Новий рік вже прийшов, а старі проблеми чомусь не пішли нікуди. Один зі способів дати з ними раду – спробувати поглянути на них під новим кутом зору. Головне – спробувати підібрати нову методологію досліджень. : )

Минулого разу ми говорили про те, що зміни життя у кращий бік треба планувати дрібними кроками. Хоча б для того, щоб простіше було виконувати – і частіше можна було перевіряти, відтак, можна буде за потреби корегувати курс.
Гірше, коли дрібні успіхи не радують, дрібні кроки – теж, хочеться або чогось грандіозного, або взагалі нічого. Гойдалки і сварки лякають, але без них – нічого не виходить.
Загалом така активність доволі характерна для України вже приблизно років 10-15. Або революція – або повна байдужість і громадсько-політична апатія. Щоправда, під час війни рівень громадської роботи зріс, апатія в цьому напрямку зменшилася просто феноменально. (Особливо якщо згадати, наскільки апатичним було суспільство майже 20 років до цього).

А от в політичному сенсі подолати апатію набагато тяжче. Взагалі таке враження виникає, що ті громадські лідери, котрі приходять в політику, там регулярно підхоплюють вірус апатії (частенько – ще й вірус накопичення «бабла», і то саме «бабла», бо до чесно зароблених грошей ця субстанція стосунку не має), а подекуди ще й вірус колаборанства. Ця проблема наразі на порядку денному є першочерговою, і вирішувати її необхідно прямо вже. Політична апатія і колаборанство (а подекуди і прямий продаж інтересів Батьківщини ворогу) можуть «з’їсти» країну набагато швидше, ніж зовнішній ворог. Тим більше, що протистояти зовнішньому ворогу ми якось навчилися – а от з рідними апатично-продажними політиками дати раду якось не виходить. Надії на доброго дядечка, котрий вишикує українських кадаврів шеренгою на підвіконні і змусить ходити стройовим кроком, тануть з кожним днем – у Європи й Америки своїх проблем достобіса, зокрема, і проблем з Росією. І сказати, що їм самим зрозуміло, як ці проблеми вирішувати – це було б великим перебільшенням.

Більше того, ми ризикуємо вкотре потоптатися на граблях власної історії. Як нагадав нещодавно Олександр Данилюк, в поразці перших національно-визвольних змагань  винне не повстання Петлюри проти Скоропадського, а Німецька Листопадова революція 1918 року і революційні солдати та матроси біля Бранденбургських воріт. У джерелах подій сторічної давності багатьох українців змусила покопатися нещодавно оприлюднена президентом Петром Порошенком невеличка рецензія на книги, котрі його вразили у 2016 році, серед тих книг були і «Спогади» Павла Скоропадського. Після цієї рецензії громадяни масово почали згадувати обставини, за яких Скоропадський покидав Україну – а кажуть, що втікати довелося гетьману у жіночому одязі… От що буває, коли у сильних союзників з’являються свої проблеми, і вони не можуть дотримуватися своїх обіцянок і нянчитися з нами… Тепер потрібно спробувати не повторити танок на цих граблях на біс.
Тоді, сто років тому, провідні українські керманичі дивилися хто в ліс, хто по дрова, хтось взагалі літав у хмарах і мріяв про ідеальний світ, хтось будував армію.
Зараз частина українців будують армію, але ще частина – літають у хмарах або ж політичної апатії, або ж любові до незароблених грошей, або ж колабораціонізму, а то й відвертої зради. Отже, необхідно вирішувати цю проблему зараз, і то самостійно.

Дивовижним чином ця проблема пов’язана, зокрема, і з надприродними можливостями. Точніше – із задатками здібностей до цих надприродних можливостей, прихованими талантами, які намагаються або ж закопати, або ж вигідно продати. Від закопування та роздрібного продажу ті таланти іржавіють… І якщо таких громадян у суспільстві набирається критична маса, то тоді іржавіти – разом з талантами – починає ціле суспільство.
Втім, почнемо традиційно здалеку.
Минулого разу ми розглядали феномен гойдалок – коли людина умисно чи ненароком доводить ті чи інші проблеми до вкрай критичного стану, а потім кидається все рятувати. Якщо така людина працює антикризовим менеджером, і використовує такі навички тільки на роботі – це нормально, і за це навіть отримують чималі гроші. А от якщо такі навички застосовуються в інших сферах життя, і неприємностей від цього більше, ніж бонусів – от тоді вже можна говорити про проблему, котру потрібно вирішувати.
Проблему, коли людина сама «наривається» на грубощі або неприємності і грубощі, досліджували давно і активно – і то з різних сторін.
Зокрема, нейрофізіологи кажуть, що, швидше за все, в такої людини є проблеми з роботою префронтальної кори мозку.
Саме в такому випадку в людини відзначаються проблеми зі стійкістю уваги, дисципліною, наполегливістю, вмінням робити висновки зі своїх помилок, а також з емпатією. Помилки в роботі префронтальної кори заважають прораховувати наперед наслідки своїх дій, а також дивитися «назад» і бачити причини і наслідки своїх вже скоєних помилок.
Низька активність префронтальної кори призводить також до того, що людина боїться публічних виступів, екзаменів і тому подібних речей, бо необхідна для успішної публічної діяльності частина мозку може пригальмувати прямо в процесі розмови.

