Ми продовжуємо розмову про надприродні здібності в контексті війни. Цього разу поговоримо про те, куди подіти отриману волю до життя у випадку, якщо вона в нас вже є. Почати цю розмову можна з дуже просто питання: чи є у вас місце для кроку до перемоги? Точніше: що ви будете робити після перемоги?

Зазвичай саме це питання є найслабшою ланкою у багатьох революціях, як державного, так і особистого масштабу.
Чому? Почнімо з того, що в будь-якій революції, а тим більше – в будь-якій війні є переможці, і є переможені. І останні зазвичай переживають не найприємніші емоції.

Програвати – тяжко, але для декого буває набагато тяжче вигравати – так совість мучить за поразку супротивника. І, як свідчить досвід двох революцій, таких громадян в Україні дуже і дуже багато.

Минулого разу ми розглядали суперечності, котрі стосуються нашого минулого і теперішнього – саме з цим «запасом» або ж тягарем ми підходимо до війни. (Або ж нас нею накриває).
А тепер подивимося на суперечності, з якими ми плануємо війну і свою перемогу  (або ж нас по цій війні несе до поразки чи перемоги).
Уявіть собі, що ви перемагаєте. У будь-якій битві – чи на рівні особистості, чи соціуму, чи держави.
Що ви будете робити?
Як керувати – державою, сім’єю, бізнесом, власним життям, здоров’ям. У чому братимете на себе відповідальність? Де шукатимете союзників? Що будете робити з переможеними?

Цілком ймовірно, що вас роздиратимуть протилежні емоції: з одного боку – бажання перемогти, а з іншого – жаль до переможених, і відтак вже ненависть до себе, як до переможця.
Ці два протилежні вектори вам щонайменше дуже і дуже заважатимуть на шляху до перемоги. Ви самі собі ставитимете палиці в колеса – це ще називається «самосаботаж». І самі на себе будете злитися і за те, що вставляєте собі ті палиці, і за те, що попри палиці, ви рухаєтеся далі.
Такі бажання – п’ята колона всередині вас самих.
І якщо ви таки досягнете перемоги, то саме ці суперечливі бажання сприятимуть тому, що ви цю перемогу дуже і дуже легко віддасте ворогу – або ж навпаки зробите її такою, що самому буде незрозуміло, куди ту перемогу подіти.
І якщо ворог в собі не сумніватиметься – чекайте реваншу…

Отже, найпоширеніша помилка – це бажання підсолодити пігулку тому, хто програє.
Чому це помилка?
Бо не можна забирати в людини гіркоту поразки. Це, як мінімум, непедагогічно. На чому вона тоді буде вчитися? Кожен вибирає собі дорогу. У кожної дороги є свої плюси і свої мінуси. Людина має відчувати наслідки своїх дій – і розуміти, в чому вона помилилася. Якщо ви заберете в неї її гулі – в неї не буде мотивації розбирати ситуацію і починати роботу над помилками…

Розгляньмо це на трьох прикладах: міждержавному, державному і особистому.
Найпомітніший приклад – це світло в Криму.
Значна частина мешканців Криму хотіли до СРСР. В часи СРСР, допоки Крим не приєднали до України, це була місцевість з дуже спірним рівнем радощів життя. Ну а в самому СРСР були не тільки часи ковбаси по 2.20, а й набагато жорсткіші часи.
Відповідно, якщо вони вибирали СРСР, то мали бути готові і до його не найкращих часів.
А от тим, котрі вибирали Україну, не завадило би згадати, що в Україні теж є регіони, котрим зараз набагато гірше.
Так, потрапити в пологовий чи навіть просто викликати лікаря, коли в лікарнях нема світла, а в «швидких» нема бензину, страшнувато.
Але на Донбасі зараз набагато страшніше. І ті люди, котрі там теж хочуть бути в Україні – вони в набагато гірших умовах. Подекуди не тільки світла-води нема, а й кулі літають, чи й «гради». Тим не менш, вони від України не відмовляються, і навіть українським військовим помагають.
І ті українці, котрі бояться образити Крим, повинні пам’ятати, що Донбас вже встигли образити ще більше. Так, без української електрики Кримові буде тяжко – але Донеччині і Луганщині набагато важче.
А відтак продавати електроенергію країні, котра окупувала один регіон, і відвойовує два інших – воно якось на державну зраду схоже. Так само, до речі, як і купувати в цієї країни «дешеве вугілля». Котре як мінімум на половину складається з вугілля, котре ця країна «прикишенила» на окупованих землях.
І, до речі, окупованим землям Донеччини і Луганщини українська електроенергія зараз постачається взагалі за «дякую». Точніше, не за «дякую», а трохи інші слова, котрі, схоже, окупанти кажуть, коли заряджають гранатомети…

Хочеться бути добрими з окупантами, хочеться торгувати з окупантами – бо це «вигідно», «дешево», що там ще казали українські урядовці, коли шукали вугілля чи підписували контракти з Кримом як з «федеральним округом РФ»…

Візьмемо інший приклад, більш приземлений і майже класичний: любовний трикутник.
Ви закохалися в людину, котра вже має пару. Але в тій парі їй не дуже добре живеться.
Ніби і хочеться цю людину відбити – але і розбивати чужі стосунки теж не хочеться.
І тут людина вже може довго гойдатися між двома полюсами – з одного боку і кохання хочеться, з іншого боку, шкода розбивати чужі стосунки. (А за це ще й помститися можуть). А якщо ще й кохана людина одружена – то гойдання між цими полюсами може затягнутися на роки, і то з екстремальними емоціями, котрі не кожне серце витримає…
А якщо ще й фокус вийде – але виявиться, що кохана людина не така вже й прекрасна, якою здавалася, поки була недоступною… Фонтан емоцій гарантовано надовго.

