Відома львівська вокальна формація «Піккардійська Терція» відсвяткувала 25-річний ювілей. Усі ці 25 років колектив активно гастролює як по Україні, так і за кордоном, і несе український акапельний спів у маси.

Своїми приємними і мелодійними піснями його учасники створюють неповторний образ старовинного Львова і доносять світові славу України. Кореспондент газети «Час і Події» Юрій Атаманюк побував на одній з репетицій «Піккардійської Терції», де поспілкувався з її учасниками.

- Формація «Піккардійська Терція» 25 років на сцені. Вік - поважний. Не всі колективи можуть цим похвалитися. Підбиваючи підсумки творчої діяльності, чи задоволені досягнутим і чи вдалося реалізувати все задумане?

Андрій Капраль - Якби ми реалізували все задумане, то вже би закінчилися як колектив. А бажання втілювати у життя плани та ідеї є постійно. Тому це є один з важелів того, що ми вже стільки років працюємо разом. Звичайно, якщо б не було задоволення і любові до того, що ми робимо, то через це теж не було б колективу. В нас домінує любов до колективу, і ця любов є важливішою за все. Ми пережили часи і без заробітків, і трошки із заробітками, але не ставили на перший план робити на своїй музиці комерцію. Комерція, якщо добра музика, сама з'явиться. І це, напевно, теж порятувало колектив від розпаду.

- Де відбувся ваш перший виступ на сцені? Як його сприйняли глядачі? Які ваші враження-спогади від цього концерту?

А. К. - Перші спогади... страшно ноги тряслися! Це було найбільше хвилювання за всю історію нашого колективу. А перший наш концерт відбувся 24 вересня 1992 року в актовому залі Львівського національного університету ім. І. Франка, і якраз цю дату вважаємо днем народження колективу. Ми виступали на вечорі знайомства випускників з першим курсом. Ми тоді постановили: якщо сподобаємось людям, значить, продовжуємо далі працювати, якщо ні, то будемо співати для себе.

На свій перший концерт ми не вийшли з якимось світовим хітом, а просто заспівали дві обробки українських народних пісень і кілька жартівливих, які переробили з рекламних роликів. Було кілька сумних пісень. Люди хотіли чогось іншого, і це дало великий поштовх до праці. Саме зі студентів складалася наша перша публіка. Вони почали нас любити, підтримувати, а згодом почали приходити їхні батьки, пізніше - молодші друзі, і зараз радіємо з того, що маємо на своїх концертах представників 4-х поколінь. Тобто, це люди, які приходили на початку, потім з дітьми, а зараз приходять з онуками.

- У вашому репертуарі понад 300 творів. А як ви ці пісні систематизуєте, відбираєте - їх же багато?

А. К. - За останніми підрахунками, їх не 300, а десь 500. Ми беремо відлік тих пісень, які виконали хоч один раз. Ми раніше робили програми духовної музики, класичної, старовинної, виконували українські канти, тобто, шукали себе, шукали різні манери виконання, і, відповідно, кожна з цих пісень була уже у відліку, а потім збилися з рахунку, тому що перед нами стояло багато завдань.

Володимир Якимець - Просто в нас є пісні, які ми не можемо не виконувати, наприклад, «Пустельник», «Берег ріки», «Старенький трамвай». Вони вже стали популярними, і люди хочуть чути їх постійно. Безперечно, на кожному концерті намагаємось поставити щось свіженьке. А взагалі, у нас такий принцип, що програма повинна бути різноманітною: кілька українських народних пісень, кілька естрадних, наші хіти і щось новеньке. Організатори завжди запитують, скільки триватиме перерва. Ми відповідаємо, що концерт робимо на півтори-дві години без перерви, тому що це не охолоджує виконавців і не розпорошує публіку. Вона ніби є учасником того дійства, яке відбувається на сцені.

Звичайно, що виконати весь наш репертуар в одному концерті неможливо, і тому завжди після концерту підходять люди і запитують, чому ви не заспівали ту чи іншу пісню. Відповідаємо, що іншим разом, бо на даний час бачили цілісною саме таку програму. До речі, останнім часом ми почали багато витягувати зі старого багажу пісень: з першого альбому, другого, третього, які ми давно не виконували, а може тоді не був їхній час для того, щоб правильно подати. Зараз і досвід є, і певний життєвий багаж, тому я думаю, що вони значно правильніше звучать, ніж звучали 10 років тому.

