Від редакції:
ЗНО вже майже відшуміло, і поки вступники чекають, котрий із вишів їх прийме, експерти сперечаються про майбутнє української освіти.
Як мені «подобаються» терміни, на кшталт «реанімаційний пакет реформ» (щойно прочитав чергову Заяву експертів ініціативи Освіта «Реанімаційного пакета реформ»…).

Тисячний раз наголошую: українській системі освіти реанімація не потрібна, потрібна евтаназія (грец. ευ — добре, θάνατος — смерть)! Причому потрібна саме активна евтаназія, яка б викликала швидку смерть абсолютно безнадійної, заіржавілої допотопно-ієрархічної махіни.
Освітянські динозаври мають вимерти, бо «метеорит» (у вигляді цифрової революції, запиту на індивідуалізацію…) уже врізався в Землю.
«Апарат штучного дихання» лише продовжить агонію системи. Удосконалення поганого зробить стан справ ще гіршим.
Усвідомлення громадською думкою сьогоднішнього стану освіти як проблеми не відповідає ні її масштабам, ні загрозам, які вона нам несе. Сталася катастрофа («Титанік» старої освіти з пропоротим корпусом ось-ось потоне), а ми продовжуємо вирішувати проблеми.
Згадаймо, коли цей найсучасніший і, як здавалось його творцям, не тонучий корабель «Титанік» наштовхнувся на айсберг, його капітан і команда сприйняли це як проблему. Тільки тоді, коли судно почало стрімко йти на дно, всі зрозуміли, що сталась катастрофа, що слід негайно спускати човни і рятувати людей. Якщо б екіпаж судна з перших хвилин після зіткнення не марнував час на малоефективні потуги, спрямовані на те, щоб вирішити набір проблем, а зміг вчасно об’єктивно оцінити реальність, можна було б мінімізувати кількість жертв. Тож, спосіб дії у ситуації катастрофи інший, ніж у ситуації, коли слід вирішувати проблеми.
У випадку з нашою пострадянською системою шкільної освіти ми теж змарнували час на вирішення проблем і таки дочекались, коли вона остаточно розбилась об «айсберг» фінансово-економічних негараздів і почала «тонути» під тиском «баласту» стереотипів минулого у «морі» сучасних завдань. Сьогодні нам треба втокмачити собі в голову одну аксіому: врятувати пострадянську модель шкільної освіти неможливо і непотрібно, тому слід припинити латати безнадійно тонуче судно, негайно спускати «човни» і гребти до нових, маловідомих берегів сучасної освіти.
Звісно, у випадку, коли нинішня ситуація в освіті нагадує тонучий корабель над яким лунає: «Рятуйся, хто може!», не доречно бомбардувати екіпаж або пасажирів човнів циркулярами чи вимагати звітів про кількість врятованих...
Перш за все у нашому суспільстві має з’явитись спільне бачення, що таке школа і що таке університет. Адже досі панує примітивізоване уявлення про навчальний заклад як про будівлю з навчальним обладнанням. Школа – це не стіни, це скоріше стиль навчання, атмосфера пізнання світу, певне мотиваційне поле… Університет – це місце наукового пошуку, адже саме навколо науки і організовується сучасне університетське навчання.
На заваді змінам в освіті перш за все стоять наступні фактори:
Відсутність розуміння майбутнього освіти.
Відсутність стратегії розвитку (є похідним від першого).
Відсутність перспективного планування (є похідним від другого).
Відсутність системних підходів (є наслідком трьох попередніх).
На жаль, глибина аналізу процесів, які відбуваються в освітній сфері України, часто перебуває на рівні відомої фрази «вітер з’являється, бо гілки дерев ворушаться». Наприклад, ми звикли пояснювати усі наші негаразди однією причиною: немає грошей! Коли ж гроші (комп’ютери, нові підручники тощо) з’являються, а нічого на краще не змінюється, доводиться пересвідчуватись, що саме про нас казав свою відому фразу популярний персонаж мультфільмів Кіт Матроскін: «У нас коштів вистачає, у нас розуму бракує».
Нам не треба будувати «школу як школу», бо так ми ніколи не наздоженемо Європу. Слід відразу ж діяти наввипередки, взявшись за побудову «школи, яка не школа». Звісно, для цього нам потрібна філософія мрії і націленість на прорив, амбітна мета (збудувати найкращу в світі шкільну освіту) і сміливе футуристичне бачення.
Уявіть собі заголовки провідних світових медіа: «Україна стала першою в світі країною, яка відмовилась від класно-урочної системи», «Індивідуальні освітні траєкторії замість державних програм», «Школи без уроків і дзвінків», «Українські діти самі планують власну освіту»...
