Продовження. Початок -
в попередньому номері
«Молодіжного Перехрестя»

 

З 2014 року моє вогневе нахабство співвимірне моєму укриттю! І знаючи, що до нас обов'язково прилетить, і не маленьке, копаємо глибоко і натхненно. Під Авдіївкою якось ворожа 122-а гаубиця прямо влучила в укриття одного з наших розрахунків. Все горить, БК детонує... Думала, всі загинули. Ми з Толиком, моїм заступником, вискочили до міномета, я вимагаю по рації засічку - хочу помститись... Коли бачу - окопом мандрують троє моїх хлопців, наче нічого не сталось. Один був легко пораненим, провів п'ять днів у шпиталі і повернувся. Укриття таки витримало!

Світлину зроблено до обстрілу. За спиною Олени стоїть хатка, де розташовувався господарсько- харчовий склад

Я вважаю так: завжди і в усіх випадках треба стріляти. Ми намагаємося стати ближче до цілі, бо на менших зарядах більша влучність. За три роки війни в мінометці настріл у мене суттєвий. Я вже знаю, при яких зарядах-прицілах які дати поправки для чіткого ураження цілі. Головне, щоб при першому пострілі не було перебору. Переліт часом не спостерігається. Якщо з першої не влучили, то при недольоті другу міну хороший коригувальник кладе в ціль.

- Але, мабуть, і до вас прилітало?

- Завжди! Тому під час тиші треба копати, копати і копати. Піт заощаджує кров! Прилітало мабуть все, що є в арсеналі ворога: гради, уламкові, фугаси, кумулятиви, з підривником В90 (на повітряний розрив)... Цього року вперше нас касетними обстрілювали... І після цього знаєте, як приємно чути, коли розповідають, що війни немає... І за чотири метри від нас падало. І в яму з БК влучали. Потрощило велику кількість мін, добре, вони інертні і не здетонували. Падало і біля хатки, де був штаб мінометки. На щастя, міна не розірвалась - досі там лежить. Свистить, а ми працюємо. Якщо зовсім завал, хлопці вибігають і стріляють між розривами. Ми більш-менш почуваємося в безпеці, бо добре закопані. В окоп, де перебуваємо ми з мінометом, влучити важко. Але рветься і над головою, уламки летять вниз...

- Страшно?

- У мене за три роки було декілька дуже страшних випадків. Це - перший бій на стаціонарному місці розташування мінометів. Ми змінили морпіхів, а їх позиції були добре відомі ворогу і три місяці безперестанку обстрілювалися великими калібрами і «Градами». Був у нас виїзд із ротою глибинної розвідки за лінію фронту на наліт, коли працюєш не з закопаної позиції, а з поля, посадки, ярочка. В такому випадку потрібно швидко відстрілятися і втекти. В ті місця жоден розвідник нашого розвідбату не ходив. Лише «глибинка» і ми. Ніколи не забуду пряме влучання і знищення укриття одного з моїх розрахунків... Якось працювала напівпрямою наводкою зі зламаного міномета, а розрахунок був повністю з новеньких, мобілізованих, які лише два дні як міномет побачили... Робили ми і наліт без укриття з коригуванням на Донецьк... Дуже страшно, коли бачиш дірку в спині двадцятирічного навідника... Все інше вже давно сприймається як РОБОТА ТАКА.

Нервово працювати неподалік від своїх, коли прикриваєш розвідгрупи. Або якщо позиції ворога близько до наших. Тоді установки двічі перевіряєш - і все одно нервуєш.

У момент, коли проводиш вогонь, адреналін зашкалює, і тоді ні на що не звертаю увагу, у мене в голові тільки приціл, кутомір, коректури і - «Заряджай - вогонь». А коли стріляють під ворожим вогнем бійці, за яких відповідаєш, тим більше, молоді хлопці віком 21-25 років, дуже страшно. Тоді я кричу - «В укриття!» А вони мені: «П'ять метрів недоліт, це ж не по нас. Ще трієчку встигнемо...». І біжать до міномета.

	Все, що залишилося від хатки й укриття. «Взагалі, там, де стоять мої міномети, з часом мало що лишається», – розповідає Олена

Існує норма витрати боєкомплекту. Якщо ворог вистріляє весь - тебе однозначно вб'ють. Тому, якщо ворог вийшов на наліт, наше завдання - стримати їхній вогонь. Зазвичай, вистачає від двох до восьми мін, аби по нас перестали стріляти.

А бувають дуже прикрі випадки. По тобі стріляють, ти знаєш, де ворог перебуває, дістаєш його, а вже виконуєш пріоритетніше завдання і навіть одне дуло не можеш розвернути, аби відгавкатись. Буває і заборона на відкриття вогню. І ти бачиш ціль, можеш її знищити, а тобі - «вогонь не відкривати».

Але головне для мене - це люди! Не так важливо знищити терористів, як своїх зберегти. Люди - наше все. Без них техніка не їздить і міномети не стріляють.

- Коли ви стали командиром?

Під час обстрілу

- У 2015 році. В 131-му розвідбаті мене офіційно призначили командиром міномета. Хоча і в 54-му батальйоні фактично виконувала ці функції, але офіційно значилася санінструктором 4-ї неіснуючої роти. В 56-й бригаді я прослужила понад рік, і там мене вже призначили спершу командиром мінометного взводу, а десь рік тому - командиром мінометної батареї.

- Як ви потрапили в армію?

- У 2014 році вся моя родина пішла у військкомат. На те було багато причин. Зокрема, й те, що в нашій родині з діда-прадіда усі біли військовими. Мої мама й тато - з флоту. Також є у мене й особисті рахунки з росіянами, мені вони ніколи братами не були. Звісно, важливо було захистити Батьківщину. Додалось й відчуття жадібності - це моя земля, і я її нікому не віддам! Ви бачили, який тут, у Донецькій області, чорнозем? Якщо камуфляж у землі, його неможливо відчистити, жодна щітка не бере. Земля така жирна, як її можна комусь віддати?

Десь у березні-квітні 2014 року почали створюватися загони територіальної оборони, куди запрошували всіх власників мисливської зброї. В мене є мисливська гладкодульна зброя, в тата - нарізна. Ми разом тренувались в одній з рот «Київського легіону», доки мене не забрали в армію, а тато досі залишається у загонах оборони снайпером. Воювати за Україну готові були всі з моєї родини. Але батькові відмовили - вік не дозволяв. Колишнього чоловіка в першу та другу хвилі не брали, бо він луганський, а в той час добровольців вистачало, і чоловіків з окупованих територій остерігались мобілізовувати - боялися, що перейдуть на бік терористів, хоча він давно жив у Києві. Після того, коли я оформилася в армію, наш син залишився з батьком. Зараз йому 12 років.

Насправді це і є головною причиною, яка змусила мене піти в армію. Не хочу, щоб воював мій син. Якщо війна не закінчиться, його нічого ж не стримає. Кров - не вода, своє візьме. І чим більше ворогів я вб'ю зараз, тим менше залишиться йому. Ні на війну, ні на строкову службу, ні на військову кафедру не хочу щоб ішло майбутнє покоління. Хочу, щоб у дітей було майбутнє без війни, без берців, щоб не йшов талановитий художник, чи лікар, чи генетик на рік мити унітази, фарбувати бордюри і замітати плац і, може, всього двічі постріляти з автомата. Це - безглуздя. Термоядерний реактор, здешевлення та охоплення населення планети електротранспортом знищить Росію за лічені місяці...

Так, мають вміти тримати зброю в руках всі. Але в «Київському легіоні» за кілька місяців без відриву від навчання чи роботи навчать дійсно корисних речей, а не совкового непотребу.

- Ви готові були бути солдатом? Адже жінку в армії найперше залучають на посади діловода, фінансиста, кухаря...

- Я завжди знала, що буде війна з Росією. В 90-х їздила в дитячі вишкільні табори тренуватись. Ще до початку війни писала про доцільність напасти першими... З командиром батальйону, в який ішла, була знайома років двадцять до того. Він знав, що я не буду вся така жіночка, що переживає за нігтики. Спочатку скерував мене в розвідроту, а потім - так випадково вийшло - в мінометний взвод розвідбату.

- Як син і батьки сприймають те, що ви на війні?

- Мама, як і належить, телефонує щодня. У неї ввечері перекличка - має знати, як справи у мене і сестри, яка у декретній відпустці. Безумовно, мама постійно просить повернутися додому. Був кумедний випадок. Підполковник-куратор мінометників особисто поїхав із зведеним взводом на вогневу позицію, а мене відправив на корегування. Розташувалась метрів за триста від цілі. Коли відкрили вогонь, їхній снайпер мене швидко вирахував, але дістати не міг. Тоді в хід пішли кулемет і АГС. І от сидимо з приставленим до мене в охорону розвідником на дні шанця, висунутись не можемо, а тут телефонує мама. Кажу: зайнята, передзвоню. А вона: «Постійно в тебе на маму часу немає, як не зателефоную - зайнята»... І давай буркотіти. Вже коли я приїхала у відпустку, розповіла їй, що відбувалось, вона розплакалась.