- Ви проживаєте у Львові, але, попри те, популярності колективу не бракує. А все ж таки - чи не планували переїхати до Києва?

А. К. - Пропозиції були, але ми прийшли до того, що в усьому світі є музиканти, беручи США, Канаду чи Великобританію, які не їхали в Лондон чи Вашингтон, а здобували світову славу в своїх містах. Ми розглядали це питання ще й з іншого боку: а чи такий мегаполіс, як Київ, не з'їсть наш колектив і не нав'яже нам свої умови існування. Ми тоді могли потрапити в таку кон'юнктуру ринку, де нам диктували би умови праці. І тоді в нас не було б тієї душі, яку маємо зараз. Ми це питання одразу відхилили і вирішили, що краще бути гастролерами, приїхати до Києва і вразити публіку своїм виступом. Нас сприймають по всій Україні: нас люблять, запрошують і чекають.

- Ви 25 років ідете пліч-о-пліч, але кожна людина має свій характер, своє бачення. Чи це вам не заважає знаходити спільну мову і порозуміння?

В. Я. - Може, нам це заважало 15 років тому, а коли колективу вже 25 років, то ніяк, бо ми прекрасно розуміємо, що один одного не змінимо, і тому навчилися знаходити компромісні рішення. Ми - фактично одна сім'я. Але, тьфу-тьфу, за останніх 15 років у нас не було великих ексцесів, то я думаю, що й надалі не буде, бо вже нема що ділити. В нас тепер кожен рік за два виходить, тому треба бути цікавими не тільки для тих людей, які тебе знають років 10 чи 15, але й для тих, котрі тебе почули рік тому.

- Жанр вашого колективу досить специфічний. Принаймні, я не знаю про існування подібних колективів в Україні, хоча чув про закордонні. Чому, на вашу думку, так мало бажаючих творити в цьому жанрі?

В. Я. - Протягом останніх років таких груп в Україні стало значно більше. Коли ми починали, нам було значно легше, тому що української сучасної музики було дуже мало. Нам телефонували з радіо та телебачення і казали: дайте нам щось нове, і то вже, бо нема що ставити. За останніх 15-17 років у Києві створили такий псевдо-шоу-бізнес, що для людей, які займаються не зовсім популярним жанром «акапелла», нема ні концертних залів, ні фестивалів. Нема також продюсерів, бо вони в нас зараз такі, що їм треба або таку групку, щоб була на прив'язі, або відбивати гроші вже і зараз. І якомога більше, а на цьому жанрі багато не заробиш. Тому їм тяжко пробитися, але, все ж таки, я знаю точно, що вони десь пробиваються, ідуть на джазові фестивалі, які не є популярними. Наприклад «Київ джаз-фест» чи «Альфа джаз-фест» у Львові. За останніх 10 років з'явилося багато мішаних акапельних колективів, а також жіночих. Я хочу усім їм побажати, аби вони за перших 3-5 років не розчарувалися в тому, що роблять. Якщо бути відвертим, то ми 10 років співали мало не за «дякую». В нас були такі гонорари, що вистачало на дрібні витрати, а вже потім пішла популярність, визнання і винагорода. Ми били головою в стіну, аж поки та стіна не впала.

- А хто є композиторами «Піккардійської Терції»?

А. К. - Здебільшого, Володимир Якимець, Славко Нудик, Олександр Шевченко. А ще ми з ностальгією дивимося у минулі часи, згадуємо пісні, які є незаслужено забутими, і тому намагаємося витягнути їх і дати їм друге дихання. А це той же «Капелюх», «Відлуння твоїх кроків» чи «Повір очам» В. Івасюка. Це пісня «Спитай» Віктора Морозова на слова Коротича, «Весільний марш» Ігоря Білозіра, пісні Рибчинського. Є такі пісні, яким хочеться продовжити життя, адже вони багато важать для нашої культури.

- Ви співаєте 12-ма мовами, але, мабуть, усіх цих мов не знаєте. Чи це не заважає розуміти пісню, щоб добре передати її слухачеві, особливо носіям тієї мови, якою співаєте?

