Місце бою на блокпосту 20 квітня 2014 року під Слов’янськом. На передньому плані - дві розстріляні вщент машини “ПС”. Водій першої машини Михайло Станіславенко загинув. Водій другої машини - Ярослав Антонюк важкопоранений

Від редакції:
Яким би не був політичний шлях Дмитра Яроша, але у історію України він уже увійшов. Як і хлопці, котрі загинули два роки тому – під час першого бою, в якому українці пішли у наступ. Про деталі першого бою розповідає журналіст, головний редактор видання Цензор.нет Юрій Бутусов.

Рівно два роки тому перша атака на ворога під час Антитерористичної операції була проведена силами добровольчого загону «Правого сектора» під керівництвом тодішнього кандидата в президенти Дмитра Яроша. Цей бій ніколи не був визнаний офіційно. Саме тоді виник вислів «візитка Яроша».
А я (Юрій Бутусов – ред.) цей бій пам’ятаю, тому що у другій годині ночі мені зателефонував заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Геннадій Корбан та, хвилюючись, сказав: «Тільки що був бій під Слов’янськом. Ярош атакував сєпарський блокпост, його знищено, один наш хлопець отримав важке поранення у голову, треба терміново евакуювати. Допоможіть викликати гелікоптер. Ось телефон для зв’язку».
Я не здивувався, тому що вже не раз обговорював з Корбаном необхідність швидких наступальних дій.
Отже, без зайвих слів зателефонував Ярошу, він сказав маршрут – вони їхали у Харківську область, у хлопця пробита голова, стан надважкий.
І тут я спробував додзвонитись, використовуючи відомі мені контакти, у силові структури, щоб викликати гелікоптер. Слухавку взяв черговий тільки в одному місці – у приймальні голови ВР, в. о. президента Олександра Турчинова. Моє звернення записали, черговий почав телефонувати у різні силові структури. Марно, наступного дня – Великдень. У цей час керівники вже спали та слухавку не брали. Відповів тільки один якийсь генерал, командувач протиповітряною обороною. Він був шокований інформацією про бій, про важкопораненого, якого треба негайно врятувати: «Вибачте, все розумію, але давайте ви завтра о восьмій якомога раніше до мене прийдете, все розкажете, і тоді я зможу поставити завдання на виліт гелікоптера».
Така повільна реакція під час війни мене вразила не менше, ніж звістка про бій.
Поклав слухавку і набрав Антона Геращенка, на той час – помічника міністра МВС Авакова, він же з Харкова. Антон кудись їхав у поїзді, але включився у справу одразу – зателефонував у найближчі лікарні Барвінкового та Лозової, на Харківщині, зв’язався з головами райдержадміністрацій і дав план дій – їхати до найближчої лікарні, і туди зараз вже висилається реанімобіль, щоб врятувати життя, та довезти до операційного столу, щоб найкращі хірурги Харкова надали допомогу – їх теж викликали у лікарню. Про все це Антон домовився на початку третьої години ночі. Голова Барвінківської РДА сам прокинувся та поїхав до лікарні зустрічати. Все це було недаремно – життя пораненому герою вдалося врятувати, хоча характер поранень – десятки уламків вразили голову, та кілька навіть пробили скроню.
Також Антон попередив міліцію на блокпостах, що будуть їхати озброєні люди. Порядок зв’язку з нашими блокпостами узгодили по телефону, проблем не виникло. Усіх деталей бою не знав ніхто. І тільки зараз вперше сам Дмитро розповів «Цензор.Нет» про цей бій.
«На початку квітня стало зрозуміло, що Путін розпочне війну в Україні, і тому захист центральної та найпотужнішої промислово Дніпропетровської області стало стратегічним завданням для «Правого сектора». Після захоплення Слов’янська кожен день бойовики демонстрували свої успіхи, когось захоплювали, когось вбивали, і тим самим доводили тези російської пропаганди, що Україна нездатна чинити опір. Це дуже серйозно підривало довіру до держави серед людей, насамперед, на сході. В Києві це, мабуть, не так гостро відчували. Треба було діяти і негайно, щоб показати, що на російську силу знайдеться українська сила. Обласна адміністрація Коломойського підтримала без питань створення будь-яких патріотичних добровольчих загонів в області. Ми сподівалися, що держава от-от створить озброєні загони і для «Правого сектора» та видасть зброю. Але війна не чекала.
17 квітня сталася трагедія. Троє хлопців, майданівців, вирішили поїхати беззбройні у Слов’янськ, розвідати ситуацію. Вони не були бійцями «Правого сектора» і поїхали з власної ініціативи, таке завдання ми їм не ставили. Вони були у своїй державі, вони взяли свої справжні документи. На жаль, їх майже одразу захопили бойовики. Віталій Ковальчук залишився живий, його катували. А Юрій Дяковський та Юрій Поправка були по-звірячому вбиті разом з депутатом Горлівської міськради Володимиром Рибаком. Коли ми побачили їхні тіла… Було одне бажання – ненависть до вбивць, бажання помсти.
Корбан розумів тоді, що потрібні негайні дії, тож зв’язався з керівництвом держави, щоб погодити для нас перше бойове завдання. І каже: «Розмовляв з в. о. президента Олександром Турчиновим. Турчинов сказав, що якщо є люди, які здатні діяти, то треба вивести з ладу трансформатор для телевізійної вежі на горі Карачун, біля Слов’янська, щоб обмежити ворожу пропаганду по телевізору».
Термінів нам не ставили, але ми не хотіли втрачати ні секунди. Ми змогли швидко почати, тому що Корбан, Борис Філатов, Андрій Денисенко зробили все можливе для нашої операції, хоча запаси амуніції, які можна було б придбати негайно в мисливських магазинах, були дуже обмежені. Напередодні, 19 квітня, отримали автотранспорт – два джипи «Міцубіші» та два пікапи «Ніссан». Але озброєння в нас було – просто жах. Зброю ми збирали теж з допомогою ОДА, де тільки можливо.
У кожного дула була окрема історія. В мене особисто був АКСУ – з коротким дулом, були й АКС звичайні, але далеко не нові, а більшість – це були мисливські карабіни «Сайга». Було дві гвинтівки снайперські, але не було нічних прицілів та було мало набоїв. Набоїв було дуже обмаль взагалі, мисливські навіть ми шукали на Дніпропетровщині під «Сайгу», але давно все розкупили. Була якась частина набоїв бойових, але серед них були навіть іржаві. В жодного бійця не було більше, ніж два магазини споряджено. Весела історія була з гранатами. Оскільки зброю шукали де тільки можна, то про це дізналися у кримінальних колах. Тож за кілька годин до виїзду до нас приїхав якийсь, мабуть, кримінальний діяч, який виявився патріотичною людиною. Він мало розмовляв, просто подивився на нас та зробив мовчки надзвичайний подарунок – десяток гранат «ефок» та «ргдешок». Головні наші надії були пов’язані з кулеметом – десь ми купили старий югославський М53 під патрони 7,92 мм, до нього теж було небагато набоїв, але зброя потужна.
Мало в кого був бронежилет або шолом, на жаль.
Ми чітко розуміли, що жодного тривалого бою не витримаємо, все, що можемо зробити – це диверсійний напад, розвідку. Тому діяти треба вночі. Розуміли, що великих сил для охорони телевізійної вежі бойовики не мають.
Нам тільки дали карту ситуації в АТО, де були нанесені блокпости противника. Дорога на Карачун була позначена як вільна.
Для операції я відібрав двадцять добровольців. Сказав, що ризик великий, багато чого з необхідного спорядження нас нема, можливі втрати. Але якщо стільки людей в країні вагаються, як треба діяти, то саме ми маємо честь показати, як треба захищати інтереси держави. Ми могли витрачати час, щоб вимагати в держави зброю, але розуміли, що політичне питання швидко вирішуватись не буде.

