Напереодні нового року у Львові вийшла друга книжка поезій талановитої української поетеси Ольги Ткаченко-Попович (літературний псевдонім Ольга Базалія) "Перли княжого намиста". Редакція газети "Час і Події", членом редколегії якої є поетеса, поздоровляє колегу з творчим здобутком і бажає пані Ользі нових звершень. Пропонуємо читачам інтерв"ю поетеси, яке вона дала льівіській журналістці Юлії Романюк і надруковане в газеті "Молода Галичина".
Наймичка ...Як важко перевтілити себе З професора в прислугу І зносить цілий день наругу. То глянула не так, Не так щось зрозуміла, То думку власну Висловіть посміла...
- В еміграції в усіх наших українців рука тягнеться до пера. Настільки журливо і незрозуміло - що ти робиш у цьому чужому світі, за якими скарбами сюди приїхав... За 50 років у мене, я казала, написано близько 20 віршів, а за останніх еміграційних вісім - більше тисячі! Писала вночі, зривалася між третьою і четвертою, віршувала після тяжкого робочого дня наймитувань. А потім підрахувала - та це ж у мене там день, у Львові, - 12 година! ...Вважаю, що супроти будь-якої критики я стала символом для тих наших українців, які живуть в Америці, щось собі пишуть потроху, співають у півголоса. А я заспівала на повен - як умію. За ці роки стала власним кореспондентом «Літературного Львова» в Америці та членом міжнародної спілки письменників. Видала тепер другу збірку - знову як Ольга Базалія. Рік тому я приїхала до рідного села, щоб спитати базалійців, чи можу взяти собі псевдонім за назвою їхнього села. Вони тоді зібрались у школі, я почитала їм деякі вірші і всі одноголосно сказали (плакали навіть): «Ти витягнеш нашу Базалію на світ Божий, усі будуть запитувати: «Що то за ім'я в тебе таке, а ти будеш розказувати...».
Американська мрія У вересні я знов збираюсь у Европу. Лечу у Монреаль, у Лондон, у Париж, Брюссель і Амстердам. Захопленням своїм усю себе віддам. Збуваються мої дівочі мрії...
А дівочі мрії Ольги Попович, яким судилося зреалізуватися лише через півстоліття, були такі, як і у всіх дівчат: співати (на неї покладали надії батьки, вчив відомий тоді соліст опери - а вона рано вийшла заміж і все - увірвалось). Танцювати професійно. Побачити світ. - Мама моя народилася в Америці 1918 року у стейті Массачусетс. А дідусь 1910-го емігрував із Базалії до Америки і жив у стейті Род-Айлонд. Там дотепер збереглась церква, яку він будував, і всі шлюбні документи. Я знайшла їх, а вони - англійською мовою: як дідусь з бабусею брали шлюб, хто був свідком, пізніше - записі про народження моєї мами, яке допомагала мені тітка Ніна та її чоловік Артур. Потім, перед самою війною, дід із дітьми приїхали в Україну - на гостини. І влада їх більше не випустила. Тому моя мама, помираючи, попросила: поїдь туди, там залишились мої двоюрідні сестри, якщо захочеш, зостанешся. Так я й поїхала в Америку. Тепер надолужую свої загублені роки. Мала бути співачкою - і я співаю свої вірші. Прекрасно танцювала - і у мене є вірші, які я танцюю. Наприклад - «Танго». У діяспорі мене почали називати Княгинею Ольгою, і на власних літературних вечорах я уже подбала про свій імідж: пошила собі плаття княгині, замовила майстрині у Львові лемківську «кризу» з бісеру. І всі мої вечори - спонтанні, я роблю так, щоб ніхто на них не сумував. На знак вдячности мені приносять улюблені жоржини.
- Чого ви хочете? Безсмертя? - Хочу! Хочу, щоб мене хоч би у третьому поколінні мої внуки знали - це бабуся писала. Не можу претендувати на визнання в Україні, ця земля народила так багато талановитих людей! Але я не хочу просто так згоріти у цьому світі, хочу, щоб було якесь продовження. Принаймні у моїй рідній Базалії мене згадають - вони мають мою бібліотечку, вчать вірші...
- Чи прибули в Америку вже з четвертою хвилею діяспори... - Я не знаю, яка це хвиля. Старше покоління називає усіх нас «новоприбулі», у такому ранзі залишаємося, поки 10 літ там не проживемо. Я так пишу про еміграцію: це свідома і повільна смерть у добробуті й достатку. А тепер ще так неспокійно в Америці...
- Вересневі події не спинили вас у прагненні відвідувати Україну? - Знаєш, це громадянський подвиг тепер - сісти в літак і прилетіти до Варшави, з Варшави - до Києва, а потім назад. Бо ти летиш і бачиш, що багато людей біля тебе хрестяться і читають молитви. Про цей день, 11 вересня, я написала вірш. його надрукували в американській пресі -«Здригнулася від жаху вся земля...».
Рубаї «Три музи вдень і вночі тривожать душу і серце Ольги Базалії. Ерато - муза любовної поезії, Мельпомена - трагедії та Кліо - історії. Попри біль і розлуку з Україною ти, Олю, гордилася нею, вірила в її месіанську провідну зорю. Україна чекає на тебе» - написав їй у ювілейному привітанні редактор «Літературною Львова» Яр Чорногор. Вона привезла сюди свої рубаї, бо хоче, щоб Львів приняв і сприйняв її повернення в іншій іпостасі. Я дивлюсь на це хвилювання і захоплююсь Ольгою Попович: це - людина, яка змогла дозволити собі говорити після стількох років мовчання. Це - сильна людина, вона робить те, що хоче робити, не надто оглядаючись на чужі рецензії і критику, сама це пояснюючи так:
Мовчи про Ахілла, Як ти не Гомер! Борися за діло, Поки ще не вмер! - Надихнув мене на рубаї Дмитро Павличко. Зустрілися з ним на 10-му всесвітньому фестивалі гуцулів у Коломиї. Він справив на мене сильне враження. Тоді подумала: може, й мені щось таке вийде. Ї рубаї стали для мене навіть підтримкою. Коли мені починають говорити: «О, як ти пишеш, де твій ямб, хорей?!». Так, у мене непричесані вірші! Я не хочу їх причісувати. Мені тісно в розмірах. І тому, хто починає критикувати, я одразу подумки цей свій рубай говорю:
Мовчи про Ахілла, як ти не Гомер... ...Ольга Базалія сповнена рішучости надолужити втрачені літа. Вона видала другу книгу. яку зафондував їй син-іконописець, що теж живе в ЗСА. А думає уже про наступні - з філософськими есеями та прозою. У них, можливо, вдасться нам вичитати поміж рядками те, чого зазвичай не зрозумієш: де вона бере стільки сил, щоб так упевнено іти до мети, сформульованої нею чітко: «Встигнути те, чого не встигла, та обезсмертити себе для онуків та правнуків»... | |||||||||
| Print Close window | |||||||||