Як то не дивно, але не зовсім сприятливі геополітичні події спричинили потужний тектонічний зсув у міркуваннях доволі значної кількості громадян України. І, що цікаво, надихнули українське суспільство на розуміння речей, котрі повинен знати кожен підліток. Мова про пошук межі (а то й кордону) між собою та іншими - і про відповідальність за цю межу та власні дії.

 

Підліткам найчастіше доводиться шукати межу між собою - і мамою з татом.

Зазвичай доволі багатьом людям ще в підлітковому віці вдається інтуїтивно зрозуміти просту річ: чим точніше ти окреслиш межі себе і межі своєї відповідальності - тим більше в тебе буде часу, енергії і натхнення  на те, щоб жити своїм життям, активно працювати і розвиватися.

І навпаки - чим більше своєї відповідальності за себе і роботи над собою ви перекладете на іншого, тим гірше, тяжче і безнадійніше вам житиметься.

Чому розуміють це переважно інтуїтивно? Тому що «буденна логіка» цій простій речі частенько суперечить.

Здавалося би, все навпаки: перевісив на ближнього всі свої турботи - і живи собі, тішся, плюй в стелю радісно. І мало хто помічає, що зазвичай люди, котрим доводиться плювати в стелю, рідко радіють, хіба тоді, коли «сидять» на антидепресантах (природних і не дуже)... Натомість найбільш життєрадісними зазвичай є люди, котрі працюють - але працюють над  улюбленою справою. Бо саме проблеми (і успішне їх подолання) і є безмежним джерелом енергії, котре шанувальники вміння плювати в стелю просто запльовують власноручно.

Але робота і улюблена справа - це вже наслідки.

А починається все з пошуку меж, за потреби - встановлення кордонів, і поділу відповідальності - де ваша, а де не ваша. Власне, ця стадія схожа і для людей, і для держав.

Одне з найпроблемніших місць - поділ меж не тільки в хорошому, а й в поганому. Проблемне це місце ще й тому, що для малої дитини цілком нормально і навіть природно ділитися своїми негативними емоціями з мамою. Точніше - скидати всі ці емоції на маму - а там вже дивитися, що мама з тими емоціями робитиме.

Негативні емоції у дитини виникають зазвичай внаслідок тих чи інших проблем у співіснуванні зі світом: чи їсти хочеться, чи підгузки варто поміняти, чи підла гравітація стягнула з дивану і перемістила на килимок у незручній позі.

Усвідомлювати, що там трапилося, малій дитині тяжко - от і скеровує вона емоції, а точніше - переважно крик і ґвалт - до мами.

І тут вже від мами залежить, наскільки адекватно вона буде з тими емоціями давати раду. Чи то легко і невимушено прибере джерело негативу, чи то гаркне малюкові в процесі «ти сам собі винен», а чи то ще й лясне лозиною чи заведе арію «та ти мені все життя зіпсував, якби не ти - то я би ого-го!».

Фізіологічно тут справа виглядає доволі просто: організму потрібно пригальмувати нервовий імпульс, спричинений дискомфортом, залучити мізки до розпізнавання імпульсу і скерувати всі сили та весь отриманий від емоцій адреналін на вирішення проблеми. У малої дитини організм фізично не може дати раду з цим завданням, «гальмівний шлях» для емоцій ще тільки формується, тому допомога дорослих в таких випадках - не розкіш, а вимушена необхідність. На жаль, не всі дорослі знають про цей нюанс, а з тих, котрі й знають - не всі зважають. Можливо, і тому, що й самі не бачили необхідності в тому, щоб вдосконалювати власну «гальмівну систему». А дарма. Бо саме ця система якраз і допомагає давати раду з найбільшим ворогом людства - почуттям ненависті.

Власне, ненависть - це і є спроба оголосити іншу людину причиною і вмістилищем всіх своїх негативних емоцій, а відтак - і бажання знищити цю людину разом з емоціями. Думка про те, що сталінський метод позбавлення від негативних емоцій не працює, в охоплений ненавистю мозок майже не приходить - нема місця. Парадоксально, але на боротьбу з реальними проблемами ( і реальними ворогами) в такому мозку також місця не лишається... Там, де треба ставити реальний кордон з парканом, колючим дротом і собаками, такі люди, умовно кажучи, можуть в найкращому випадку провести крейдою білу лінію.