В. Я. - Музиканти дуже добре вміють імітувати і сприймати на слух будь-яку мову. Інша справа, що перед тим, як її заспівати зі сцени, ми йдемо до тлумачів і цікавимося, про що ця пісня. Звичайно, що всі 12 мов ти одразу не вивчиш. Наприклад, іспанські пісні доводиться вивчати на слух. Якщо польська мова є для нас звична, бо це сусідня мова, німецьку розумію я та Андрій Капраль, англійська в усіх на слуху, то з такими, як італійська, іспанська, мадярська складніше. У нас є колежанка - перекладач іспанської. Вона почула, як ми заспівали іспанською і пізніше каже: «Хлопці, ніби все правильно, але деякі слова співаєте неправильно». Були труднощі з французькою. Ніби на слух все знаємо, але слова «лікор» і «лікьор» мають різне значення, відповідно - душа і серце. Треба все правильно вимовляти.

У нас був веселий випадок на святкуванні Дня Матері в Неаполі. Це місто специфічне, портове, з мафією. І неаполітанці розмовляють своїм діалектом. Коли співали «Солі міо» (я вчився співати цю пісню, беручи приклад з Лючано Паваротті, а він - був неаполітанцем), зауважили, що люди стояли нерухомо і слухали. Потім зійшли зі сцени, а до мене підходить поліцейський і щось намагається сказати. Я відповів англійською, що не знаю італійської. Тоді підійшов перекладач і каже, що поліцейського зацікавило, звідки ми знаємо неаполітанський діалект. Я відповів, що не знаю, але слухав Паваротті. «Зрозуміло, - сказав він. - Поки ви співали, тут могли магазини пограбувати». Для них було великою несподіванкою почути від українців неаполітанський діалект.

- Ви неодноразово ставали володарями різних нагород і премій. А яка нагорода для вас є найвизначнішою?

В. Я. - Відверто кажучи, це буде дуже пафосно звучати, але найбільша винагорода для будь-якого виконавця є не медаль, не премія, не диплом, а заповнені зали. Прослідковуючи тенденцію останніх років, дійшов висновку, що чим більше людину показують по телебаченню, тим більше її ніде не бачать з концертами. А тих, кого не показують по телебаченні, вони збирають повні зали. І тому можна бути 28 разів Героєм України, але допоки ти не збереш повний зал, не матимеш популярності. А коли людина вийде із залу і скаже, що отримала максимум задоволення, то це можна вважати і премією, і медаллю, і дипломом - все в одному.

- Ви гастролювали в багатьох країнах світу і про кожну країну є різні враження. Але мене, як представника американської газети, цікавить, які враження були від перебування саме в США.

А. К. - Враження від кожної країни є першими і наступними. Вперше в США і, взагалі, на північноамериканському континенті ми були в 2001 р. з великою епопеєю. Тоді якраз була трагедія під назвою «11 вересня», а 12 вересня ми мали вилітати до Канади. У зв'язку з терористичним актом наш виліт змістився на тиждень і було скасовано 9 концертів. Це - не з вини Канади чи організаторів, це - обставини. Єдине, чому нам було прикро, що ми мали нагоду виступити в найкращому залі в центрі Торонто. Але оскільки прилетіли через тиждень, то зал зачинили на реставрацію.

- Знаю, що виступали перед Європейською комісією, і їм дуже сподобалося. Розкажіть про цей виступ.

А. К. - Це був 2006 рік. Ми мали офіційне запрошення від Європейської комісії. Виступали і в самій будівлі Єврокомісії, а ввечері мали півгодинний концерт у Королівському театрі, де не всім дозволяють виступати. Нашими глядачами був дипломатичний склад Єврокомісії, а це понад 300 осіб. Нам було цікаво спостерігати за їхньою реакцією. Слов'яни, наприклад, більше реагують, а вже, скажімо, голландці, ірландці чи норвежці - вони більш стримані в своїх емоціях, але, тим не менше, останню третину концерту рухалися і танцювали всі. Пізніше підходили до нас люди, котрі сиділи весь концерт спокійно(зрештою, і статус не дозволяв стрибати) і дякували нам. Після концерту Роман Шпек, котрий був представником України в Єврокомісії, сказав: «Повірте, після вашого виступу Україні відчинили, мінімум, 5 замків, які ми не могли до того відчинити, і нам тепер буде легше спілкуватися з Єврокомісією для вирішення українських питань».

