Колись настане час, коли Україна - вся її земля та люди - житимуть під мирним небом. Але наразі триває війна. І не видно їй кінця-краю. І допоки останній окупант не залишить українську землю, кожен її воїн там, на передовій, кожен, хто підтримує його тут, де мовчать гармати, - на вагу золота. Бо ворог ніколи не зупиниться.

Не зупинять його ні Мінські угоди, ні Америка, ні Європа. Його можемо зупинити лише ми. І справжня гордість України - її військо. Те, яке постало з попелу. Те, яке грудьми стоїть на передовій.

Так, нашого небесного вояцтва більшає. Але наші воїни до останнього подиху виконували свій обов'язок. І з вини ворога, а іноді й зокрема з вини безвідповідального керівництва як війська, так і країни, покинули наші лави. І стали небесними вартовими. Пам'ятаймо про них.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Олександр Бойко

Олександр Олександрович Бойко народився 3 грудня 1981 року, в місті Хмельницький. Останні 2 роки мешкав в Івано-Франківську.

Підполковник, командир розвідгрупи окремого загону спецпризначення «Вега-Захід» НГУ 50-го полку НГУ.

Раніше 10 років проходив службу у 8-му ОПСпП. На фронті - з 2014 року, брав участь у звільненні Луганського аеропорту.

Був оголошений зниклим безвісти 3 червня 2017 року в зоні АТО.

За попередньою інформацією, група розвідників на завданні потрапила у засідку поблизу м. Золоте, Луганської області. Під час бою Олександр отримав численні поранення, від яких, нібито, помер.

Евакуювати його не вдалось через шквальні обстріли. Пізніше, повернувшись на місце бою, бійці його не знайшли.

Через декілька днів після зникнення 35-річного командира розвідки Олександра Бойка про це офіційно повідомила його дружина - Світлана Бойко.

За її словами, Олександр зник у Луганській області при загадкових обставинах у районі Золотого, на Луганщині, ще 3 червня.

Дружина скаржилась, що його командування надавало суперечливу і неконкретну інформацію, навіть написала відкритий лист міністру МВС Арсенові Авакову.

Своєю чергою, в штабі антитерористичної операції зазначили, що інформація про перебування Бойка у полоні бойовиків не була підтверджена.

У розмові Світлана Бойко розповідала, що не вірить у смерть чоловіка і буде робити все, аби його знайти. Розповідала вона про різні і не завжди зрозумілі пояснення від керівництва Нацгвардії.

Проте, у серпні тіло підполковника Нацгвардії Олександра Бойка, якого на той час вважали зниклим безвісти, було знайдено.

Тарас Шевченко

Тарас Григорович Шевченко (позивний «Кобзар») народився 13 серпня 1969 року, в м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області.

У 1987 році закінчив професійно-технічне училище № 29 м. Кривий Ріг.

У 1990-х працював в органах внутрішніх справ.

Пізніше працював електрогазозварювальником, слюсарем на «Криворіжсталі», «Сухій Балці», ПівдГЗК, а останнім часом - у вагонному депо Придніпровської залізниці.

Строкову службу проходив тоді ще у радянській армії. Служив у військово-морських силах м. Севастополь, АР Крим.

Як запевняють побратими з тих часів, Шевченко був типовим морським піхотинцем. І їх також кликав в АТО - мовляв, якщо морпіхи гуртом візьмуться за справу, то за два місяці «впораються» з війною...

14 липня 2015 року пішов добровольцем на фронт, за мобілізацією. Відслуживши, після демобілізації вирішив продовжувати службу за контрактом.

Звання - старший солдат, посада - старший сапер взводу парашутно-десантного батальйону 25-ї ОПДБр 25-ї бригади ВДВ.

Без пояснень стає зрозуміло, чому побратими Тараса дали йому псевдо «Кобзар». Але ніхто навіть не міг уявити, що буде такий збіг обставин. Старший сапер їхньої бригади, як і великий Кобзар, помер у 47 років...

Як найстарший боєць у своєму взводі Тарас Шевченко завжди прагнув передавати свої знання тим, хто вперше взяв до рук зброю, розповідав, як діяти, щоб максимально уникнути небезпеки на фронті.

Загинув 30 травня 2017 року на передовій, поблизу міста Залізне, Донецької області.

Отримав мінно-вибухову травму внаслідок підриву на вибуховому пристрої, від чого і загинув.

2 червня у рідному місті бійця було оголошено Днем жалоби за загиблим Героєм.

Похований 2 червня 2017 року з усіма почестями на Алеї Слави Центрального кладовища м. Кривий Ріг.

З родини залишились донька та онука.

Сергій Михайлик

Сергій Віталійович Михайлик народився 1989 року в с. Прохорівка, Черкаської області. Народився й виріс тут, у маленькому селі, населення якого складає 400 осіб.

У 2015 році пішов на фронт як мобілізований. Став до лав 80-ї ОДШБр.

1 квітня 2016 року демобілізувався, а наприкінці січня 2017 вирішив повернутися на фронт, підписавши контракт.

Звання - старший солдат, посада - військовослужбовець 72-ї ОМБр.

Загинув 31 травня 2017 року поблизу міста Авдіївка, Донецької області.

Напередодні, 30 травня, отримав важке поранення у голову під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ у зоні проведення бойових дій. Хлопця в критичному стані перевезли у дніпровський шпиталь ім. Мечникова, фахівці якого врятували не одне життя. Проте, на жаль, цього разу нічим не змогли допомогти пораненому бійцеві.

Наступного дня Сергій помер у дніпровській лікарні ім. Мечникова.

Похований 2 червня 2017 року на кладовищі у с. Прохорівка.

