(П о л о х л и в а казка, перемотана Ялосоветою з уст далекого нащадка старовинного княжого роду) Жив собі Хлопець. І вдався він ще змалку дуже лякливим. Півень закукурікає на світанку - здригається. Собака на вулиці гавкне - затремтить. Під вікном яблуня скрипне - зіщулиться. Ніч настане - за двері носа не вистромить. І з дітьми сусідськими гратись остерігається, і сам у хаті нізащо не лишиться. А повмирали батьки - зробився таким боягузом, що навіть своєї Тіні сахався. Хоча й виріс уже. І Тінь це зрозуміла. Спершу - здивувалась. Потім - осміліла. Та й надумала взяти гору над ним. От, скажімо, підходить Хлопець до хати. А Тінь, відбившись на білій стіні, командує: - Стій! Він і став. - Уклонись мені! - Тінь уже суворіше. Він і вклонився перелякано. - Я - Тінь твоя! - вела далі тихо, але з погрозою. - Від сьогодні мені служитимеш! - С-с-слухаюсь, м-м-моя володарко! - дрижить Хлопець. Відтоді, що накаже йому Тінь, те й робить. І все труситься, бідака, мов осиковий лист. Тільки опівдні, коли сонце якраз над головою, Тінь губила силу, меншала. Одначе страх у нього й тоді не меншав. А сталося так, що в їхньому князівстві дуже тяжко захворіла князева донька. От батько, як воно в усіх казках водиться, оголосив: хто вилікує дівчину, тому... ну, звісно, князівну - за дружину. Ще й півкнязівства на додачу. "О - подумала Тінь, - це ж якщо я одружу Хлопця з князівною, то згодом половиною князівства правитиму!" ...Не перший день ідуть вони до палацу. Тінь не дає Хлопцеві ні перепочити, ні навіть зупинитися. Лиш опівдні сідав Хлопець де-небудь на лісовій галявині, аби трохи підобідати. Це йому Тінь дозволяла, бо жила ж його коштом. От і зараз дістав Хлопець останню скибку хліба, аж тут малесеньке оленя підходить, поглядає на хлібець такими благальними очима!.. Спочатку Хлопець мало не втік з переляку. А тоді шкода стало тваринки! Нічого Тінь заперечити не змогла (був якраз полудень!), і він оддав той окраєць. Оленятко з'їло і пострибало в хащі: - Шукай мене тут, коли будеш між хвилиною і секундою! - гукнуло, перш ніж сховатися в зеленій гущавині. Ох, і сварилася ж Тінь, вигулькнувши з-під Хлопцевих підошов, коли сонце повернуло на спад! Він лише тремтів, але вдячний погляд оленяти стояв перед очима. Надалі перебивався дикими ягодами та квасеницею, а Тінь гнала і гнала вперед. На світанку, проходячи мимо лісового озерця, Хлопець раптом помітив, як тоне, безпорадно борсаючись у воді, ведмежатко. Хлопець перелякався не на жарт: хоч мале, але ж - ведмідь! Та й вода студена! А Тінь така велетенська і вигиналася так зміїно! - Стій! - несамовито зашипіла вона. Їй зовсім не хотілося намокнути. А ведмежатко от-от піде на дно! Пересиливши вагання, Хлопець стрибнув у воду, схопив звірятко й виніс на берег. Порятоване ведмежа обтрусилось і потупцяло в лісові нетрі. - Дякую, молодче! - обернулось на прощання. - Шукай мене тут, коли буде потрібне тобі солодке золото! Марно Хлопець благав прощення: обурена Тінь не розмовляла з ним аж до самого вечора. Зате в його вухах усе звучало: "Дякую, молодче!" Ніхто в житті йому ще так не казав! А сонце вже скочувалось донизу. Тінь загрозливо тягнулася через галявину аж до обрію. Споночіє, і Тінь, розрісшись, поглине все навкруги! О цій порі Хлопець жахався найбільше. Враз угорі зчинився шум. То падав орел зі своєю жертвою - молодою лебідкою. Відчайдушно рвалась вона з хижакових пазурів! Хлопець мало не зомлів од страху. - Лягай і прикинься мертвим! - звереснула Тінь. Вона й сама злякалась і сподівалася, що, впавши, Хлопець її прикриє собою. Та він уже вхопив дубця й кинувся на орла. Гамселив хижака, по чім попало, рятуючи скривавлену лебідку. Спинився, аж коли побитий орел важко знявся в повітря й неохоче полетів геть. Довелося трохи затриматись - підлікувати зранену птаху. - Поки ти з нею вовтузишся, хтось інший вилікує князівну, йолопе! - лютувала Тінь. Хлопець трусився від її грізного вигляду, але ж як мав покинути кволе створіння?! Вранці лебідка вже могла змахнути крильми. - Спасибі, відважний рятівниче! - мовила, відлітаючи.- Знайдеш мене тут, коли запалає в твоєму серці невгасиме багаття! - О, я тобі цього нізащо не подарую! - погрожувала Тінь, але чи не вперше в житті Хлопець не забоявся. ...Бо його ще ні разу не величали ні відважним, ні рятівником! Нарешті Хлопець і Тінь дісталися княжого палацу. Ні, вони не спізнились. Іще ніхто не вилікував князівну від невідомої хвороби - непробудного сну. Багато лікарів побувало, та все даремне. - Іди ж! - підштовхувала Тінь Хлопця, та ноги ніяк не несли його. Зате коли глянув на сонну князівну!.. Дівчина була гарна, як саме сонце! Перед її красою потьмяніли всі люстра й свічки в палаці. Ніколи ще Хлопець такої вроди не бачив! - Думай про те, як її вилікувати, дурню! - шипіла на вухо Тінь. Але тепер він і сам над усе волів, аби князівна видужала, бо відчув раптом у своєму серці такий вогонь, який, здавалось, міг спопелити його дотла. ...Тільки хто підкаже, як цього досягти? Тут Хлопцеві згадалися лебідчині слова: "Коли запалає в твоєму серці невгасиме багаття!" Не гаючись, вибіг із палацу й чимдуж помчав на знайому галявину. - Куди?! Зачекай! А князівна?! - репетувала Тінь. Проте часу не мав щось їй пояснювати. Лебідка вже ніби виглядала його, кружляючи над галявиною. - Щоб розбудити дівчину, яка запалила твоє серце, треба сьогодні ще до заходу сонця змастити її повіки й вуста цілющим диким медом. Цілющим диким медом? Ось воно - солодке золото, про яке мовило ведмежа! Тепер уже Хлопець біг до озерця. Тінь невдоволено плуганила за ним услід. Продираючись між чагарями (це ж саме робила й роздратована Тінь), Хлопець надибав на звірятко біля дупластих сосен. Ведмежатко, наче здогадуючись про все, якраз добуло цілющого меду й радо віддало його своєму рятівникові. Тільки як устигнути до заходу сонця? Воно майже черкалось об горизонт! Але що це? Замість бігти до палацу, Хлопець щодуху помчав у протилежний бік! Тінь уже й не рада була, що заварила цю кашу. Навіщо їй забаглося князівської влади? Сиділа б удома та собкала парубком, як до сьогодні. Хлопець розшукував оленятко, бо збагнув, що без його помочі не встигне. О, він і справді мав так мало часу, що перебував між хвилиною і секундою! Оленятко вже дріботіло йому назустріч. Ще й не саме, а з матір'ю - молодою струнконогою оленицею. ...За хвилину перед тим, як сонце остаточно сховалося, олениця з Хлопцем на спині була вже перед княжим палацом. Ледве-но Хлопець змочив князівні медом вуста й повіки, як останні сонячні промені згасли за обрієм. Але тієї ж миті сонце зійшло у княжій світлиці - розплющила очі юна князівна! Від щастя Хлопець мало не вмер! А Тінь ураз поблідла, зморщилась і безвільно впала під ноги. В неї тепер лишалася надія тільки на те, що ніколи князівна такого нікчему не покохає! Тоді Тінь знову заволодіє Хлопцем, і вони повернуться додому! Одначе вона помилилася. Хлопець уже зовсім не був нікчемою! Адже за ці дні почув про себе стільки доброго! А коли ненавмисне ковзнув поглядом по княжих дзеркалах (раніше боявся дивитись на себе навіть у воду!), то побачив, що він ще й (так-так!) дуже гарний! Рештки непевності й страху згинули в ньому. І князівна, щойно розплющила свої променисті очі, покохала Хлопця. А коли ще почула, що він рятівник... Зневажена Тінь оніміла навіки і втратила свою могутню силу. Тішився одужанню доньки старий князь, тішився увесь люд! А яке розкішне весілля відгуляли! Красивішої та щасливішої пари світ не бачив! Згодом Хлопець сам почав князювати. Був із нього князь і добрий, і відважний, і справедливий. До того ж, він завжди пам'ятав про своє походження, а тому в його володіннях навіть убогі ставали заможними та щасливими. От ким робить людину перемога над страхом! Князем робить! А як же Тінь, питаєте? Тінь як тінь. Що про неї розказувати? Іноді, правда, як малий княжич налякається чого-небудь, візьме його батько на коліна і розповість йому цю казку. Хлопчик вислухає уважно-уважно - і страх переборе. Дуже не хоче, щоб думали про нього, ніби він своєї тіні боїться! | |||||||||
Print Close window |