В. Я. - Якраз тоді ми підрахували, що в нашому репертуарі є пісні 12-ма мовами, і ми заспівали по одній, тому, щонайменше, 12 країн точно були задоволені.

- Ваш колектив має велику популярність, але вас не так часто почуєш по радіо чи побачиш на телебаченні. В чому причина?

В. Я. - Ми їздимо з концертами - це раз, а по-друге, в нас коли придумали при зародженні шоу-бізнесу термін «неформат», так і використовують його дотепер. На жаль, в Україні пішли шляхом не того сусіда. Нам треба було брати приклад з Польщі, але Київ взяв приклад з Росії. В Росії теж багато колосальних колективів і виконавців, дуже цікавих, котрі виступають наживо, котрі збирають повні зали, але їх ніколи не показують по телебаченню. І тому ми тут думаємо, що в Росії лише Кіркоров, Басков і Пугачова.

А. К. - Ми можемо багато думати, аналізувати ситуацію, але це, все ж таки, більш політичне питання. Україна з Польщею, попри не завжди приємне історичне минуле, шукають точки не роз'єднання, а точки дотику. І тому є спільні фестивалі, запрошення одних колективів туди, інших сюди. Вони продукують своє, а в нас прийшли практично російські власники мас-медіа. Звісно, вони не будуть розкручувати чиєсь, а своє. А тягнути масу людей найлегше через радіо і телебачення. На щастя, ми є музиканти, а не політики. У нашому репертуарі понад 500 пісень, а по ТБ показують тих, хто має, максимум, три пісні. Їх показують, допоки не набриднуть. Тягають по корпоративних вечірках з тими трьома піснями, заробляють на них гроші, а потім викидають. А ми - не кріпаки і маємо повну волю в своїх думках, досягненнях і в своїй праці.

- Життя артиста хоч і приємне, але й складне: репетиції, гастролі, конференції. Чи це не заважає бути сімейними?

А. К. - Всі ми сімейні люди і, слава Богу, вдається поєднувати. Ми задоволені від того, що робимо, і щасливі, що поза роботою маємо сім'ю, де нас чекають, підтримують і розуміють. Попри наші переїзди, концерти, гастролі знаходимо час на відпочинок зі своїми родинами та друзями. І ще друге питання: ми не вважаємо себе інакшими. Ми є такими самими людьми як всі решта, просто нам Бог дав талант і можливість колись створитися і працювати, але ми не є інопланетянами, до нас можна доторкнутися, можна підійти на вулиці і поспілкуватися. Між нами і людьми немає бар'єру.

- Візиткою вашого колективу є пісня «Старенький трамвай». Як вона з'явилася?

Ярослав Нудик - Це була одна з перших пісень у нашому репертуарі. Автор слів і музики - наш приятель Олександр Шевченко - львівський автор і виконавець, композитор, бард. Історія цієї пісні сягає у «сиву давнину». Є навіть дата і рік її народження - 5 травня 1988 року (якраз на день Львова - прим. Ю. А.). Колись, коли ще екологія у Львові була в задовільному стані, на вулиці Коновальця було одне з найулюбленіших озер, де любили відпочивати львів'яни, а добиратися до цього озера було найзручніше трамваєм № 2. І якраз пісня «Старенький трамвай» - про це озеро.

- Пісня з вашого репертуару «Пливе кача» стала жалобним гімном за Небесною Сотнею. Чому саме ця пісня?

Я. Н. - «Пливе кача» стала реквіємом за героями Небесної Сотні, а згодом - і за героями війни на сході України. Цю пісню зробив український народ. У нашому репертуарі «Кача» уже 15 років. Вона виходила у двох наших альбомах: «Ельдорадо» і «Антологія. Том 2. Фольк». Коли ми брали «Гей, плине кача...» у свій репертуар, думали, що це - лемківська народна пісня. І лише після трагічних подій на Майдані з'ясувалося, що пісня - закарпатська. Написана вона була перед Другою світовою війною - в пам'ять про молодих січовиків-оборонців Карпатської України, які загинули у селі Красне Поле, що під Хустом. Тисина - річка Тиса. «Качка» в українській символіці означає материнство. А сама пісня - це звернення хлопців, які загинули, до своїх матерів.

