Позаду - три роки війни. Позаду - три роки виснажливих боїв і болючих втрат. Три роки матері вслухаються у гудки телефонної слухавки, аби почути найрідніший голос, а діти чекають, коли їхній тато повернеться з війни. Іноді батьки не повертаються, а такий жаданий голос у телефонній слухавці замовкає назавше. І допоки триватиме війна, ці втрати - неминучі. І це розуміє кожен, хто стає пліч-о-пліч з тими, хто не побоявся. Хто, розуміючи ціну свого кроку, відважився його здійснити.

Ми продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про бійців, які загинули на війні з Росією.

Анатолій Заремський

Анатолій Сергійович Заремський народився 6 березня 1977 року, в селі Березівка, Новоушицького району, Хмельницької області.

У 1994 році закінчив Березівську загальноосвітню школу та вступив до Кам'янець-Подільського військово-інженерного інституту. Після його закінчення у 1999 році почав службу у військовій частині міста Яворів, Львівської області. У 2005-2006 роках брав участь у миротворчій місії у Косово. Повернувшись, почав службу у військовій частині Чернівців.

Останні три роки виконував свій військовий обов'язок у зоні бойових дій.

Анатолій Сергійович з юності мріяв стати офіцером, захоплювався спортом. Він вирізнявся гарним вихованням, ввічливістю, охайністю, завжди посміхався, ніколи не жалівся. Його любили й поважали підлеглі та колеги - і за ці його людські риси, і за професійні. Він ніколи не боявся, йшов уперед, був людиною дії.

Коли у нього запитували: «Як там, на Сході?» - він завжди спокійно відповідав: «Усе нормально». А якщо хтось казав: «Пора вже відпочити, повертайся з війни», - спокійно відповідав: «Я склав присягу. Хто, якщо не я?»

Капітан, командир інженерно-саперного взводу 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув уночі 3 лютого, в районі міста Авдіївка, Донецької області, під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 «Град».

Поховали Героя 8 лютого, у його рідному селищі Березівка, на Хмельниччині. У нього залишились батьки, брат, сестра, дружина та двоє синів, молодшому з котрих лише два роки.

Роман Горкун

Роман Владиславович Горкун (позивний «Смайлик») народився 24 вересня 1994 року, в Луганську.

Виховувала хлопця бабуся, яка змогла дати розквітнути почуттю власної гідності й любові до України та терпляче «поливала» паростки цієї любові еліксиром з життєвої мудрості та національної самосвідомості. З хлопця виріс справжній козак Луганщини, який не піддався свого часу на отруту, яку щедро розливали всюди, яка мала поганий запах, гіркий смак та назву «русскій мір».

Тож, коли на Сході за українську позицію почали вбивати, коли рідне місто було окуповане російськими військами, Роман Владиславович вирішив залишити Луганськ і наприкінці 2014 року виїхав до Кривого Рогу.

Незважаючи на важкі випробування долі, хлопець мав у собі якесь внутрішнє сонце доброти та оптимізму. Сяяло це сонце постійно, змушуючи його увесь час заразливо посміхатися, викликаючи миттєву реакцію в інших, створюючи їм гарний настрій.

Призваний за мобілізацією у 2015 році, наприкінці того ж року потрапив до свого підрозділу і залишився там після підписання контракту навесні 2016-го.

Старший солдат, санітар-стрілець 2-го взводу 1-ї роти механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.

«Смайлик» ніколи ні з ким не сварився і легко йшов на контакт. Це була безпроблемна та життєрадісна людина, яку любили всі. І, головне, враховуючи специфіку його походження, - йому повністю довіряли, бо побратими, люди війни, солдати мають, як лезо, загострену інтуїцію та внутрішній індикатор на гіпотетичного зрадника.

Загинув увечері 3 лютого, в районі села Новозванівка, Попаснянського району, рідної йому Луганської області, внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп, де він перебував. Уламками бійцеві посікло ноги, шию та голову, але він спочатку був притомним і навіть міг розмовляти. Романа негайно привезли до лікарні Попасної, де приблизно о 23:00 його покликало небо.

Похований 8 лютого, у Кривому Розі. У нього залишились батьки та бабуся з дідусем.

Анатолій Фарісей

Анатолій Олександрович Фарісей (позивний «Фарик») народився 23 березня 1974 року, в селі Шепіївка, Калинівського району, Вінницької області.

Після закінчення 8 класів сільської школи вступив до Вінницького вищого професійного училища № 4, в якому здобув фах «кабельник-спайник». З 1992 до 1994 рр. проходив строкову службу в Житомирі.

Після демобілізації влаштувався працювати їздовим у колгоспі «Нове життя», доглядав коней та перевозив вантажі. Після цього тривалий час працював у Києві експедитором.

Під час третьої хвилі мобілізації, 29 серпня 2014 року, призваний на військову службу, яку проходив у складі 54-го окремого розвідувального батальйону.

Батько Анатолія Олександровича помер, коли він був малим, а мати - 6 років тому. Власної сім'ї та дітей у нього не було, хоча він і мріяв про сімейний затишок, але дожити до цього не встиг.

15 березня 2016 року «Фарик» підписав зі ЗСУ контракт.

Молодший сержант, помічник гранатометника 2-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Він любив життя і хотів жити. Людина - з тих, хто не відступав, щодня цікавився новинами з мирного життя, постійно щось робив, турбувався про всіх, дуже смачно готував. Сам запропонував, окрім своїх військових обов'язків, готувати на весь взвод. А, головне, - він був патріотом і людиною, на яку можна було розраховувати, не боявся ворога, ретельно планував своє майбутнє життя, коли скінчиться війна.