	Михайло Станіславенко. На час героїчної смерті в бою йому був 31 рік

Формальним керівником був я, але оскільки я не мав бойового досвіду, то командиром у бою я призначив ветерана-«афганця», не буду називати його ім’я – прийде час. Чи був бойовий досвід у когось? Ще 2-3 людини казали, що досвід є. Інші були просто патріоти, з дуже різним рівнем підготовки, але надзвичайно вмотивовані. Для завдання ми відібрали найкращих, в кому були впевнені. Нам потрібен був один досвідчений водій на одну машину. І ось з нами визвався поїхати водій Михайло Станіславенко з Києва. Він не був бійцем «Правого сектора», але він вчинив як справжній воїн. У цей день він добровільно вирішив поїхати в бій.
Був страх, звичайно. Але найбільше я в той час боявся, що весь світ дивиться на Україну і не розуміє – чому ми дозволяємо РФ безкарно знищувати нашу країну? Оце був сором. І позбутися його можна було тільки виконавши завдання.
Ми виїхали пізно увечері з Дніпропетровська. До Слов’янська під’їхали о першій годині ночі. Нам потрібно було повернути з траси на Карачун перед містом. Цей поворот на карті АТО був позначений як вільний. Блокпост найманців був позначений через два кілометри далі. Але насправді блокпост був розташований ближче. І наша колона виїхала прямо на позиції противника – ми зупинилися на відстані 50 метрів від бетонних блоків. Коли нас зупинили, першою була думка, що вночі не зорієнтуються, проїдемо.
Все це промайнуло за миті секунди, адже жодних запитань не було та вартовий до нас не підійшов – майже одразу противник відкрив шквальний вогонь.
Михайло Станіславенко загинув на місці. Миттєво ми відкрили вогонь у відповідь. Наш підрозділ розсипався по обидва боки дороги, і ми по посадці пішли в атаку на блокпост із флангів.
На жаль, були і ще інші несподіванки: наша головна вогнева сила – кулемет, майже одразу вийшов з ладу. Мабуть, через набої.
Ми розподілили цілі, атакували їх вогнем та пішли вперед – адже треба було поспішати, поки в нас були набої та до противника не підійшло підкріплення.
Ніколи в мене під час всієї війни, навіть у Степанівці у серпні 14-го, не було більше боїв на такий відстані – противник був за двадцять метрів!
Я відкрив вогонь по автоматнику у моєму секторі стрільби, але це було нелегко, бо мої бійці почали заважати мені стріляти, постійно перекривали мене собою, тож доводилося постійно рухатись. Спочатку відчув злість, що домовлялись не перекривати сектори, не лізти під чергу, а потім зрозумів – вони мене прикривають собою. Тобто, я бачив перед собою тільки ворога, а вони вели бій та ще й думали про мене! Вдячний нашим хлопцям… Це все були секунди. Але тут всі думки обірвало – мій автомат заклинило! Оце була халепа! Що робити? Та тут почався гранатний бій – противник кидав у нас, а наші передові пари обійшли блокпост із флангів. Від вибуху гранати був важко поранений водій другої машини – це був «Бурий» – наш боєць-доброволець Ярослав Антонюк. Але наші, попри вогонь, закидали гранатами останні вогневі точки. Так, ці гранати, які випадково нам привезли, допомогли швидко стримати спротив. Парочка, правда, не вибухнула, адже вони теж були далеко не нові.
Отже, блокпост був зачищений. Ми нарахували шість тіл вбитих найманців, забрали в них зброю та набої. Але бій не закінчився – а навпаки – щільність вогню зростала. Ми перебили не всіх – декілька бойовиків відійшли ближче до міста, вони оговтались та продовжили стрілянину, і майже миттєво почали під’їжджати легкові машини з новими бойовиками, які теж одразу вступали в бій. Особливу небезпеку становив кулемет, який відкрив вогонь із правого флангу. Він щільно бив по машинах.
Нам треба було відходити, бо ми були дуже помітними цілями – за нашими спинами були розстріляні вщент уже дві наші машини. Дві машини, що залишились цілими, були сильно пошкоджені кулями. Треба було відходити, бо нам підкріплення не прийде, а набої у більшості бійців закінчились. Боєць з позивним «Десант» виніс Ярослава з-під обстрілу, йому надали допомогу. В нього були страшні рани – граната розірвалась біля голови. 19 бійців завантажились у два джипи, в яких були прострілені колеса.