- Навесні 2014 року, коли тільки починалося АТО, ваші сольні концерти відбулися в Донецьку та Луганську. Як тоді люди сприймали їх, і чи не страшно було їхати в ці міста на початку вибуху війни?

А. К. - Перший наш концертний тур містами сходу та півдня відбувся у травні 2014-го, другий - у жовтні. Про травневі концерти домовилися з організаторами ще у 2013 році, коли в Україні ще не було й натяку на Майдан чи війну. У травні 2014-го, коли поїхали на схід та південь, у нашому гастрольному графіку були, крім інших міст, Донецьк та Луганськ. Тоді тільки починалася АТО. Довелося скасувати концерт лише у Маріуполі, а на Донбасі таки виступили (на відміну від жовтневої фази туру). Перед концертами у травні рідні відмовляли нас, але ми таки вирішили їхати. Музикант - як лікар: має бути там, де його потребують, куди кличуть. Після цих концертів багато людей називали нас «героями». Але герої тут точно не ми - героями є всі ті, хто в Донецьку та Луганську, коли вже стояли блокпости, а по містах снували підозрілі озброєні люди - наважувалися прийти на наші концерти у вишиванках і зі синьо-жовтими прапорами, а під час концертів голосно і гордо казати: «Слава Україні! Героям слава!» Запитуєте, що найбільше запам'яталося? Є багато що згадати, виступ у кожному місті запам'ятовувався чимось особливим. Але на загал - нарешті українці стали одним народом, нарешті вислів «Слава Україні!» з однаковою силою почав звучати як на заході, так і сході нашої країни.

- Знаю, що неодноразово давали концерти перед бійцями АТО. Поділіться враженнями.

Я. Н. - Такі концерти - це також наш обов'язок. Нехай на годину, але дамо змогу хлопцям, які пережили страшні події, забути про жахи війни. Виступали у госпіталях Львова, Одеси, Харкова, Дніпра, на Яворівському полігоні, у військових частинах... Коли формуємо програму для таких виступів, стараємося заспівати побільше позитивних, оптимістичних пісень. Сліз і смутку довкола й так вистачає...

Пригадую виступ в Одеському військовому госпіталі. Зібралися всі разом у актовій залі лікарні. Прийшли хлопці в халатах, піжамах, хто на милицях, хто на інвалідних візках, попід руку один одного поприводили. Персонал зібрався, волонтери. Ми виконали з десяток пісень. Потім начмед попросив зайти в палату до пораненого юнака. Куля влучила в хребет, і він поки що був лежачим. Виявилося, він вчився у нас, у Львові, в Академії сухопутних військ, йому лише 23 роки. Заспівали йому «Старенький трамвай». А він сказав, що після видужання піде воювати. От де справжній патріотизм!

- Тепер, у час російсько-української війни, іноді кажуть, що зараз не час для культури, музи повинні мовчати, коли говорять гармати. Чи ви згодні з такою думкою?

В. Я. - Категорично не згоден. Більше того, у часи різних катаклізмів творчі люди часто стають доволі плідними - вони ж бо по-особливому реагують на все, що відбувається довкола них. Але я скажу про інше: я завжди був проти написання певної кон'юнктури. Лише про Небесну Сотню у нас з'явилося стільки текстів... Був період, коли до мене в день присилали по десять віршів, а скільки було написано пісень, які доступні в Інтернеті... Але нема відчуття, наскільки це було зроблено чесно, відверто. Бо можна написати цілий альбом, присвячений Майдану, не надіславши при цьому жодної гривні бійцям у госпіталь або добровольцям, які потребують забезпечення. От і невідомо, де є більший патріотизм. Тому я категорично проти такого, що коли вже ти поїхав на схід, виступив, то маєш щось про те написати. Ні! Хіба що тема справді є для тебе близькою, тоді цього приховувати не можна. Але, з іншого боку, люди наші добре відчувають, де є нещирість.