Третій приклад –  внутрішньодержавний.
Проілюструю коротенькою цитатою з листа мудрої людини.

«Внутрішній конфлікт, який стався в лавах «Правого сектора», має під собою значно глибший зміст, аніж в історичному сенсі банальне взаємознищення сил «поміркованих» і «революціонерів». Хоча граблі ті ж самі. Я вже бозна-скільки часу намагаюся отримати відповідь на кілька питань, але ніхто в ПС не може мені відповісти на обидва одночасно.
Якщо ми революціонери – то який, до біса, може бути референдум? «Ми вимагаємо від внутрішніх окупантів на голосуванні про їхнє усунення вести підрахунок голосів» - це щось потойбічне, за межами логіки і здорового глузду.
З іншого боку, якщо ми прагнемо мирної і легальної революції – то якого ж дідька ми не брали участі у виборах, не заходили у місцеві ради, не формували команди, не шукали ресурси під це?
Проблема «поміркованих» полягає у тому, що політичний шлях в нашій країні неминуче пролягає через політичне б***во, і всі прекрасно розуміють цю перспективу хоча б і на прикладі деяких інших націоналістичних партій, з якими співпрацювати, до речі, прагнуть самі «помірковані».
Проблема «революціонерів» - у тому, що вони хоч і прагнуть національної революції, проте ніхто не має уявлення, що робити ПІСЛЯ неї. «Кого з ПС ти бачиш міністром фінансів?» - це питання ставить у глухий кут будь-кого, кого я питав.»


Здавалося би, три різні ситуації.
Але проблема та сама: рівновага, поєднання емпатії і здорового егоїзму, або, якщо казати по-розумному, це проблема співпраці правої і лівої півкуль головного мозку, поєднання екстраверсії (як орієнтації на інших) та інтроверсії (як орієнтації на себе).

Почнімо з найлегшого – з любовного трикутника.
Де мала би бути емпатія?
По-перше, в повазі до суперника чи суперниці. В розумінні, що це не геть якісь дурні люди, котрі робили купу помилок, яких ви, здавалося би, робити не будете. Якщо не вивчите їхній досвід – будете.
По-друге – в повазі до коханої людини, котра сама в такі стосунки залізла, і, швидше за все, мимоволі ненароком буде заганяти і вас в роль, котру зараз виконує ваш суперник (суперниця). Якщо не вивчите досвід цієї людини, не спробуєте побувати в її шкурі, відчути, де цій людині болить, замкнетеся на своєму егоїзмі, то… То навіть якщо зможете перемогти – згодом виявиться, що бойовий трофей більш подібний на пательню без ручки, іноді – гарячу пательню без ручки…
Де мав би бути здоровий егоїзм?
В тому, щоб роздивитися ситуацію, роздивитися, до яких стосунків людина схильна, і якою є ця людина. Простіше кажучи: якби була ця людина вільною – чи була б вона вам потрібна? Чи змогли б ви з нею – з її недоліками і перевагами – жити? Якщо так – можна воювати. Якщо ні – краще пошукати когось іншого.

Те ж саме – і щодо внутрішньодержавної політики.
Найлегше сказати, що всі раніше були дурні, тепер прийшли ви, розумні, і будемо тепер жити по-новому. Але якщо увімкнути емпатію, вийде трошки інше.
Перше – вивчити досвід суперників.
Найлегше – звинуватити їх в тому, що їм легше було красти, ніж розробляти стратегії розвитку країни. Добре, ви не будете красти. Але що ви будете робити? Де ваші власні стратегії розвитку країни? Які у вас мали би бути готові навіть не на вчора – а на позавчора! Не красти – цього мало, треба ще й працювати.
Друге – вивчити досвід народу. Не ридати, що народ вам неідеальний дістався – він кругом не ідеальний. Вивчати, як він думає, як поводиться, де йому болить, побувати в його шкурі, не забути, як воно – і так і сидіти в тій шкурі, коли сидите в кріслі чиновника… Подумати, як той народ надихнути. Якою має бути ідеологія? Які програми мають бути у ЗМІ, які пісні – на радіо? Пам’ятати, що до поганого схиляти завше легше, а от щоб схилити до хорошого, треба придумувати для кожного народу свою стратегію…
Де має бути здоровий егоїзм?
В тому, щоб оцінити реально весь той обсяг роботи, котрий повинен виконувати державний службовець в країні, котра опинилася в повній емс… низині. Сісти і подумати, чи готові ви працювати, як трактор «Білорусь» на цілині, по 20 годин на добу, за мінімальну зарплатню. І чи готові ви думати всіма звивинами, і змінювати свої уявлення про себе і світ, якщо надходять нові дані. А на державній службі вони вам будуть надходити багато і часто. Чи згодні ви йти на конфлікт з тим, хто заважатиме вашій роботі? Чи хочете ви вчитися багато і часто, і сидіти за книжками? А іноді, будьмо реалістами, на жаль і просто «сидіти»?
Якщо так – то можна починати воювати за краще життя в державі. Ні – краще подумати, чому ж вам так тяжко, і зосередитися для початку на допомозі собі коханому.