Мистецтво війни. Одна з ікон, намальованих на ящиках від набоїв та мін

Війна і теракти в Україні, і разом з тим – дедалі більше нагнітання масової істерії в Росії не лишають шансів байдуже сприймати цей процес. Як тільки здається, що процес сягнув дна – знизу знову стукають. Зате є втішні моменти: ми можемо на власні очі спостерігати як вершини, так і глибини досягнень людського духу. В мирний час, звісно, вся ця геометрія людської душі теж присутня, але помітити її набагато важче.


«Антимайдан» в Росії під керівництвом Віки Циганової – видовище не для людей зі слабкими нервами. Наелектризованість, знервованість російського суспільства помітна неозброєним оком. Такі емоції тяжко розбурхати, однак коли вони вже виникають – тяжко уявити, що би могло змусити цього джина запакуватися назад в пляшку.
А це ж величезні території – і 146 мільйонів такого от наелектризованого, подекуди підгальмованого алкоголем населення. А до того – ще й купа атомних електростанцій, дамб, пароплавів і тому подібного підіржавілого «добра», котре і так вже на ладан дихає. А в поєднанні з наелектризованим суспільством та дешевою горілкою виходить така небезпечна суміш, що півпланети спустошити може. І одним-єдиним Путіним пояснити всю гримучість цієї суміші тяжко. І з огляду на масштаби лиха, тяжко уявити, що мало би статися, щоб поставити всі ці 140 мільйонів мізків на місце. Будемо сподіватися, що там вгорі є сутності з ліпшою фантазією, ніж у нас, і вони цей процес без нагляду не залишать.

Нам же наразі залишається тільки припускати, що стало причиною такою масового помутніння свідомості – з його жахливими наслідками. А наслідки і справді вражають. Нещодавно в Одесі ховали двох бійців із зони АТО – на тілі одного з них було добре помітно сліди катувань. Мужня мама бійця не дозволила ховати в закритій труні – аби світ бачив. Це справді страшно.

Так само страшно, як і теракт в Харкові. Загиблий Ігор Толмачов, 52-річний фізик, активіст Євромайдану, колись після землетрусів у Вірменії він сформував першу в СРСР волонтерську рятувальну службу. Ще один загиблий, 15-річний Данило Дідик навчався в школі для обдарованих дітей в 10 класі, займався дзюдо і вболівав за харківський «Металіст».
З українського боку війна забирає найкращих – а з російського розв’язує руки найгіршим.

Хоча, звісно, і з українського боку в армії є нахабні гуляки, котрі навіть британських військових шокують своїм агресивним недбальством, і з російського є ті ж таки Макаревич та Бабченко, в котрих совість ще жива і навіть в стані говорити і писати.
Однак загальна тенденція і справді така. До того ж, в українських нахабних гуляк є виправдання: вони не прийшли в чужу країну розкидатися своїм нахабством, і якби не війна – то сиділи б вони дома, а нахабну агресію спускали під час футбольних матчів.
Втім, зараз переважно в лавах українських бійців воює інтелігенція, люди, котрі пішли на фронт добровільно, і корі знають, за що вони воюють. І ці люди, знову ж таки, з причини свого виховання та світогляду, є менш агресивними і менш підготованими до війни, ніж шпана, котру, разом з кадровими військовими, радо закидає на українські землі влада РФ. Свого часу вони вже завоювали в такий спосіб Донбас – коли під час Голодомору повбивали і повивозили звідти тисячі українців, а потім на їхнє місце позвозили ув’язнених зі всього Союзу. Зараз цей експеримент намагаються провести ще раз, але в прискореній версії.

У цього процесу є особливість, яку можна було б назвати цікавою, якби її наслідки не були б такими сумними.
Між психікою захисника і психікою холоднокровного вбивці є доволі важлива і доволі інтимна різниця. Саме вона визначає, чи виросте з хлопчика справжній чоловік, а чи буде це холоднокровний вбивця. Різниця – у вмінні поєднувати душевну і тілесну близькість. Тілесна близькість – це не тільки секс, але і він теж.

