Мені зазвичай щастило. Люди з мрією або не траплялися на очі, або ж їхні мрії в мене на очах збувалися. Чи не збувалося, що загалом не весело, але звично. А от так щоб мрія на моїх очах людині підсувала свиню - такого раніше не було. Та ще й коли людина - не просто людина, а Людина з великої літери.

Ні, справді, мрії або збуваються, або не збуваються - іншої поведінки мріям не належиться. Навіть коли мрія починає капризувати - нормальна людина вже стає в позу Михайла Сергійовича Горбачова і тихенько починає у хмар над головою питати славнозвісне: «І як я повинен реагувати?!».

Коли мрія збувається - це, до речі, теж не завжди весело. Як то кажуть, хочете лишити людину без мрії - дайте їй ту мрію і лишіть їх на деякий час з людиною наодинці. Таке випробування далеко не кожен витримає. Тому й вигадують люди, мовляв, не така була мрія, не про то мріялося, взагалі було то все непродумане і заберіть назад. Звичні речі, з яких не варто дивуватися.

А тут - зовсім інший випадок.

З Костею Єрофєєвим ми працювали разом. Навіть більше - на редакційних святкуваннях разом співали. Тільки ставилися до співу по-різному. Я, наприклад, не можу співати в компанії, в якій себе некомфортно почуваю. Відповідно, для широкої аудиторії такий спів не годиться ніяк. Мені цілком вистачало тих нечастих випадків, коли було з ким поспівати в два голоси.

Костя ж ніколи не приховував, що у нього є мрія - співати. Мрія та не була голослівною - зі студентських років Костя співав, де тільки душа бажала і була можливість, записав пару альбомів - один в групі «Рутенія» зі студентськими товаришами, а один - свій сольний. Було це, щоправда, років 8 тому.

Для голосу самого голосу недостатньо - потрібно хорошого продюсера, бажано ще гроші і шило в єдному місці. Інакше навіть найкращий талант має всі шанси пройти повз історію мовчки. Це теж зрозуміло, це навіть не обурює - до того часу, поки не послухати цього таланту пісню.

Останнє мені вдалося не зразу - то диск забувався, то комп'ютер той диск бачити не хотів, то ще якась халепа чомусь виникала на рівному місці...

Як і варто було сподіватися, явне «простоювання таланту» мене обурило до глибини душі відразу ж після прослуховування першого ж треку в альбомі. Насправді, якщо мати бажання і згадане шило, то «розкрутити» талант в наш час супермодних технологій можна запросто.

Здавалося, костина мрія це також зрозуміла і також обурилася. Принаймні, зробила вигляд. За кілька днів після мого обуреного монологу на тему «так жити не можна» Кості зателефонував давній товариш, котрий, будучи тепер «великою людиною» і маючи в розпорядженні певну фінансову базу, згадав про пісню.

Далі - більше. Студентський друг з групи теж згадав про творчість, зателефонував Кості і запропонував знову щось створити разом. Одно слово, мрія була зовсім поруч.

Мрія навіть підметушилася і майже на блюдечку піднесла сцену - на фестиваль в Унежі мала приїхати «Рутенія» і сам Костя.

Ще у п'ятницю, перед святкуванням Дня Незалежності ми з ним балакали в «асьці» - якраз я саме дописувала черговий номер "Редакційної», а він саме вийшов з відпустки.

А після вихідних я абсолютно випадково в коментарях одного з львівських сайтів побачила допис, судячи з усього, одного з учасників фестивалю в Унежі:

 

Memory, 2008-08-27 11:14:25

25 серпня 2008 року пішов із життя багаторічний учасник гурту "Рутенія", вокаліст Кость Єрофєєв. Похорон: 27 або 28 серпня у Києві.

З боку мрії це несправедливо. Мріям не можна так чинити...

В мене лишилася тільки «історія» з «аськи» з костіними жартівливими віршами на всі можливі в журналістській роботі теми і зовсім невеликий клаптик спогадів.

Втім, наші тодішні розмови і жарти - а без сміху українську політику, як і всі решту новин, сприймати неможливо, інакше сльози самі на очі котяться - лишилися тепер маленьким збірником анекдотів, котрий мені доводить, що все ж таки буденна робота новинаря не минула даремно. І піднімає настрій тоді, коли сльози справді навертаються на очі.

«Просто правий був старий Черчілль: коли тобі двадцять - і ти не радикал - у тебе нема серця, а коли тобі - за сорок - і ти - не консерватор - в тебе нема голови )))

На початку Незалежності - я був кучерявий серцем і всьо такоє. А зараз, дивлячись на всі ці "розборки", де патріотизмом і не пахне - хочеться "плюнуть на етого філіна", як казав класик Подерв'янський», - казав мені Костя.

