Так вже сталося, що масова культура перетворила ніч проти першого дня листопада на ніч страшилок. Відтак, після того, як ми поговорили про вищу силу, цілком логічно розглянути, як і яким боком до нас чіпляється нижча сила, а інколи – то й взагалі всіляка чортівня.

Якщо говорити сухою мовою сучасної психології, все просто. Інфантильність, впевненість в тому, що хтось вам повинен щось в цьому світі гарантувати і забезпечувати – і вже ціла купа чортівні має за що до вас вчепитися. Особливо якщо раптом ніхто нічого не забезпечує, і образа за це не просто десь тихенько душу їсть, а гризе все підряд. За такі речі вчепитися всілякій нечисті доволі легко. Здавалося би, все просто – ні від кого нічого не вимагати, ні на кого не ображатися – і все буде добре. Однак простота тут вдавана. Якщо батьки мають вам гарантувати безпеку – і не гарантують, або самі її й порушують? Або якщо у вас забирають ядерну зброю, гарантують безпеку – і одні гаранти її порушують, а інші мовчки дивляться і бурчать, що вони, взагалі-то, не мали на увазі гарантії безпеки під час війни, гарантія безпеки – поняття широке, і вони підписувалися на зовсім іншу частину його спектру…
Ситуація заплутана, і як тут не скотитися в образи?

Є і ще один момент. Найбільша небезпека підхопити собі якусь чортівню – це під час (і після) всіляких неприємностей думати «за що мені це» (а то й  погрожувати кулаком небу) замість «для чого мені це, що я маю навчитися в цій ситуації». Як тільки акцент переставляється на «за що» – вважайте, все пропало…

	Фото Миколи Корнієнка. Для особливо безнадійних грішників найстрашніша кара за гріхи може виглядати і так… Для нас ця картинка виглядає смішною, а от для окупантів добрий настрій наших захисників – швидше страшна картина…

Тепер погляньмо пильніше, як це працює. Найчастіше всіляка нечисть чіпляється за дрібниці, однак погляньмо на ситуації, коли, здавалося б, образи і навіть ненависть виглядають цілком доречними.

Візьмімо одну з найгірших ситуацій, в якій людина є направду безпомічною.
Для прикладу, коли йдеться про дитину, безпеку якої батьки (або інші дорослі) порушують, і нема кому за неї захиститися. Дитина вижила і виросла – але спогади і наслідки тяжкого становища лишаються з нею. На жаль, навіть і до війни масштаби побутового насильства в Україні вже давали можливість припускати, що таких дітей є досить багато. А за останні два роки їх кількість зросла в рази – і кінця-краю війні наразі не видно…
Тож ситуація є доволі поширеною. Як з неї виходити? Поки тяжка халепа триває – намагатися хапатися за будь-які можливості порятунку. Залучати сторонніх, зміцнювати себе. Коли вже халепа минається, принаймні настільки, що є час подумати – окреслити межі своїх дій і їх доцільність. Не думати про помсту. Грубо кажучи, помста – це спроба перевиховання ворога. Якщо йдеться про смертельну помсту – то це ще й явно невдала спроба перевиховання, адже після смерті ворог навряд чи усвідомить свої помилки.

Виховання вашого ворога – його персональна проблема. Ваша проблема – зміцнити себе настільки, щоб ворог боявся навіть вашої тіні, і в нього не виникало б і думки про те, щоб із вами зв’язуватися. Зазвичай людина потрапляє у ситуацію жорсткої боротьби завдяки своїм слабким місцям – от з ними і треба давати раду. Виховувати слід себе.
Вбивати ворога можна на війні – коли ворог зазіхає на твоє життя, а ти захищаєш себе і свою землю, й іншими способами ворогу не можна пояснити, що зазіхати на чуже майно і життя шкідливо для здоров’я. У всіх інших ситуаціях про вбивство думати не варто – існує купа інших методик гарантування своєї безпеки.

Власне, навіть християнська мораль в її найбільш поширеному варіанті у цих моментах мала суттєву прогалину. Через що і  доволі значна частина захисників України почували себе винними у вбивстві після першого ж бою. А на війні почуття вини, та ще й такої – це смертельно небезпечна річ…
Причини, чому церква донедавна не дуже активно пояснювала, чим відрізняється захист свого життя і своєї Батьківщини від однозначно забороненого церквою вбивства, тяжко вказати однозначно.
Право на самозахист загалом в християнській традиції останнім часом виглядало доволі слизьким місцем – особливо після Другої світової. Хоча, здавалося би, саме Друга світова мала би посприяти тому, аби про цю проблему говорили голосно і всерйоз.