Залишились батьки. П'ять років тому його батьки втратили молодшого сина - Олександра (19 років). А тепер попрощалися й зі старшим - Сергієм.

Василь Бурачук

Василь Васильович Бурачук (позивний «Комод») народився 18 травня 1994 року. Мешкав у селі Журавки, Чернівецької області.

27 травня 2015 року призваний на строкову службу. 30 вересня підписав контракт зі Збройними силами України.

Звання - сержант, посада - командир відділення 30-ї окремої механізованої бригади (ОМБр).

«Після підписання контракту Василя відрядили до нашого бойового підрозділу, - розповів санінструктор Геннадій. - Коли його призначили командиром відділення, то, зважаючи на те, що наша рота - механізована, він автоматично став КБМ - командиром бойової машини БМП. В АТО це означає командувати спостережним постом - окремою позицією на лінії фронту», - розповідає військовослужбовець, товариш загиблого Василя Бурачука.

Загинув 2 червня 2017 року в районі м. Волноваха.

Загинув, коли розпочався мінометний обстріл, під прикриттям якого противник атакував зі стрілецької зброї та АГС. Василь, командир відділення, лишень прийшов з поста, коли снаряди почали «лягати» поблизу його позицій.

Він умить вибіг із бліндажа, щоб зайняти зручну позицію для бою, і в цей момент у шию влучила куля снайпера.

5 червня 2017 року в селі Журавки прощалися із загиблим бійцем Василем Бурачуком.

Похований на кладовищі у селі Журавки.

Залишились батьки, дві молодші сестри, дружина та донька.

Ігор Холозій

Про Ігоря Холозія відомо дуже мало. Він народився у 1978 році.

Звання - старший солдат.

Загинув 2 червня 2017 року на передовій, поблизу Новомихайлівки, Донецької області.

Причина загибелі - підрив на вибуховому пристрої.

Похований на Батьківщині, в Україні.

Михайло Кобець

Михайло Олександрович Кобець народився 23 червня 1995 року, в селі Білошицька Слобода, Чернігівської області. Народився у багатодітній сім'ї, був найстаршим із п'яти дітей.

Здобув середню освіту: у 2012 році закінчив Рибинську загальноосвітню школу.

4 листопада 2015 року призваний на строкову службу до Збройних сил України. Після проходження строкової служби повернувся до лав армії та підписав контракт.

Звання - матрос, посада - навідник башти БТР 701-го ОБМП 36-ї ОБрМП.

«У результаті важких поранень, отриманих під час виконання бойових завдань із захисту незалежності й територіальної цілісності України, обірвалося життя нашого бойового побратима - морського піхотинця, матроса Кобця Михайла Олександровича», - повідомила тоді прес-служба штабу Військово-Морських Сил України.

Загинув 3 червня 2017 року на Маріупольському напрямку, поблизу с. Чермалик, Волноваського району, Донецької області.

Морпіх був важко поранений 3 червня під час обстрілу з реактивної артилерії поблизу села Чермалик, на Донеччині. Внаслідок артилерійського обстрілу отримав тяжке уламкове поранення. Під час транспортування до госпіталю помер від втрати крові.

Похований 7 червня 2017 року на кладовищі у селі Білошицька Слобода.

Без Михайла залишилися матір, вітчим та четверо молодших братів.

Олексій Чистяков

Олексій Петрович Чистяков народився 23 червня 1995 року в смт. Горностаївка, Херсонської області.

До війни працював на сільськогосподарському підприємстві. У 2015 році Олексій був призваний за мобілізацією до Збройних сил України.

Пізніше підписав контракт зі ЗСУ.

Звання - солдат, посада - механік-водій розвідувальної роти 28-ї ОМБр.

Загинув 4 червня 2017 року на передовій, у зоні бойових дій.

За даними прес-центру штабу АТО, у цей день в зоні АТО також загинув один військовослужбовець, двох було поранено. Місце й обставини загибелі військовослужбовця не уточнено.

Похований 7 червня 2017 року в смт. Горностаївка, Херсонської області.

Тарас Белоцький

Тарас Миколайович Белоцький народився 6 червня 1979 року, в місті Рівне, Херсонської області.

У 1994 році отримав середню освіту. Закінчив загальноосвітню школу № 18 м. Рівне. У 1998 році закінчив Рівненський державний автотранспортний технікум. Отримав спеціальність «Технічне обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів».

У 2003 року закінчив Міжнародний університет «Рівненський економіко-гуманітарний інститут» за спеціальністю «Фінанси».

Із серпня 2003 працював у Головному управлінні статистики у Рівненській області на посаді головного спеціаліста-економіста відділу фінансово-економічного забезпечення, бухгалтерського обліку та звітності.

Майстер спорту з карате.

Із березня 2015 року до квітня 2016 року проходив військову службу в ЗСУ за мобілізацією. З 31 липня 2015 до 28 листопада 2015 року - в зоні АТО.

У жовтні 2016 року підписав контракт зі ЗСУ.

Військовослужбовець 146-го окремого ремонтно-відновлювального полку (Золочів). Посада - навідник у складі 14-ї ОМБр.

Загинув 7 червня 2017 року в зоні бойових дій, поблизу села Жолобок, Луганської області.

Отримав кульове поранення, несумісне з життям.

Тіло загиблого бійця привезли до рідного міста Рівне з передової - зі Станиці Луганської. З усіма почестями поховали мешканці Рівного свого загиблого Героя. Проводжати Тараса в останню дорогу зібралося багато бійців, місцевих мешканців, працівників ЗМІ та державних установ.

Головне управління статистики у Рівненській області на своєму сайті висловило сум із приводу загибелі свого працівника.

Похований 10 червня 2017 року на кладовищі «Нове» у місті Рівне, Херсонської області.

У Тараса залишились батьки.