Син дуже сумує. Приїжджаю - радіє! В класі у сина є ще один хлопчик, батько якого в АТО. Нам пощастило з учителькою - Маргарита Миколаївна сама з Маріуполя. Вона дуже підтримувала наших синів.

Пам'ятаю, після того, коли я місяці три вже була на війні, телефонує мені син: «Матусю, ти там тримайся. Я скоро підросту і тебе підміню». Він хотів бути військовим. Але час іде, він дорослішає, відкриває в собі інші таланти. Я сама колись хотіла йти на флот, як тато і дядько Володя. Дівчат тоді ні на флот, ні в авіацію, ні у танкові війська не брали, а йти в училище зв'язку, бажання не було. Тоді тато казав: «Ти занадто розумна для армії». Так і є. Наука є цікавішою, ніж війна, в армії я деградую...

- А як ви вчилися стріляти з міномета?

- Освоювала мінометну науку поступово, спочатку в «учебці» тиждень командир розрахунку вчив «до бою», «відбій», що таке аборт і чистка-змочування. Вперше стріляла безпосередньо в бою. Більшість з тих, кого потім учила, також вперше стріляли одразу по сєпарах. Мені дуже пощастило з командиром взводу. 22-річний київський хлопчина навчився стріляти сам і навчив нас. З великою повагою до нього ставились. Потім навчилась наводити і рахувати, освоїла бусоль, керування вогнем.

У 2014 ми могли установки для стрільби взяти лише по карті з артилерійським колом та з таблиць стрільби. В 2015 у нас вже з'явився планшет «Армії SОS», і точність визначення установок покращилась, хоча розуміння багатьох нюансів прийшла згодом. Я аналізую кожне своє невлучання. Моя наукова доколупистість, талант бути занудою дуже в цьому допомагає. Завжди шукаю причини, чому не влучила в ціль, і виправляю недоліки. Також у арти в АТО є, назвемо умовно, «координатор». Він спілкується з усіма артилеристами, і через нього відбувається обмін премудростями. Свій квадрант я тестувала в «Укрметротестстандарті». Він дуже точний. Багато невлучань через не вивірені установки. Я не хочу розповідати про всі нюанси, щоб ворог не дізнався. Радянські методички з роботи артпідрозділів (три основні перекладені українською, але без істотних коректив) розраховані на війну з китайцями. Їх же мільярд, куди не стріляй - в когось влучиш. Сучасні війни зовсім інші.

	Перший барак, в якому Олені довелося жити

Мінометну батарею в 37-му батальйоні створювала з нуля. Там був лише мінометний взвод у роті вогневої підтримки. Людей збирала по всій Україні - з ким колись служила. Кликала найбільш досвідчених. Батарея підібралась - ураган! Коли треба було вибрати позивний батареї, вони на нараді вирішили назватися «Бубочки». Ті, хто до нас приїжджав, дивувались - всі тверезі, без будь-якого допінгу «для хоробрості», спокійно готові йти чорту в зуби. І в мене стріляли всі: і водії, і замполіт, і технік, і старший офіцер батареї (СОБ), точніше СОБа не було, його функцію виконував сержант шахтар з Павлограда). Всі дуже сміливі: Толик - кращого мінометника знайти складно, Кирило - найкращий замполіт у збройних силах, Сашко, Артем - дуже точні і надійні в бою, Генчик, Вася, Коленька, Данька, Олексій, Жека, Гриша, Олег, Сергій. А Тарас - найбільш везуча людина, яку я зустрічала. Поруч з ним було не страшно, бо знала, що його нічого не вб'є і всіх навколо нього також. З 2014 року разом воювали...

Тепер я часто вчу інших. Витрачаю три дні свого життя на інтенсивне навчання новачків, ставлю їх біля дула, беру секундомір, засікаю час. І дивлюся, в кого що краще виходить: хтось швидко та чітко наводить, хтось горизонтує, хтось споряджає. Розставляю на свої місця і пояснюю дії кожного окремо і всіх разом в бою. Добре, що особисто все це проходила і знаю, як тепер робити краще, і якими бувають традиційні помилки. Через три дні розрахунки готові виконувати завдання. За тиждень можна злагодити батарею з нуля. Підготовка автономних розрахунків або командирів взводів триватиме десь місяць.

Маючи великий практичний досвід на цій війні, від радянської тактики залишила небагато. Оскільки в росіян такі ж радянські методички, як і у нас, ми чітко розуміємо, як вони діятимуть, і можемо їх знищити, водночас, самі по них не працюємо, тому нас важко дістати. Хоча на полігонах постійно за це сварять, і тренуватися там доводиться «як належить», виконуючи те, що потім не згодиться.

- Чого вам, як жінці, не вистачає на війні?

- Мені завжди потрібний гарячий душ. Я ж мегаполісна. Тільки тут розумієш цінність цілодобової гарячої води. Хоча добре, що хоч якась є, зрозуміла я після двох тижнів, коли взагалі води не було. Вологі серветки були єдиним порятунком. Ще не затримуюсь довго там, де погано годують, а траплялось, що і зовсім не годують. Там казали: «Магазин знаєте де, зарплату отримуєте...» Мені це не підходить.

«У січні 2015 року були важкі часи, – каже Олена. – Тоді тато з колишнім чоловіком привезли допомогу: воду, їжу, генератор, бензопилку, рації, форму, взуття, батарейки, ліхтарики і багато інших корисних речей, а головне – машину ГАЗ-69, яку ми і назвали Козликом. На ньому можна хоча б по воду їздити... Ліворуч на фотографії видно закидану гілками нерозірвану російську міну. Досі так і лежить там»

Чому я не хочу брати участь у всіх жіночих конференціях за права жінок, куди мене регулярно запрошують? По-перше, в мене немає проблем з тим, що я жінка. Мене призначили командиром міномета і командиром мінометного взводу до того, як офіційно дозволили жінкам обіймати «чоловічі» посади. По-друге, в мене інші проблеми: людей не вистачає, з радянською технікою просто біда - вона вся сиплеться. Може, по телевізору розповідають, що нас усім забезпечують, але за три роки, за рідкісним винятком, техніку тягнемо власним коштом. Але це все важче дається. Влітку виходили з Авдіївки, то в колесах дірки були такі, що влазили три пальці. На деяких протектора не те що не було, вже три шари корду стерлись, а це - життя і безпека особового складу. Міномети... Просто промовчу. І коли пишу рапорти на колеса та запчастини, наче прошу комбата з власної машини зняти, щоб на мою власну поставити. Чую крики та образи. І тут не до гендерних питань... По-третє, особисто знаю ініціаторів впровадження гендерної рівності в армії. Звісно, дівчата молодці. Вирішили - ХОЧУ - і вибороли для всіх, але чи готові тепер взяти на себе відповідальність за баласт? На бойові посади треба брати не після бабського «хочу», а після серйозного і виваженого «можу», бо тут не всі чоловіки можуть!

А, взагалі, вважаю так: не треба доводити, що ти сильна та класна. Взагалі, не треба нікому нічого доводити. Просто добре виконуй свою роботу, і всі побачать, що ти професіонал, і тоді жодних проблем у роботі не виникає.

- До вас залицяються чоловіки?

- Не дозволяю, щоб у чоловіків такі думки навіть з'явилися. Якось намагались мене, судячи з пліток, притулити до підполковника, куратора мінометників. Я посміхалася і ані заперечувала, ані підтверджувала. Це дуже зручно - ніхто чіпати не буде.

Володимир Васильович до мого переводу в 56-у бригаду особисто їздив на виїзди з мінометниками усіх батальйонів бригади, фактично відродив мінометки, дуже вболівав за нас і завжди допомагав. Саме він разом з підполковником Олександром Віталійовичем, підполковником Сергієм Сергійовичем та майором Андрієм - вибачте, не пам'ятаю по-батькові - сприяли моєму призначенню командиром мінометного взводу. Коли пішов Володимир Васильович, настали важкі часи. Мінометники 56-ї бригади ставляться до нього з великою повагою, він знав всіх якщо не по іменах, то по позивних. Єдиний із бригади, вже будучи звільненим з армії, телефонував і хвилювався, коли нашу батарею кинули в бої під Кам'янку.

Якби я прийшла в армію в пошуках чоловіка, хіба я за три роки не знайшла б його? Дехто вже по два рази повиходив заміж. Завжди розділяю роботу й особисте. Особисте вдома під час відпустки, а на позиціях - лише війна.

- Ви живете окремо від хлопців?