«…для розділення сфери близькості і сфери сексу на різні сфери, ніяк не пов’язані одна з одною, тоді як вони все-таки пов’язані, чоловік змушений або відчужувати свою емоційну частину, або позбавляти секс емоційної складової. У першому випадку це призводить до того, що людина втрачає здатність до тілесного переживання людської близькості. Тактильна частина чуттєвості для чоловіка пов’язана з сексом, а секс ніяк не пов’язаний з близькістю, тому чоловік не відчуває потреби в ніжності як такій. Для формування свідомості воїна, тобто людини, здатної спокійно і холоднокровно вбивати, це нормально. Однак, для гармонійного розвитку особистості така кастрація чуттєвості означає деформацію.
У другому випадку емоційна сторона залишається тісно пов’язана з людською близькістю, а секс відчужується, і це призводить, як правило, до виникнення різних девіацій або раннього згасання сексуальної функції. Людина емоційно взаємодіє з друзями та родичами, а в сексі ніжні емоції через дисоціації замінюються емоціями іншого характеру, найчастіше садомазохістського спектра. Це може спричинити певні труднощі в житті, а при поганому розвитку інших ресурсів людина може створити в поле сексу вампіричний вир, який буде постійно спонукати її розвивати свою девіацію і реалізовувати потребу в збоченому сексі. Головна проблема неконтрольованої сексуальної девіації в тому, що вона постійно створює дисонанс між моральністю людини і сексуальними потребами… Від цього нерідко виникають серйозні неврози. І сексуальність іноді просто блокується.»
Марина Комісарова, «Чоловічі і жіночі баги»


Ми вже говорили, що зараз у російському суспільстві спостерігається різкий спалах цікавості до проблеми побутового насильства взагалі і насильства над жінками зокрема. І це добре – вони таки шукають корінь проблеми у правильному напрямку, хоч і повільно. Однак при цьому варто зауважити, що ще кілька років тому українське і російське суспільство у цій сфері стояло на різних позиціях. Так, випадок Оксани Макар українське суспільство збурив, але вже трагедія у Врадіївці призвела до доволі серйозних масових протестів – котрі, зокрема, і були одним з передвісників Майдану. Так, були коментарі у соцмережах на кшталт «сама винна», але їх було порівняно не так вже й багато – і були люди, котрі піднялися на захист.

Тоді як вбивцю Кабанова, котрий жорстоко розправився зі своєю дружиною, в Росії переважно шкодували. Його таки посадили на 14 років, однак слідчому, котрий вів справу, довелося звільнитися з органів. Дружина Кабанова, матір трьох дітей, до речі, за дивним збігом, була українкою, а сам Кабанов свого часу був м’ясником. А ця професія вже не дуже сприяє виробленню потреби в тілесній близькості.
Випадок доволі симптоматичний – російське суспільство переважно «бідолашному» вбивці співчувало.

	Мистецтво миру. Російські цукерки –для тих, хто знає сюжет

І от цього року той самий сюжет випливає вже в російському кінематографі. У фільмі «Левіафан» головну героїню знаходять мертвою, її чоловіка, за свідченнями друзів, звинувачують у вбивстві і кидають до тюрми. І поважні психологи, коментуючи фільм, дивуються, мовляв, що ж то за друзі – могли б змовчати, і взагалі, мовляв, садити в тюрму людину, нехай навіть і вбивцю дружини – невже, мовляв, це по-людськи правильний вчинок? Тобто це навіть не звичайні рядові громадяни, це ті ж самі психологи, які пишуть про те, як людина може докотитися до рівня вбивці, але при цьому ледь не в сусідньому абзаці вони ж фактично заявляють, що карати вбивцю тюрмою – воно якось не по-людськи.
На фоні поведінки РФ на Донбасі такі заяви взагалі звучать страшно – але вони ж і багато що пояснюють. Від великого до малого, у даному випадку від держави до людини – і справді не така вже й велика відстань.

Цікаво, що поряд з Левіафаном, в якому взагалі мало хто помітив лінію кохання (всі переключилися на те, як кепсько виглядає в фільмі РФ), активно обговорюється і в Росії, та й і у всьому світі, зараз інше кіно – «50 відтінків сірого». Котре, загалом, демонструє саме ті речі, котрі психологи скромно називають «девіаціями сексуальної поведінки». Щоправда, в дуже легкому варіанті – але таки ж це саме вони. І в цілому світі що сам фільм, що книга набули чималої популярності – що теж свідчить про певну тенденцію. І, як свідчать гарні продажі книжки і значні прибутки фільму в прокаті, дуже і дуже поширену тенденцію.

І, швидше за все, саме ця тенденція і є частково причетною до того, що Захід побоюється воювати з Росією. Наскільки поганий чоловік виходить з холоднокровного вбивці, настільки ж і з чоловіка з девіаціями виходить кепськуватий захисник. Весь пар іде в свисток, тобто в девіації.
Є й гарні новини. Так, чоловікові, в котрого з чуттєвістю все нормально, тяжко навчитися воювати – навіть якщо це захист своєї країни. Такі чоловіки не лишать в біді котів, собак і дітей, а гусей пристосують не до супу, а до роботи в ролі сигналізації перед атаками «градів». Сюжет з «Муму» тут не пройде. Але якщо такий чоловік таки навчиться воювати – ціни йому не буде. Йому є що захищати, він має мотивацію і вміє вчитися. Таким людям тяжко вижити у війні, але ті, котрі таки виживуть – пройдуть і Крим, і Рим і мідні труби. І особливо Крим.