Якщо ми візьмемо курс на створення «школи, яка не школа», ми, наприклад, замість того, щоб тупо витратити кошти на обладнання вчорашнього дня для опорних шкіл, краще візьмемось за створення творчих лабораторій в школах (шкільних «мейкерспейсів», англ. makerspaces). Це простір, де можна винаходити, пробувати, тестувати, працювати над проектами, вчитися працювати в команді, вирішувати проблеми і розвивати інші навички, необхідні для кар’єри і життя.
Зараз конкурс із створення таких шкільних makerspaces запустив Департамент освіти США: http://www.ctemakeoverchallenge.com.
Чи займемось перевинайденням професії вчитель з тим, щоб нинішні «урокодавці» перевчились на фахівців з індивідуальної педагогічної підтримки, e-learning та з управління знаннями (knowledge management). Будемо орієнтуватись на побудову найкращої в світі шкільної освіти, яку ми, за прикладом фінів, зробимо головним експортним товаром країни. У цьому випадку вже через 5-10 років буде і у нас Future Learning Ukraine (Див., що це таке тут: Future Learning Finland http://www.eduexport.fi/therole-of-flf).
Щоб усе це стало можливим, потрібно разом шукати відповідь на наступні виклики та проблеми, які постають перед шкільною освітою:
1. Як створити школу, яка НЕ школа? (Традиційна класно-урочна система організації шкільної освіти віджила свій вік, усі наші спроби її зберегти чи «модернізувати» призводять лише до поглиблення «освітньої  катастрофи», змарнованого нашими дітьми часу у розтягнутій на дванадцять років початкової школи).
2. Як вчити дітей, які сидять спиною до вчителя? (У епоху інформаційних технологій дитина сидить обличчям до монітора комп’ютера, тож вчителеві доводиться опановувати принципово іншу роль фасилітатора, тьютора, керівника проектів тощо).
3. Як навчати учнів ще не існуючим знанням? (У час миттєвого старіння знань, особливо важливою стає переорієнтація на здобуття метазнань, знань про здобуття знань).
4. Як забезпечити необхідну різноманітність освітнього середовища школи та надати учням реальну можливість здійснювати свідомий вибір змісту власної освіти? (Досі вміст освіти дитини визначають ще до того, як вона переступить поріг школи, а навчання у школі організовують за принципом радянського «общепита»: їж, що дають!).
5. Як створити систему індивідуального педагогічного супроводу руху учнів за індивідуальними освітніми траєкторіями?
6. Як одночасно плекати українця і громадянина світу? (У епоху глобалізації саме глобальні підходи до освіти мають поєднуватись з національно-патріотичним вихованням, етнопедагогікою…)
7. Як керувати школою, не керуючи нею? (Хорошою школою не можна і не треба керувати, вона сама знає що робити, тож має відбутись перехід від зовнішнього управління до школобазованого менеджменту та лідерства).
8. Як реформувати освіту в інтересах ще не народжених дітей? (З огляду на надзвичайний консерватизм освітньої сфери ми маємо бути свідомі того, що започатковані зараз реформи можуть дати позитивний ефект лише через 10-20 років, тож вони мають бути адекватними освітнім потребам наступного покоління українців, покоління Z, яке переступить поріг школи у 20-30-х роках).
9. Як йти поверх бар’єрів з тим, щоб навіть в умовах існуючих освітніх реалій зробити хоч щось в інтересах наших дітей? (Реальний поступ до дитиноцентрованої освіти вимагає навіть не вміння обходити чи ламати бар’єри, що є надто енерговитратною справою, а саме вміння йти поверх бар’єрів, навіть під вогнем критики, нерозуміння чи спротиву).
10. Як «роздержавити» державну школу з тим, щоб виконати вкрай актуальне для посттоталітарного суспільства завдання «повернути школу народу»? (Завдання повернути народові школу, яка «переживає епоху страшного розвалу», було сформульовано ще дореволюційним часописом «Школа і життя». Головна причина цього занепаду у «загарбанні школи державою»).
Після Революції гідності у нас відкрилось «вікно можливостей» для відходу від звичних методів бюрократичного жорстко централізованого управляння освітою. Та ми злякались змін, бо практика двох десятиліть показала що, якщо вони є, то лише на гірше. Зараз «вікно можливостей»  майже зачинено, але є ще останній шанс…
Шанс, яким ми скористаємось, якщо зрештою, навчимось уникати типово української ментальної моделі поведінки, яка як правило, має такі домінанти на основних етапах процесу здійснення змін:
1. «З цього нічого не вийде!»
2. «А чого це я!?»
3. «Якось воно буде…»
4. «А я ж казав...»
* Термін «евтаназія» вперше вжив Ф. Бекон ще в XVII ст. для визначення «легкої смерті». Папа Іван Павло ІІ дав таке визначення цього терміну: «Евтаназія — це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання».