Є письменники, які переростають свій час. Час ніяк не може наздогнати їх. Як не може наздогнати українську поетесу Маріанну Кіяновську. Натомість, у його чіпких обіймах залишаються лише її книги – «Стежка вздовж ріки», обрамлена «Вінками сонетів»... Час відлунює глибиною у ще одній її авторській збірці – «Дещо щоденне». А цьогоріч час відвоював у поетеси ще дві поетичні збірки – просякнуту дощем та вічністю «373» і наскрізно пронизану сердечними ритмами «ДО ЕР».
Кілька слів про книжку «Син Груднихи» Евгеніуша Ткачишина-Дицького. Дуже важливо, що вона вийшла саме зараз, бо це книга – зокрема – про вибудовування ідентичності. Евгеніуш Ткачишин-Дицький – українець за походженням, але він раніше публічно цього не проговорював, більше того, якийсь час – дуже ретельно приховував цей та інші факти, які здавались йому дражливими. Тільки останнім часом читач Ткачишина-Дицького дізнався, що вся його сім’я за материною лінією була пов’язана з ОУН-УПА на території Польщі. Він до певного віку взагалі не знав польської мови, бо народився в українському селі й жив в українському оточенні. Він розмовляв аналогом суржику, по суті, українсько-польським суржиком. Тільки ж суржик – дуже специфічна, по суті, низова мова. Для нього літературна польська була мовою поезії, його мати дуже багато читала йому польських поетів. І це в часи його дитинства була єдина справжня польська мова. А українські народні пісні – єдина справжня українська мова. Власне, у книгу «Син Груднихи» увійшло 200 віршів Дицького з усіх дотеперішніх його поетичних книг. Це не маленька книжка, а таке добротне вибране, куди ввійшли поезії аж до 2014 року. Це дуже хороша репрезентація, за текстами добре видно, як відбувалося конструювання ідентичності Дицького. У нього зі щільної бароковості, зі специфічних мотивів, які були спільні для всієї європейської культури, і які дуже добре проявлені у наших барокових авторів, зокрема, Сковороди, проступає історія ідей, урбанізована сучасність, пошуки себе.
Я Дицького перекладаю з 2003 року. У мене ще вісім років тому була готова, перекладена і відредагована книжка його віршів. Але тоді це була зовсім інша книжка, із зовсім іншими акцентами.
Щось подібне – з українським поетом Назаром Гончарем. Він – абсолютно знакова для Львова постать, але, попри рідкісність його виступів, його вірші було простіше почути, ніж почитати. А виступи Гончара моментально ставали легендою. Але повернуся до Дицького. Я про нього чула від дуже багатьох людей. Одного разу в букіністичному магазині я зустрілася з поеткою Анетою Камінською – приятелькою та землячкою Дицького. Ми почали спілкуватися, й Анета дала мені почитати його книжки. Йшов 2003 рік. Я одразу зрозуміла, що це абсолютний поет – у тому сенсі, що він – поет з легендою, поет з трагедією, яка увиразнює метафізику в усьому, що він пише, в усьому, що він здатен побачити і сказати. Це – поет унікальний, ніде нема нікого схожого на нього. Ми можемо проводити аналогії, що хтось схожий на Жадана чи на Бродського, але ось Бродський не схожий ні на кого. І Жадан не схожий ні на кого. Дицький також ні на кого не схожий. Його поезія – це така певна абсолютна величина. Але, попри це, в усьому, що він пише, працює універсальна мова культури. Його можна читати через Фуко. Його можна читати через Бодріяра. Його можна читати через психоаналіз. Через постколоніальні студії. І це теж – унікальна річ, бо це означає, що поет дійсно великий. Хтось може бути дуже хорошим ліриком, але його неможливо цікаво інтерпретувати.
Ненависть може бути безпричинною. Вона може нас наздоганяти, коли вже всі причетні померли. Але насправді наші 24 роки Незалежності, з одного боку, і – з другого боку – понад півстолітня діяльність Єжи Гедройця і паризької «Культури», і те, що поляки відважно наважилися проговорити проблеми довкола формування ідентичності, називаючи багато речей своїми іменами, не дбаючи про репутацію, провокуючи конфлікт – заради того, щоби потім усе це проговорювалося далі, загалом, таким чином розплутувалося багато вузлів. І, власне, зараз ставлення до України, до ОУН-УПА, до всього, що пов’язане з Незалежністю, з Майданом – у Польщі дуже змінилося. Ткачишин-Дицький почав це проговорювати – воно стало дуже важливим. І йому особисто раптом стало важливим не витісняти свою українську ідентичність, а почати її пригадувати, при тому, що обрана ним культурна і громадянська ідентичність – польська. Розумію, зрештою, дуже добре, чому. З українством у Дицького було пов’язано дуже багато травм, а Польща стала для нього країною культури. Це, знову ж таки, – пряма аналогія до того, що відбувалося в Україні. Знаю дуже багатьох обдарованих сільських хлопців, які, потрапляючи в міста, починали говорити російською. Російська мова була мовою культури, мовою кар’єри. Це була мова, яка давала змогу читати кращі книжки, сприймати філософію, спілкуватися з людьми в адекватніших середовищах і т. д. У мене була одна дуже цікава розмова з успішним, «просунутим» знайомим, який розповідав про свої студентські роки. Сільський хлопчина, якби він залишився при українській мові, то, у кращому випадку, вчителював би у сільській школі (ми кажемо про 70-і роки.) Він мені казав, що в університеті потрапив у хорошу студентську компанію – абсолютно російськомовну. І допіру через кілька років, коли вже всі ближче зійшлися, він дізнався, що всі думали, ніби він від початку російськомовний, при тому, що й він думав про всіх, що вони від початку російськомовні. А це все були хлопці, які приїхали до Львова з різних сіл, і які раніше не розмовляли російською мовою. Більше того, спочатку вони навіть не знали російської мови – і доклали колосальних зусиль, щоби її вивчити. Бо українська мова не давала жодних можливостей. Узагалі – жодних. У Польщі була аналогічна ситуація. Тут ідеться про мову-домінатор. Дицький – як поляк – міг розраховувати на повністю відкрите майбутнє. Але як для українця, для нього майбутнє було повністю закрите. Він ніколи б не став, наприклад, відомим письменником.
Але Гоголь не мав ситуації, коли б йому, оскільки він – українець, казали б, що «ти – вбивця». А українці на Волині, тій, яка відійшла до Польщі, мали ту ситуацію. Ця книжка Дицького дуже важлива як шлях людини, що проходить певне «чистилище» всередині себе, внутрішню боротьбу, а дуже високого рівня, геніальна поезія проявляє особисті речі вже у форматі універсалій.
І «373», і «ДО ЕР» вміщають вірші, написані за 20 років. Це дві дуже різні книжки. «ДО ЕР» – це книга-містерія, книга-любов. «ДО ЕР» – це те, що діялося на початку світу. Там – суто любовна лірика. Там усе побудовано на ритмі. Мені здається, те, що я зробила з ритмом у «ДО ЕР» – такого взагалі ще ніхто не робив. Кажу це не як автор, а як дослідник літератури. І намагаюся казати безсторонньо. А «373» – зовсім інакша, вона про те, що часу насправді нема ніде, що смерть не є остаточною, вона про любов і радість як спосіб подолання смерті. Років зо три тому я почала розповідати про свою клінічну смерть, яку пережила в юності. Просто зрозуміла, що це не тільки факт моєї біографії, без цього неможливо читати мої вірші. Принаймні, багато з них. Вони стають незрозумілі. Треба ще сказати, що «ДО ЕР», яка вийшла в «Піраміді», перетинається з «373», яка вийшла у ВСЛ; 16 віршів спільні для двох цих книжок. Але якщо знати, що в одну з них увійшло 373 тексти, а в другу – 369, то цей збіг невеликий. «373» – це точка кипіння води за Кельвіном. Вода стає парою, але не перестає бути водою. Вона стає невидимою в певному сенсі. Вона стає іншою. Але при тому залишається водою. Людина теж не перестає бути. Вона є, просто інакше, ніж до того. «373» стала в певному сенсі несподіваною для мене. Спочатку я думала, що буде тільки вибране «ДО ЕР». Але стало зрозуміло, зокрема, завдяки моїй близькій