Все, що я розповів про бій у реальному часі, тривало кілька хвилин.
Мені боляче, що тіло Михайла Станіславенка забрати під вогнем не вдалось. У нього дійсно були документи та моя візитка. Так, вона була справжня. Всі залишили документи та власні речі, а він не був нашим бійцем, тож він, попри наказ, залишив візитку на пам’ять собі.
Ми ледь дотяглися до Харківської області. Там, на щастя, вдалося попередити комусь через Київ наш блокпост, що ми свої. Ярослава передали лікарям, і він потрапив до реанімації. А ми поїхали до себе у Дніпро. Але у Павлограді нас зупинив блокпост внутрішніх військ та націлив зброю. Ситуація була трохи напруженою. І ми не могли пояснити, що ми робили, і хто нам поставив завдання. Ввшники бачили в нас тільки 19 незаконно озброєних громадян, які пересувались на простріляних машинах. ВВшники стояли на Майдані та згадка про «Правий сектор» не зробила їх дружніми, скоріше, навпаки. Вони вимагали здати зброю. І тут я раптово знайшов у себе в кишені посвідчення кандидата у президенти України! Ох, як воно мені допомогло! Тільки побачивши, що я кандидат, командир ввшників змінив тон та зателефонував своєму керівництву. Кандидатський мандат дозволив мені все владнати – тож, президентська кампанія пройшла недаремно.
Ми нічого не могли тоді відкрито сказати. Офіційно тривав мирний процес, перемовини у Женеві. Російським найманцям це не заважало вбивати Рибака, Поправка та Дяковського, а також катувати багатьох інших, але Україна офіційно дотримувалась режиму перемир’я – то було перше криваве перемир’я війни. Я розумів свою відповідальність перед народом, який у нас вірив. Можливо, розповідь допомогла б мені отримати значно більшу підтримку на виборах, стати зіркою телебачення. Але я не хотів, щоб Кремль використав мою розповідь для антиукраїнських виступів. Я розумів, що поки країна живе мирним життям, хтось мовчки, без фанфар, має вбивати ворогів.
Формально письмових наказів я жодних не отримував, і керівництво держави казало тоді правду, що українські силовики відповідальності за цей бій не несуть. Я переконаний, що найефективніше вести війну з РФ силами добровольчих загонів.
Нам за цей бій подякували у Дніпропетровську. Але іншим керівникам не сподобалось тоді. Один з генералів (не буду зараз казати – хто) зустрів нас в Ізюмі та почав кричати: «Ви з Корбаном зірвали мирний процес! Ви розв’язали війну з Росією!» Тоді багато ще керівників не розуміли, що війна з РФ почалася ще в лютому 2014-го, з Криму, і ми цю війну безнадійно програвали. І щоб її виграти, хтось мав почати нарешті стріляти по терористах. Війну не можна виграти вмовляннями.
Ми помстилися за наших загиблих, та потім робили це ще багато разів.
Російська пропаганда робила сюжети, ніби вони захопили у полон в бою киянина Віталія Ковальчука. Це – відверта брехня. Ковальчука вони захопили раніше, він був разом з Поправкою та Дяковським. Катували хлопця, та змусили сказати те, що їм необхідно на камери.
Ярослав Антонюк був врятований лікарями. Це справді диво, з огляду на його поранення. Зараз він – інвалід першої групи. Ми його не забуваємо, допомагаємо, але хлопцеві треба ще лікуватись, тож увага суспільства була б важливою.
Ми одразу почали шукати тіло Михайла. Треба віддати належне місцевим «сєпарам» – вони захоронили тіло нашого загиблого, позначили місце хрестом.
На жаль, я досі не можу вибити Ярославові та Михайлу статус учасників бойових дій. Держава їхній подвиг не визнає… Але країна та їхні близькі мають знати, що саме вони зробили. Навіть якщо держава поки що не здатна віддати їм належне, народ України, який вони захищали в тому першому бою, у першій атаці на блокпост у російсько-українській війні, віддасть шану справжнім героям-добровольцям».