Заради справедливості варто зазначити, що «плювати на етого філіна» в нього виходило надзвичайно талановито....

От, для прикладу, діалог про скульптуру Юлії Тимошенко:

«Костя : Оце по-нашому, по-бразильськи:

http://www.unian.net/ukr/news/news-257176.html

Цікаво, а вона з руками, чи мо' їй, як Венері їх того...

М: Свою нову роботу скульптор оцінює в 500 000 доларів США.

Костя: От виставлять її десь, а Балога вночі їй, як Венері руці-то того...

М: А як йому для рівноваги щось відламають?

Костя: А його треба тоді у вигляді Аполона - теж обломаного....

М: Або Амура з полосатими бджолиними крильцями...

І продати білайну

Костя: Балога: живи з яскравої сторони!»

(«Білайн» - оператор телефонного зв'язку, символом якого є бджоли, котрих так любить президент Віктор Ющенко. «Живи з яскравої сторони» - лозунг Білайну)

Жарти, звичайно...

А є ще клаптики спогадів костиних друзів і знайомих, котрі трапилися мені на очі в інтернеті, і якими я щедро можу поділитися... Автори спогадів - люди абсолютно різні, але всіх їх об'єднує просто щирий жаль...

 

«Сльози... Вони десь поза офіційним прощанням. Вони на самоті. Друзі по „Рутенії" з 25го слухають тільки записи Кості, а без сліз цей голос слухати неможливо.

Повертаючись з моргу ми з Нелечкою Франчук раптом почали досить голосно на вулиці співати „Ніч пурпурових вогнів". ...Ти в теплих квантах дощу...але твій шалений танок...

Не хочу плакати

Виявляється „Рутенія" знову зібралась. Костя після довгих вагань і вмовлянь погодився знову заспівати в „Рутенії"...Не судилося.

Він мав чудовий голос. В свій час на держіспиті в музучилищі Костя виконував арію з рок_опери „Ісус Христос", випускаючись в одного педагога з ЕЛ_Кравчуком та Іриною Білик. Мене завжди дивувало, що людина з такими вокальними даними і такою зовнішністю, не робить кар'єри в шоу бізнесі. Було враження, що амбіційність йому не притаманна.

Колись вперше побачивши „Рутенію" на прослуховуванні на „Червону руту", на тому ж таки прослуховуванні я вициганила в них касету з їх записами. Я пролежала вухом на магнітофоні

всю ніч. Сухому таки вдавалося писати дуже романтичні пісні для „Рутенії". Це відповідало моєму ніжному вікові і внутрішній ліриці. Найбільше мені подобались „Чорні круки" та „А на дворі дощ". Там красива партія на перкусіях Салмана і насправді божественний вокал Костіка...був

Не хочу плакати

Ту касету я всім давала слухати і десь її заслухали...Гади...

Не хочу плакати

Почали згадувати з Нелею виконавців часу „Рутенії" і після. Боже, я колись знала їх імена, їх творчість. Якась особиста, та й суспільна амнезія. На протязі багатьох років їх ніде не почуєш. Треба було поховати Костіка Єрофєєва щоб це згадати. Послухала записи. До речі, дещо з того виглядає більш цікавим сучасного загального „шумовиння" з телевізора і приймача.

Вечір пам'яті хочуть провести в гуртожитку на Ломоносова, звідки власне все починалось, орієнтовно 4го.

Не хочу

не хочу плакати»

(Котияблуко)

«Не плач, кохана,

Вже сурми грають.

Тебе згадаю в застінку перед кінцем,

Бо хто воює - той не вмирає,

Повік залишиться бійцем»...

 

Костя Єрофєєв і не був бійцем. Бійцем був його голос. Голосище. У чоловічій вбиральні університетського гуртожитку фізиків, що на Ломоносова, вони разом з Толіком Сухим випробовували резонанс звуку - співали а капелла, та так, щоб потріскалися шибки. Пардон, але саме так проходив один з етапів народження потім легендарного андеграундного гурту «Рутенія», лауреата першої «Червоної рути». Стояли передреволюційні часи - 1988-1990 роки, коли політичні дискусії для студентства були цікавішими за дискотеки. Сухий з Єрофєєвим співали в дві гітари Веремчукового «Пана полковника» і «Танго для танка», «Я Крук, чорний сотник УПА» - пісню, яку написав Толік, його ж «Колискову». «Рутенія» спершу була «гуртом для своїх». Потім своїх ставало все більше й більше. У 2000-му я з'ясувала, що люди, молодші за нас майже на покоління, теж слухають старі записи «Рутенії».