подрузі (поетесі та видавцю – ред.) Мар’яні Савці, що потрібна ще одна – зовсім інша – книжка. «373» почала виникати лише в листопаді. Фактично ця книга приходила мені одночасно з Майданом і з усіма емоціями, які супроводжували ці складні і трагічні події. Перший вірш, котрий її відкриває, – насправді на той час був останнім з написаних, я написала його у квітні, тобто, вже після анексії Криму, коли почалося непоправне на Донбасі, хоча ніхто тоді ще не уявляв, як воно все буде розгортатися. Коли почала будувати цю книжку, зрозуміла, що вона дуже важлива саме зараз, і мусить бути саме такою, бо це є спосіб сказати про смерть і про радість трохи іншою мовою, ніж про смерть мовиться в час війни. А ще – про любов. Я зрозуміла, що зараз найважливіше говорити про любов і про те, що людина ніколи не перестає бути, не минає до кінця. І що всі, хто відійшли, все одно залишаються з нами. Дуже вдячна художникам, бо вони допомогли мені зробити ще одне відкриття. На обкладинці – відбиток мокрого листка: пара знову стає видимою і перетворюється на воду, коли дощ. «Аграфка» (ілюстратор книги – творча майстерня митців Романи Романишин та Андрія Лесіва – ред.) абсолютно геніальна в тому, що вони (ілюстратори) цю книгу на певному етапі відчули більше, ніж я. Бо я в цій книзі не відчувала дощу і снігу. Для мене був важливий тільки рух у той бік. Вода, яка стає парою. Але насправді ви тут бачите відбиток мокрого листка. Вони мені казали, що це абсолютно спонтанне. І ці моменти проростання… У цій книзі всюди відчувається щось живе і рухоме. Ніби дивишся на ліс крізь мжичку. За великим рахунком, дощ – це воскресіння. Я це кажу, і мені – мурашки по спині. Але сама я цього дощу, як воскресіння, у цій книзі не бачила. Тобто, «Аграфка» принесла у цю книгу мотив воскресіння, повернення.
Драматургія «ДО ЕР» передбачає певне очищення. І той, хто її читає від початку і до кінця, через це проходить. Мені це було страшенно важливо. Власне, йдеться про початок світу, цей момент очищення як Одкровення – і знову початок світу. Без цього кола перетворення ця книжка була би несправжньою.
Якщо казати про німецьку поезію перед Першою світовою війною, під час неї та одразу після неї, зокрема, про поезію експресіонізму, то очевидно, що поезія проговорює певні, нібито, невчасні речі, тоді 30-40 років висловлене поезією «перетравлюється» цілою культурою, а ще трохи згодом приходить покоління, яке нарешті здатне це засвоїти. Так формується щаблина, щоб рухатися далі. Ще недавно далеко не завжди ставлення до того, щоб видавати поезію, було відповідальним. Крім «Зони Овідія», яку, по суті, подарував нашій культурі Тарас Федюк, багато років поезію видавали від часу до часу. А цього року багато видавців видали поезію буквально попри все. Не сподіваючись, що книжки будуть швидко продані. Просто розуміючи, що це треба робити. Цей жест має ту саму значимість, як і під час Майдану, коли вірші про ці події видавали практично одразу. Їх друкували заради сенсів. Заради смислотворення. Теперішні проекти довкола Майдану – вже трошки інші, погодьтеся. Їх усіх, звичайно, не можна узагальнювати, але в теперішніх проектах набагато менше чистоти і самопожертви, ніж було тоді. Але навіть якщо казати не тільки про поезію, а про книжки взагалі, то вони цього року страшенно важливі. Власне, смислотворчі. Приїхало дуже багато важливих людей. Приїхав Тімоті Снайдер. Приїхала Людмила Уліцкая. Щоправда, їй Оксана Забужко, мабуть, не без причини, закидає якісь речі. Але ж немає жодної публічної фігури, якій не можна було би щось закинути. На мою думку, в ситуації, яка об’єктивно зараз склалася в Росії, коли почалися переслідування інакодумців, коли почалися судові процеси над тими, хто проти війни в Україні, приїзд на львівський «Форум» Уліцкої, Рубінштейна, їхнє бажання сказати певні речі – вчинок колосальної ваги. Особисто для мене великою подією і важливим заходом, крім моїх презентацій, було те, що відбувся вечір російськомовних поетів України в моїх перекладах. Мені здається, що нам разом вдалося сформулювати кілька важливих тез, зокрема – що ми повинні говорити про єдиний український літпроцес, причому, говорити про нього так, як це є у цивілізованих країнах. Наприклад, в Америці чи в Канаді. Бо національний літпроцес може