Загинув 15 лютого, о 23:30, в районі селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, внаслідок уламкового поранення голови, отриманого під час обстрілу наших позицій 120-мм мінами.

Похований Анатолій Олександрович 18 лютого, у рідній Шепіївці. У нього залишився брат.

Юрій Щербина

Юрій Володимирович Щербина народився 16 липня 1974 року, в місті Краснодон, Луганської області. Коли хлопець був малим, його родина переїхала до села Крижик, Білопольського району, Сумської області. Останні роки мешкав у селі Воронине.

Закінчив 8 класів Кальченківської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Сумського професійно-технічного училища № 11. Відслуживши строкову, влаштувався працювати автослюсарем, а потім перейшов на Куянівський цукровий завод.

13 квітня 2014 року призваний за мобілізацією, служив командиром відділення зенітного взводу. Після демобілізації Юрій Володимирович повернувся до мирного життя, працював на будівництві, аби допомогти родині.

У листопаді 2016-го підписав зі ЗСУ контракт, 2 грудня був відряджений на місце бойової служби.

Старший сержант, старший оператор 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Він свідомо пішов на війну знову. Він знав, який шлях вибирає, проте не зупинився, не залишився у мирному, байдужому до всього, тилу, а взяв до рук зброю, кажучи: «А якщо всі будуть сподіватись на когось, то хто тоді нас буде захищати?»

Загинув 16 лютого, о 15:25, у районі міста Авдіївка, Донецької області, від кулі снайпера.

Похований з усіма військовими почестями 18 лютого, у селі Крижик, біля могили свого батька. Юрія Володимировича посмертно нагороджено орденом святого Архістратига Михаїла. У нього залишились мати, дружина, син та двоє братів.

Тарас Прончук

Тарас Вікторович Прончук (позивний «Людоїд») народився 6 серпня 1997 року, в селі Хотин, Рівненського району, Рівненської області.

З 5 до 9 класів навчався у Городоцькій загальноосвітній школі, після чого вступив до Рівненського технічного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування, який закінчив у 2015 році за фахом «електрогазозварювальник».

Дуже сильний характером, незламний духом, Тарас Вікторович знаходив вихід з будь-якої ситуації. Справжній господар і помічник вдома, майстер на всі руки, він був людиною, з якою завжди було спокійно. Він давав людям відчуття захищеності, був стіною, яка оберігала інших від негараздів.

Завжди допомагав старшим людям, майже ніколи не бував сумним, дуже любив діток і приділяв їм багато уваги.

Він дуже прагнув справедливості. Тільки-но йому виповнилося 18 років, хлопець розпочав особистий шлях воїна та у листопаді 2015 року підписав зі ЗСУ контракт.

Старший матрос, кулеметник 2-ї роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

За час служби отримав медалі «За жертовність та любов до України», «Відвага і честь», «Оборона Маріуполя». Його основною метою була наша перемога. До неї він і прагнув. Але на війні руйнуються й молоді, здорові та міцні стіни, яким може бути лише 19.

Загинув 16 лютого від кулі снайпера у районі між селищами Водяне та Саханка, Донецької області.

Похований 19 лютого, у Хотині. У нього залишилися мати та троє молодших братів.

Олександр Корнійко

Олександр Сергійович Корнійко (позивний «Чорний») народився 20 серпня 1994 року, в селі Петрівка-Роменська, Гадяцького району, Полтавської області.

Спочатку мешкав у рідному селі, де провчився до 5 класу Петрівсько-Роменської ЗОШ І-ІІІ ступенів, а далі продовжив навчання у Гадяцькій школі-інтернаті.

Після закінчення 9 класу вступив на навчання до Гадяцького аграрного ліцею, який закінчив, отримавши фах водія.

Хлопець захоплювався бойовими видами спорту, мріяв про військову кар'єру, готувався до вступу на офіцерські курси до Одеської військової академії. Був веселим, життєрадісним, товариським. Чемний, трудолюбивий, чесний, Олександр Сергійович завжди допомагав батькам і друзям. Для рідних був опорою.

Це була вольова людина із запальним характером. Незважаючи на це, серце його було надзвичайно добрим та щирим, у ньому завжди була іскринка любові, яку він дарував усім.

У 2015 році Олександр підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, кулеметник 3-го взводу 6-ї роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

За 2 роки служби воїн заслужив честь називатися найкращим кулеметником свого батальйону.

Загинув 16 лютого, в районі селища Зайцеве, Донецької області, внаслідок кулі снайпера, що потрапила йому в шию.

Похований 18 лютого, в селі Петрівка-Роменська. У нього залишились батьки та бабуся з дідусем.

Юрій Рева

Юрій Андрійович Рева (позивний «Козак») народився 26 березня 1961 року, в Запоріжжі.

У 1982 році звільнився з армії, з посади стрільця. У цивільному житті працював інструктором з водіння.

Призваний за контрактом 30 вересня 2016 Хортицьким РВК.

Солдат, гранатометник 1-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 2 лютого, в районі Світлодарської дуги, внаслідок уламкового поранення від 120-мм міни, яке виявилось несумісним з життям.

Коли через рацію передали: «1 - 200, 1 - 300», то пораненого витягли, а тіло воїна вдалося забрати лише під вечір, коли стемніло, бо обстріли не давали можливості наблизитись.

Поховали Юрія Андрійовича 5 лютого, у Запоріжжі. У Героя залишились дружина, брат, донька та син.

Автор: Ян Осока

Джерело: Цензор.НЕТ