Адже якби і дії Гітлера, і дії Сталіна зусиллями всього світу було спинено на початках – історія пішла б у зовсім інший бік. Якби Сталіна спинили після перших репресій, якби про Голодомор не мовчали, якби повстання селян отримали підтримку з-за кордону – радянська імперія була б змушена піти іншим шляхом. Якби перші кроки Гітлера, перші спроби захоплення земель сусідів наразилися на активний і збройний протест решти світу – німецька махіна просто не мала б можливості розкрутитися, масовий психоз зупинився б у зародку – і не дійшов би до таких неймовірних масштабів. Хто має справу з садистами, той добре знає: садист ніколи не піде на конфронтацію, якщо знатиме, що отримає відсіч.

Напівлегенди – напівбайки кажуть, що колись всім відома фраза звучала так: вдарили по одній щоці – підстав іншу, але не дай себе вдарити. Друга половина цього речення цілком змінює сенс сказаного. Невідомо, чи й справді в біблійні часи ця фраза звучала саме так, і навряд чи вдасться то встановити – впродовж віків біля священних книг крутилося чимало охочих щось підтерти, а щось дописати. Однак банальна логіка, а також події останніх двох років свідчать, що для України ця фраза не просто актуальна, а життєво важлива: хочеш вижити – не дай себе вдарити.

Цілком можливо, що в християнстві цю тему не дуже розвивали ще й з іншої причини, власне, ця причина зараз і сприяє певному спаду популярності цього вчення. Кожен, хто відкривав Святе письмо неупередженим оком, міг відразу помітити величезну кількість вбивств з обох боків – і з боку нечисті, і з боку Бога. Власне, цілком можливо, що вражаючі картини масової загибелі грішників були дописані саме з виховною метою. Однак рішення було не дуже вдалим – мало кого ці картини переконали, що грішити не треба, натомість доволі багато читачів перейнялися ідеєю йти вбивати грішників. Цією ідеєю керувалися як ідеологи хрестових походів, так і сучасні ідеологи концепції «русского міра». З цим слабким місцем священних книг християнству рано чи пізно доведеться щось робити – і якось його пояснювати.

Однак ми наразі за цю глобальну проблему братися не будемо, наше завдання набагато скромніше – розглянути схожу проблему на рівні окремої особистості.
Отже, припустімо, образно кажучи, людину вдарили по щоці. Про найкращий варіант подальших дій цієї людини ми вже говорили: вона має підставити другу щоку, але не дати себе вдарити. Тобто зміцнити свої слабкі місця настільки, що навіть при підставленій другій щоці у ворога не виникало б спокуси повторити його необачний вчинок.
Що ж буде у найгірших варіантах?
Якщо ця людина – хтось із святих, то вона підставить другу щоку і не буде ображатися на того, хто її образив. Однак якщо ви думаєте, що агресору такі дії не вилізуть боком – почитайте житія святих. Необачний грецький єпископ, котрий не повірив Сергію Радонєжському, (не вдарив, не образив – просто не повірив) осліп, і зір йому повернули тільки після того, як єпископ покаявся.
Звичайні прості смертні переважно підставляють другу щоку (і підставляють частенько, бо працювати з проблемними місцями їм зазвичай ліньки, а непропрацьовані проблемні місця притягують паразитів ще активніше, ніж джедаїв – темний бік сили). Але разом з тим вони починають бажати агресору смерті – спочатку десь тихенько в закутку душі, потім – дедалі голосніше і голосніше. Проблема в тому, що агресорами в таких випадках виявляються не якісь зайди-завойовники, а цілком навіть близькі люди, іноді – сусіди і друзі, а іноді – близькі родичі… І от ця ненависть роз’їдає душу людині настільки, що нечистий нею крутить, як циган сонцем. Кілька необачних кроків – і людина вже все би віддала, аби тільки помер той, хто її образив… Або хоч хтось, на нього схожий… Бажати такого окупантам людина не буде – для неї то нецікаво, справжня ненависть, на жаль, найчастіше дістається найближчим людям.

Деякі спостережливі люди кажуть, що раз у приблизно 164 роки протягом двох років десь там в пеклі до таких думок ненависті особливо активно прислухаються. Варто подумати – і побажання, точніше – прокляття, збудеться. От тільки платити за збування цього бажання людина буде дуже і дуже дорого…
Не витрачайте сили на ненависть. Не торгуйтеся з чортом – це шкідливо для здоров’я, і вашого, і 7 поколінь ваших потомків. Навіть окупанти вашої ненависті не варті, а решта людей – тим більше.
Перед Днем всіх святих, замість того, щоб знущатися над гарбузами, згадайте про самозахист і самооборону. У святих ці речі доволі незле виходили – хоча церква на цьому не завше наголошує. Подумайте про свої слабкі місця і те, як їх підсилити. І не дайте себе вдарити.