творитися різними мовами. Автори, громадяни і патріоти України, які пишуть своєю рідною російською мовою (і не тільки російською), не можуть бути виключені з українського літпроцесу. Ці письменники живуть в Україні, пишуть про Україну. Ми мусимо зрозуміти: вони – наші письменники. І тільки через те, що вони не пишуть українською, вони не можуть бути відокремлені від літпроцесу, тому що росіянам, які пишуть російською для росіян у Росії, українські – навіть російськомовні – автори не потрібні. Ми цивілізаційно вже давно зовсім інші. Ми завжди були цивілізаційно іншими. І якраз тепер, мені здається, настав цей момент, на якому було акцентовано на вечорі російськомовних поетів України під час Форуму видавців, що треба об’єднати людей, які живуть і пишуть в Україні, а також людей, які пишуть українською поза Україною, в єдиний літпроцес. Насамперед це стосується авторів, які пишуть в Україні російською і киримли. Письменники України повинні мати спільний багатомовний фестиваль – щоби тексти, написані в Україні, звучали в перекладі українською. Можливо, такий фестиваль варто проводити у День рідної мови. День рідної мови в усьому цивілізованому світі – це день мови, власне, рідної, а не державної. Це спосіб показати свою багатоманітність. Зараз я трохи, може, вдаюся до утопії, але однаково це дуже важливо. Я добре знаю людей, які пишуть російською, але є абсолютними патріотами України: Борис Херсонський, Владімір Рафєєнко, Юрій Володарський, Олександр Кабанов, Наталя Бельченко, десятки інших. Кожен із цих людей багато інвестує саме в український літпроцес: Володарський – як критик, Кабанов – як організатор міжнародного фестивалю в Києві, Бєльченко – як перекладач і т. д. Вони хочуть, аби Україна сприйняла їх як повноцінних українських, нехай і російськомовних, письменників. Вони так чи інакше – частина української культури. Адже, скажімо, культура Канади – це і франкомовна культура, й англомовна. Наша трагедія в тому, що ми свого часу недооцінили важливості росіян для України. Так само, як і важливості киримли. Ми не дали кримським татарам майданчиків на наших літературних фестивалях. Ми не дали їм майданчиків на етнографічних, музичних фестивалях. У форматі наукових конференцій теж майже не було інтеграції в єдиний український культурний простір. Те саме з поляками. У Польщі проходить кілька фестивалів українців, зокрема, в Познані. Відбувається кілька фестивалів лемків. І це фестивалі, які проводять за польські гроші, за гроші Євросоюзу. Ми якось до цього часу не звертали уваги на литовську громаду, яка діє в Україні, при тому, що власник автозаправок «Окко» – Почесний консул Литви в Україні. Чомусь раніше ми цього не бачили. Мені здається, події на Майдані, коли вірменин Нігоян став першою жертвою і першим героєм Майдану, дозволяють нам тепер нарешті відкритися до певних речей без страху, без оцієї параної щодо сусіда. Ми мусимо відкритися до усього культурного багатоманіття України – це зробить нас сильнішими, повірте. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я – абсолютно одномовний письменник, не білінгва. Я – патріот України. Але, мені здається, не було би в Україні через двадцять з чимось років після проголошення Незалежності нездорової ситуації з російською мовою і «непомічання» природних носіїв, наприклад, угорської, чеської, польської, болгарської, грузинської та інших мов, якби у нас не було певного типу постколоніальної дійсності і викликаної цією дійсністю параної. Ми повинні не боятися. «І чужому научайтесь. І свого не цурайтесь». Не можна боятися, що нам якось зашкодять культури народів, які живуть з нами бік-о-бік 300 років, 700 років, 1000 років. Вірмени, греки, болгари, євреї, поляки, росіяни, якщо вони громадяни України, якщо у них вибудувана українська ідентичність – українці. Те ж стосується митців, письменників тощо. Тепер нам просто потрібно докласти максимум зусиль, щоби створити хорошу, якісну саме українську літературу. Нам потрібно послідовно вибудовувати, конструювати привабливість українського взагалі – через мову, через культуру, через цінності, через можливість вільного вибору – для всіх. І зокрема – через найвищу якість нашого культурного продукту.
Фото Марти Федорової Далі буде... | |||||||||
| Print Close window | |||||||||