- Спочатку жила з усіма в наметі, потім у величезному бараку, що був якимось господарським приміщенням. Там жах був: грибок, стіна тече, з усіх щілин дме, за метр від буржуйки вже пара з рота йде. А спала я метрів за п'ять від буржуйки.. Двоє захворіли на туберкульоз. Я - з пневмонією. Перша зима була страшна. Півроку не могла зігрітися. Гаряче було тільки в боях. Потім мені дали одномісну кімнатку. Така чернеча келія. Прохід вузесенький і ліжко. Потім жили в хатках, у кімнатках по двоє-троє. Потім знову з усіма разом, потім - окремо... Постійно роз'їзди, а тому завжди по-різному. Я розумію політику батальйонів, де командири живуть у підрозділах, зокрема, і в пункті постійної дислокації. В 37-му баті командири перебувають зі своїми солдатами на позиціях. Вони не сидять у тилу, не пиячать.

З великим теплом згадую 37-й батальйон. Там мені сприяли, допомагали. Після виходу із зони АТО видали парти, зробили клас, де ми постійно займалися. Причому, на заняття приходили і зі сусіднього підрозділу. Хтось хотів отримати знання з топографії, хтось - навчитись коригуванню.

	Сніданок після обстрілу - казанок згорів, а макарони ще нічого...

- Жінки були серед ваших учнів?

- Жодної. В 37-му жінки, здебільшого, медики, кухарі, «секретка», фінансисти, стройовики. Причому, жодних претензій ніколи до дівчат не чула. Всі на своїх місцях і обов'язки виконували добре.

- Ви в армії й далі служитимете?

- Вагаюся. Мені залишилося чотири місяці до закінчення контракту. Будь-яка робота має оцінюватись. Це - показник доцільності її продовжувати. Якби командування вважало, що роблю щось потрібне і корисне, якось би заохочували. Це був би для мене аргумент лишитись.

Цінними кадрами не розкидаються, їх бережуть, мотивують. Знаю особисто трьох людей, які не були в жодному бою, не вбили жодного терориста, не врятували жодного піхотинця, а ордени «За мужність» мають. Значить, їх робота важлива, потрібна і цінується. Це ж так героїчно - бути, скажімо, начальником речової служби... Знаю людей, що за два-три роки пройшли шлях від молодшого лейтенанта до капітана, не виходячи зі штабу в пункті постійної дислокації. А мені на це знадобиться років шість.

Значить, щось робила не так, і моя робота не потрібна, не корисна. У такому випадку треба йти. Тим більше, з їхніми мінськими угодами, коли по нас стріляти можна, а у відповідь - ні. Кому таке може сподобатись?

Взагалі, армія - це не моє. Війна - так! Мені комфортно на вогневих позиціях, там я на своєму місці. Я можу професійно виконувати свої обов'язки, але мені більше подобається інтелектуальна робота. Я б дуже хотіла працювати з високоточною зброєю, щоб завжди влучати в ціль. Що мене дуже дратує в армії - непрофесіоналізм і некомпетентність.

У мене немає в армії перспектив. Коли звільнюся, мене поставлять у резерв першої черги. Щойно дадуть по-справжньому воювати і почнеться велика війна, а, швидше за все, буде велика війна і артилерії дадуть зелене світло, - мене знайдуть і витягнуть з резерву. За 24 чи 36 годин приїду, куди треба. Хоча, чим довше пробуду вдома, тим важче буде повернутись...

- Бригаду вивели із зони бойових дій...

- Для мене перебування у тилу - це біда. Я б із фронту не їхала... Ще й у частині офіцерів не годують... Але треба поповнитись, відновити боєздатність, відремонтувати техніку. Це - важливо, але, на мій погляд, не довгі ж сім місяців сидіти у ППД, так ми втратимо людей. А люди - наше все! 

- Ви хочете захистити дисертацію?

- Не впевнена! Навіть не знаю, чи досі існує сам інститут. Наука в країні нікому не потрібна, тому, чула, інститут давно стоїть без замовлень. Разом з тим, враховуючи реалії теперішнього життя, треба добре зважити, чи зможу я прожити на стипендію, якщо повернусь в аспірантуру. Навряд на 3 тисячі 200 гривень у місяць протягнеш! А героїчно і патріотично померти з голоду якось геть не цікаво. Тож, можливо, заберу родину і поїду... до кенгуру в Австралію. Розумію, що буде нелегко - син у мене дуже патріотичний хлопчик, і про жоден закордон навіть чути не хоче.

 

Автор: Віолетта Кіртока

Джерело: «Цензор.НЕТ»