Пізніше, коли Костя віддалився від «Рутенії», він записав свій єдиний сольний диск «Легіонер».

У ці дні, коли не стало Кості, я прокручую в голові улюблену свого часу застільну пісню «України молодої», пісню з «Легіонера» - гімн УНА-УНСО. Його співав Єрофєєв. Голос не залізний, а радше сталевий, дзвінкий такий, красивий. Мурашки по шкірі не бігають від актуального й сьогодні «Спливають кров'ю Абхазія і Дністер, а від Донбасу до Перекопу - два переходи БТР». Мурашки не бігають, а підспівувати хочеться. Це музика молодої революції (запозичена з пісні італійських партизанів «О белла чао»), музика гарячої крові, що так і не витече з жил, музика юнацького патріотизму - максималістичного, а себто справжнього. Це наша юність, що пройшла в маренні барикадами, яких замінили студентські маніфестації 90-х років. Ми так боролися за незалежність - ми її виспівували у гуртожитьских курилках і виходжували на мітингах по Хрещатику. Так, як могли.

Він помер уві сні 25 серпня, після Дня Незалежності. Заснув увечері, вранці не прокинувся. Розтин засвідчив: серцева недостатність. Кості Єрофєєву було 42 роки. «Лишайся, мила. Не плач, кохана...».

Прощавай, друже нашої юності.»

(Олена Зварич)

 

«Костик мав фізичну освіту, на хліб заробляв журналістикою, а за покликанням був співаком. Я рідко йому підспівувала. Переважно слухала. Він був красивий. А співаючи, занурювався в себе і зрештою заплющував очі, немов намагався сховати від сторонніх щось, чого їм бачити не варто. Мені це дуже подобалося.

Ми багато років не перетиналися. Про презентацію його сольного альбому довідалася із запізненням. Свою книжку віршів теж не знайшла як передати. А кілька днів тому Костик заснув і не прокинувся. Я не пішла прощатися. Злякалася побачити його заплющені очі та не почути голосу.»

(Вікторія Стах)

 

«Помер Костік Єрофеїв, надзвичайно талановитий співак, він мав все, щоб прославитися, крім спраглої публіки. Та що є, цілком задовольняється своєю звичною соломою.

Вперше я зустрів його в гуртожитках фізичного факультету у 1988 р. Там тоді створився антирадянський гурток і його субкультуру творили чудовий автор пісень Толік Сухий та Костік.

Зараз є здається один диск з їхніми піснями виданий якимсь мізерним тиражем.і пам"ять тих хто чув вживу.

Браття, помоліться за нього. Якби ви чули, ви б знали, що втратили.»

(Дмитро Корчинський)

 

«Учасник легендарної "Рутенії" (останні роки з гуртом не співав). Дивовижний виконавець (альбом "Легіонер"). Мій однокурсник, з яким я так і не побачився після університету...

9 років тому він несподівано зателефонував мені, запросив на свій концерт в Могилянку. Я не зміг прийти.

А останні пару років, знову повернувшись до співаної поезії, я вже сам дуже хотів відновити знайомство, шукав його. Зрештою, дізнався його телефон, але все якось зволікав подзвонити...

Вічна пам'ять.»

(Кирило Булкін)

 

P.S. Послухати пісні, про які йшла мова, можна от тут: http://www.pisni.org.ua/persons/187.html

Шкода, але пісні про дощ там немає...

P.P.S. Мабуть ще жодна стаття мені не давалася так тяжко і не писалася так довго. Хотілося справді здатися і плакати. Але раптом «у вирішальний момент» в тій же ж таки «асьці» натрапила на ще одну нашу розмову. Наш спільний знайомий П. взяв у Кості послухати «Легіонера». А цей знайомий саме нещодавно написав статтю про двадцятирічної давності подвиг розвідника - розвідник вже помер, тому журналіст по праву вирішив, що світ повинен нарешті дізнатися про те, що для нього, для світу, зробила ця людина.

«Костя: «Знаєш, шо він мені сьогодні сказав, коли дізнався, що останній примірник "Леґіонера" - у нього? Що він мене шантажуватиме і його не віддасть, а я помру "в нєізвєсності". О! На що я йому сказав - тоді на моїй могилі напишуть: "Його сюди поклав П.". Здається, він злякався. бо обіцяв "вскорости" принести :-D

М: Не переживай, потім про тебе напишуть довгу статтю і «вмерти в нєізвєстності» просто не дадуть

Костя: А потім він підробить мій автограф. Зажене диск на Сотби, зробить пластику і заживе собі десь на Гавайах :-D»

Так от... світ повинен знати про таланти, навіть якщо вже і запізно...