Від редакції:
У 21 рік у США хлопцям тільки дозволяють купувати пиво. Наш Герой у свої 22 роки вже побував і «Кіборгом» в Донецькому аеропорту, і медбратом у Пісках, і мінометником у Широкіному…

Бійцю-медику ДУК «Правого сектора» Івану, позивний «Кобра», 22 роки. На війну пішов одразу після Майдану і довгий час приховував від мами та старшого брата свої бойові будні. У минулому сантехнік та кухар, сьогодні «Кобра» відомий як один з двох наймолодших кіборгів Донецького аеропорту та парамедик «Госпітальєрів».

Друже «Кобро», ти тільки-но з передової. Яке останнє завдання виконував перед виїздом?

Ми були в Широкіному. До речі, офіційно «Правого сектора» там якби нема, то ми там називаємось «Правий Донбас». Два тижні тому пішли разом з «Донбасом» зачищати Широкіно, бо була інформація, що там близько 30 сепаратистів. Попали в оточення, але вдалося відбитися.

Розкажи про ваші взаємини з військовими ЗСУ…

З рядовими дуже добрі. Військові з нами діляться усім. Якщо дуже треба артилерію, то ми їх викликаємо, допомагають нам… Раціями спілкуємось поміж собою.
Але вони не завжди можуть діяти відповідно до ситуації – мусять чекати наказу. От була ситуація в аеропорту. Третій полк спецназу стояв, з Кіровограду. Почався штурм терміналу «сєпарами». Стоїть кулеметник третього полку, стоїть, трясеться з ПКМ і каже: «Що робити, треба втікати». Бо в нього нема наказу стріляти. «Правий сектор» мав би бути в аеропорту як прикриття для військових, а насправді все було навпаки. Ми робили те, що військові не могли.

Коли потрапив на фронт?

Одразу після Майдану. Спочатку мама не знала, що я в АТО. Казав, що по роботі поїхав. А потім в мене розбився телефон. Мені дали інший, старих номерів на ньому не було. У нас в аеропорту йшов бій, в мене задзвонив телефон. Беру трубку – мама. Тут вже все стало ясно. Переживала потім.

У цивільному житті «Кобра» – це хто?

Я за освітою менеджер ресторанного бізнесу. Багато чим займався. Був кухарем, барменом. Мало не з дитинства працював сантехніком. У сім’ї в мене є медики. Я цим цікавився. Але ніколи не думав, що буду пов’язаний із медициною.

«Кобро», де ти навчився рятувати людські життя і тримати в руках зрою?

Медичної освіти у мене нема. Я проходив різноманітні вишколи, зокрема із «Червоним хрестом», з Америки приїжджали, здається скаути. Ну і практика з Майдану в мене вже була.
Зі зброєю ситуація та сама – всього навчився на вишколах. Найбільше подобається мені АК-74 з дерев’яним прикладом. Я більшість часу з ним і провоював. На мою думку, поки є можливість, краще навчитися максимально володіти різною зброєю. Може ж бути таке, що потрапимо в бій, закінчаться набої, буде під руками кулемет. А я не вмію ним користуватись. І що тоді?! Я починав зі штурмовика, був командиром мінометного розрахунку. В аеропорт їхав як гранатометник.

Добровольці воюють трофейною зброєю. Тобі вдавалось її здобути?

Так. Маю два трофейних кулемета. Один – з аеропорту, другий – зі «Спартака». Загалом багато «сєпарів» перебили в аеропорту, то там назбирали трохи зброї.
Той кулемет з аеропорту… Два «сєпара» – один під танком, другий збоку. Ну і стріляють по першому поверсі старого терміналу. Ми це побачили з другом «Сливою». Спочатку кинули кілька гранат, то одного «сєпара» осколками посікло. А той, що під танком, далі стріляє. Я обійшов його збоку, почав стріляти. Заліз під танк, передав трофеї – ПКМ і РПГ – він заряджений лежав.
Але чую – танк гуде. Повертаю голову – наш танчик. Він раз вистрілив, другий. А я ж то під танком і біля мене 200-й «сєпар». А перед тим на мене стіна впала, то рація залишилася під цеглою. Зв’язку нема. Я почав кричати, щоб передали танкістам, що я під танком. Я ж знав – як попадуть по танку, то розмаже так, що потім не впізнають – де я, а де «сєпар». Образливо якось буде…
Чесно кажучи, брехня, що там кажуть – коли думаєш, що вже кінець, то все життя перед очима пробігає. Ти навіть не встигаєш нічого подумати, крім того, що все, торба.

Був якийсь момент, коли було особливо страшно?

Я вже якось перебоявся. Найстрашніше було на початку, коли тільки бої починались. А тепер – не страшно. Перший раз довелось стріляти, то в мене не було вибору. «Сєпар» вийшов в терміналі п’ять метрів від мене. І в мене не було вибору – або я, або мене. Закон виживання…
У полон потрапити – це не варіант. Тай «сєпари» мене шукають… По-перше, я знаю, що вони роблять з татуюваннями, а в мене тризуб на червоно-чорному фоні на серці набитий. І те, що вони вирізають татуювання, а потім в Москві є такі, що купують ці тату в рамочках. А вирізають вони їх заживо…

Окрім того, що ти боєць, ти ще й «госпітальєр» – рятуєш бійцям життя. Які випадки запам’ятаються назавжди?

Наші «госпітальєри» по всій лінії фронту. Багато всього було… От на Пісках їхала машина з батальйону «Лун», снайпер вцілив нашому хлопцеві в голову. То я два рази серце запускав під час того, як везли до лікарні. Там реально був мозок по формі… Але в нас, в «госпітальєрів», такий девіз – «Заради кожного життя!». Я йому ставив крапельницю і побачив шматок мозку в себе на рукавиці. Він вижив, але це вже «овоч». Хлопцеві 21 рік. До речі, я зразу сказав своїм: якщо щось от таке буде зі мною, щоб навіть в мій бік не дивилися, допоки не «відкинуся». А там вже хай роблять, що хочуть.

Маєш свій рецепт перемоги над загарбником?

Як на мене, можна за певний час попередити людей про те, що буде зачистка. Всі, хто хочуть виїхати, тих вивезти. А ті, що залишаться там, мають розуміти, що їх чекає. Зробити штурм. Є техніка, є люди… Але відсутність наказу не дозволяє нам цього зробити. Ми не наступаємо, ми тримаємо оборону, та ще й потрохи її здаємо.
Ти повертаєшся на фронт?
Так буквально днями я їду назад на Схід. Я собі так постановив, що буду там доти, допоки буду там потрібен.