Описаними вище трьома реакціями дорослого на емоції дитини можна коротко охарактеризувати весь спектр поводження з негативним емоціями. Від впевненого пошуку джерела проблеми і його нейтралізації - через невпевнений панічний пошук - до оголошення самої дитини джерелом проблеми (і насправді дуже нелюдських (хоч і популярних) натяків на те, що не було б дитини - не було б і проблеми). Тобто у третьому випадку матуся, замість того, щоб вирішувати проблему, котра викликала в дитини негативні емоції, не просто підхоплює ті ж емоції і підсилює їх, а й намагається повернути ці емоції назад, переадресувати їх дитині, і фактично натякає на те, що якби цієї дитини фізично не було, то й емоцій би не було. Тобто маємо не просто «шлангування», бажання ухилитися від вирішування проблеми, а «шлангування» доволі жорстоке.

Надалі дитина вчиться керувати своїми емоціями, і здебільшого - так, як її навчила мама.

	Фото www.Volynnews.co

Десь у підлітковому віці у дитини з'являється розуміння, що мамин приклад - не єдиний, можна реагувати інакше - і загалом людина вже сама може обирати, як їй реагувати.

Власне, тут все залежить від того, наскільки дитина може себе відділити від мами, зрозуміти, що мама - це, по-перше, зовсім інша людина, відмінна від дитини, по-друге, мама - це звичайна людина, зі своїм чеснотами, помилками і недоліками. По-третє - і для багатьох в Україні це зрозуміти найтяжче - дитині потрібно зрозуміти, що мамине майно і власне майно дитини - це різні речі.

Чомусь саме на майновому рівні доволі часто відбувається цілковитий колапс інтелектуальної функції, всі мізки з'їдає банальна жадібність. Людей, котрі розуміють, що вони не мають вродженого права на частину батьківської квартири чи будинку, що нерухомість належить батькам, і ті можуть нею розпоряджатися, як їм заманеться - знайти дуже тяжко. Навіть тяжче, ніж знайти людей, котрі розуміють різницю між своїм майном і державним.

Десь глибше за цією «спільністю» майна (точніше - претензій на майно) ховається і відсутність чіткого розмежування між особистостями і, що ще сумніше - відсутність чіткого поділу прав і обов'язків.

В результаті замість того, щоб вирішувати проблеми, дитина оголошує причиною своїх життєвих проблем своїх батьків - і далі вже сама собі намагається виписати право витрачати час, сили і натхнення на злість на батьків (або на тих, кого призначає собі на цю роль). Проблеми в такому випадку не просто ніде не можуть подітися - вони ще й ростуть, як на дріжджах. У даному випадку - на дріжджах, вкинутих влітку у сільський туалет.

Найгірша халепа стається в тому випадку, якщо за такою схемою свої проблеми намагається вирішити ціла країна, і то не маленька.

Але бувають і менші проблеми, котрі ростуть із тієї самої причини.

Для прикладу, коли ми визнаємо, що причиною негативних емоцій є певний дискомфорт, спричинений тими чи іншими проблемами. Визнаємо - але не поспішаємо їх вирішувати. Мама прийде - пелюшки нехай вона змінює, я не можу, рученята не слухаються. Логічна реакція для дитини, котрій нема ще й року. Кепська реакція для дитини у 5 років. Страшна реакція для дорослої людини.

Катастрофічна реакція - для цілої країни.

Загалом найновіша історія України демонструє, що у випадку сильної небезпеки така реакція для країни не є характерною. На сторонню допомогу країна сподівається - але при цьому і сама себе непогано організовує, щоб дати раду з найгострішими проявами дискомфорту.

Однак як тільки найгостріші прояви минули - пішов зворотній процес. Вже нам за своїм життям слідкувати не обов'язково, най «закордон» допомагає - ми йому Росію стримуємо.

Думка про те, що «закордон» може мати зовсім інші інтереси, котрі можуть взагалі не збігатися з українськими інтересами, не приходила взагалі. Бо якби така думка прийшла - довелося би піднімати найвагоміше місце - і дружною толокою братися за державні справи. Десь так само, як бралися за справи військові. А це теж дискомфорт, рученята не відразу будуть слухатися, треба тренуватися, поки наростуть відповідні м'язи та нейронні ланцюжки.  Тяжко.  І є величезна спокуса спробувати перевісити все на «матусю» чи хоча б «татуся».

На наше щастя, на роль «матусі» претендентів не так вже й багато, і всі вони мають свої проблеми і недоліки - і навіть помилки роблять. Тому висновок багатьох українських лідерів блогосфери про те, що досить сподіватися на доброго дядька, треба працювати самим, є цілком закономірним. Хоч і припізнілим трохи...