У рамках проекту «Пісні війни» ми записали пісню «Молитва на Різдво», автором якої є нацгвардієць Зиновій Медюх. Він вистояв Майдан, був неодноразово в АТО - і щиро написав про пережите на війні. Ця пісня настільки зачепила нас, вона вийшла дуже чесною - її було і легко, і, водночас, важко співати. Я зробив аранжування, а до запису долучилася також співачка Оксана Муха. «Молитва на Різдво» ввійшла в альбом сучасних фронтових пісень «Пісні війни». А ми включили її бонус-треком у наш новий компакт-диск «Лети...».

Під час війни треба не лише про війну співати. У тій же «Молитві на Різдво», крім рядків про війну, про людей, які звідти можуть не повернутися, є й розповідь про дітей, які на них чекають і моляться, аби зустріти разом Різдво. Тобто, є трагізм, але є й певний позитив - він у надії. Бо якщо ми все життя будемо наповнювати трагізмом, забудемо, заради чого треба жити. А жити треба заради дітей, щоб піднімати країну, економіку, культурний рівень людей.

- Як відсвяткували 25-річний ювілей?

Я. Н. - Цього року святкували дещо нетрадиційно. Справа в тому, що свої уродини ми відзначаємо, здебільшого, 24 вересня - відлік проводимо саме від цього дня у 1992 році. Цього ж року у нас трошки плани змінилися, і ми розпочали святкувати 25-річчя у Києві - 30 вересня в Палаці «Україна». А у рідному Львові відсвяткуємо свій день народження на сцені аж у грудні - після туру Східною Україною та гастролей по США й Канаді. Також на грудень залишили міста Західної України. Крім святкування на сценах, ще напередодні свого 25-річчя ми випустили 15-й наш студійний альбому «Лети...». І його назва якнайкраще передає стан «Терції» опісля чвертьсторічного перебування на сцені - відчуваємо, що летимо!

Довідка

Вокальна формація «Піккардійська Терція» була створена 24 вересня 1992 року, у Львові. Біля її витоків стояли теперішні учасники колективу - Богдан Богач, Андрій Капраль, Володимир Якимець і Ярослав Нудик - тоді ще студенти хорового відділення Львівського музичного училища. Свій колектив назвали терміном, запозиченим від українського композитора Анатолія Кос-Анатольського «пікардійська терція», що означає мажорний зворот у фіналі музичного твору. Щоби назва відрізнялася від терміна, додали ще одну літеру «к».

У 1993 році піккардійці були учасниками фестивалю «Червона рута» в Донецьку, де здобули третє місце. Але вирішальним був наступний рік. До групи приєднався Андрій Базиликут і Роман Турянин. У 1994 рр. колектив узяв участь у фестивалі «Таврійські ігри». А 1995-й рік приніс формації Гран-прі телевізійного пісенного фестивалю «Мелодія» за виконання пісні «Пустельник». У 1996 році вийшов дебютний компакт-диск «Сад ангельських пісень», саунд-продюсерами якого виступили Руслана Лижичко, Олександр Ксенофонтов та Павло Грабовський. У 1995 році замість Андрія Базиликута до групи приєднався Андрій Шавала.

Це - одна з небагатьох і найпопулярніших в Україні груп, яка співає акапельно, тобто, без музичного супроводу, з голосовою імітацією музичних інструментів. У репертуарі групи є пісні на різноманітну тематику. Серед них - обрядові, ліричні та комічні. Використовують найрізноманітніші музичні стилі: поп, рок, класика, фольк, джаз, кантрі, духовна музика, рок-н-рол, блюз. Співає формація 12-ма європейськими мовами, але понад 90% пісень - українською. Вони - учасники Міжнародного фестивалю акапельної музики «Vokal Total». За цей час колектив випустив 10 альбомів. За свою плідну діяльність у 2008 році «Піккардійська Терція» одержала найвищу нагороду в Україні - Державну премію імені Тараса Шевченка.

Теперішній склад колективу:

Володимир Якимець (художній керівник, тенор),

Ярослав Нудик (тенор-універсал),

Андрій Капраль (тенор),

Андрій Шавала (бас),

Роман Турянин (тенор),

Богдан Богач (баритон),

Роман Климовський (менеджер).