартирі, що й колись Михайло з Катрею. Львівська вуличка, неподалік Стрийського ринку, яка колись мала назву Обертинська, потім Воровського, нині зветься - Зарицьких. Саме тут колись жили Мирон і Володимира Зарицькі - батьки Катерини Зарицької. Мирон Зарицький визначний український математик. Син Михайла Сороки і Катерини Зарицької - Богдан - сьогодні відомий в Україні та за кордоном художник-графік, його молодша донька Устя - відома львівська дизайнерка, а старша - Соломія Сорока - знаменита у світі скрипалька. Дружина Богдана - Люба Сорока - берегиня домашнього родинного вогнища, вона докладає чимало зусиль для сімейного затишку, а ще зберігає сімейні архіви, робить чимало для збереження пам'яті про Михайла Сороку та Катерину Зарицьку.