	«Неможливо не гасати, не плигати, не скакати, Не розбігтися, стрибнути, не стрибнути, наче м’яч… Та інакше, я інакше, Не умію, хоч заплач! Вчора я не розбігався, Буть слухняним намагався...» Петрик П’яточкін – класичний приклад дитини із СДУ

Ситуації, що вимагають концентрації, управління власними імпульсами і швидкої реакції, частенько призводять до стресу, в результаті активність цієї ділянки мозку, і до того невелика, ще більше знижується. Доволі часто дітям із такою халепою ставлять діагноз «синдром дефіциту уваги».
Саме про таких дітей кажуть, що вони не здатні до читання великих текстів. Звісно, ця думка не зовсім правильна. : )

Однак є така прикра річ: чим сильніше людина з СДУ намагається сконцентруватися, тим гірше їй це вдається.
Окрім того, є ще один прикрий момент: сварки, крики, ґвалти і аврали якраз цю префронтальну кору мозку дуже добре стимулюють. І тому такі люди доволі часто неумисно (а хто має звичку за собою спостерігати – то вже й напівусвідомлено, якщо не цілком свідомо) провокують співрозмовників на гучні скандали. (Є підозра, що саме це спричиняє феномен «два Івани – три гетьмани», а також славнозвісні українські «срачі» на рівному місці).
Для того, щоб така префронтальна кора працювала нормально, їй потрібно щось нове, цікаве чи жахливе – тоді увага людини буде прикута до джерела такої інформації. Як тільки новизна зникає – все, диво закінчується, людині стає нудно.
Якщо придивитися – то переважна більшість ефіру телеканалів розрахована саме на людей із проблемами з роботою префронтальної кори головного мозку. І це сумно, оскільки таке стимулювання тільки погіршує і без того кепське становище.
Сварки і крики у такому випадку допомагають людині думати – але, на жаль чи на щастя, дуже негативно впливають на решту організму, і то не тільки людини з проблемами префронтальної кори, а й людини, котра на цю проблемну людину кричить. Довести партнера до інфаркту чи інсульту такими способами стимуляції префронтальної кори – раз плюнути. Імунна система таких «сеансів стимуляції» не витримує, хронічні болячки чіпляються, як блохи до Сірка, постійне фокусування на проблемах зумовлює вкрай песимістичний світогляд, а про таку річ, як «радість від життя» взагалі можна забути.
Як варіант – людина починає шукати собі легкий спосіб видобування адреналіну – сварки, проблеми, кава, цигарки, божевільний темп життя, ризиковані види спорту.
Тоді як вирішити ці проблеми можна набагато легшими способами.

Що цікаво – задовго до нейрофізіологів цю ж проблему намагалися досліджувати найрізноманітніші цілителі людських душ. І доволі подібно вони описують найнижчу (десь рівня під плінтусом) стадію розвитку людини із потужними надприродними здібностями. Тобто той стан, коли задатки до надприродних здібностей в людини є, але користуватися ними людина не вміє. Більше того, деякі дослідники стверджували, що саме така низька «підплінтусова» стадія – це наслідок того, що в котромусь із попередніх життів людина з цими своїм надприродними здібностями щось не те натворила – тому й отримала їх не в першій, і навіть не в нульовій, а у мінус першій стадії розвитку. Але якщо така людина зможе з цього «низького старту» зрозуміти, куди їй розвиватися – то в результаті її здібності будуть потужнішими, ніж у тих, хто починав розвивати ці здібності «з нуля», чи з початкової стадії. Більше того, деякі дослідники кажуть, що серед загиблих у Другій світовій найбільше було якраз людей із цією «підплінтусовою» стадією розвитку надприродних здібностей.